Головне меню  >>

IV. ГРОМАДЯНСЬКI ТА ОСОБИСТI ПРАВА В УКРАЇНI:
СТАН ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ I РЕАЛIЗАЦIЇ

1. Право людини на життя

Уповноважений з прав людини підкреслює, що в країні відбувається особливо небезпечний процес створення ринку наркотиків з усіма його характерними ознаками – інфраструктурою виробництва, перевезення та збуту, розгалуженою системою розповсюджувачів та споживачів. Зростає обсяг наркотичних речовин, що нелегально ввозяться в Україну з-за кордону, легкі наркотики поступаються місцем більш сильним та небезпечним. Ця ситуація значною мірою зумовлена активізацією транснаціональних злочинних угруповань, які займаються збутом наркотичних засобів, близькістю України до азіатських країн – виробників наркотиків і європейського ринку збуту. На цю ситуацію вплинуло послаблення державного контролю за підприємствами, які виготовляють психотропні та наркотичні препарати. До того ж сьогодні в Україні діє одне з найбільш ліберальних антинаркотичних законодавств.

Уповноважений впевнена, що зусилля відповідних державних органів мають бути спрямовані на те, щоб виправити цю ситуацію, впроваджувати програми, запропоновані вченими-медиками для боротьби з наркоманією.

– в Україні стрімко зростає загроза наркотизації населення, під якою розуміють свідомий і цілеспрямований процес легалізації розповсюдження наркотиків серед різних груп населення, який свідомо підтримується і контролюється як у країні, так і за її межами;

– Попри те, що наркоманія здебільшого є проблемою міста, за даними соціологічних досліджень, вона “прийшла” й у село. Згубна пристрасть до наркотиків почала спостерігатися навіть у найвіддаленіших селах;

– в даний час значно зростає потенційна база наркоманії за рахунок “групи ризику”, тобто тих прошарків підлітків і молоді, для яких наркотики – позитивні цінності.

Уповноважений з прав людини переконана, що долання наркоманії – це насамперед боротьба проти згубного впливу на здоров’я кожного громадянина і одне з найважливіших завдань морально-біологічного виживання народу України. У державі і суспільстві всім необхідно усвідомити – наркоманія є не меншою небезпекою, ніж війна і страшні епідемії, оскільки вбиває не тільки тіло, а й людську душу.

Невпинно зростає смертність осіб, які зловживають наркотиками. За п’ятиріччя кількість таких смертей зросла більш як у чотири рази. Здебільшого це особи, які вживали наркотики шляхом ін’єкцій, а така категорія споживачів становить майже 85% їх загальної кількості. Наркоманія безпосередньо пов’язана з проблемою СНІДу, оскільки 90% ВІЛ-інфікованих є ін’єкційними наркоманами.

За офіційними даними, в Україні зареєстровано понад 30 тис. ВІЛ-інфікованих осіб (рис. 4.4, табл. 4.5). Проте, за оцінками спеціалістів, фактична кількість ВІЛ-інфікованих в Україні сьогодні становить 200 – 240 тис. осіб. За прогнозами експертів, уже в 2008 р. їх кількість може досягти 0,5 – 1,4 млн. осіб, а загальна кількість смертей внаслідок епідемії може дорівнювати у 2016 р. 0,8 – 1,9 млн. осіб. На тлі високих показників загальної смертності населення від інших патологій, скорочення народжуваності це справить ще більший негативний вплив на рівень середньої тривалості життя, призведе до ще більшого зниження чисельності населення України. Підвищення рівня захворюваності і смертності завдасть найбільшої шкоди працездатній частині населення, оскільки ВІЛ-інфекція вражає передусім молодих (75% інфікованих – молодь віком від 15 до 29 років). Ці дані переконливо свідчать про масштабність проблеми, з якою суспільство змушене буде зіткнутися за умови відсутності цілеспрямованих ефективних зусиль щодо профілактики поширення ВІЛ/СНІДу, особливо за сучасних умов, коли, крім груп ризику, у епідемічний процес поступово втягується так зване загальне населення.

Таблиця 4.5. Кількість зареєстрованих ВІЛ-інфікованих та померлих від СНІДу в Україні в 1987–1999 рр.

Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, який було прийнято ще 12 грудня 1991 р., принципово спрямований на захист хворої людини та її родини. Закон гарантує хворим конфіденційність, рівні права та свободи, право на медичне обслуговування та на житло, а також – на оскарження в судовому порядку порушення положень закону і відшкодування моральних і матеріальних збитків, що виникли через такі порушення.

Рис. 4.4. Кількість зареєстрованих хворих та померлих від СНІДу в Україні в 1991–1999 рр. (осіб)

Так, широкого резонансу набула справа громадянина України Ю.Чоботаря, мешканця с.Ганнівки Новоархангельського району Кіровоградської області, батька восьми дітей, якого було інфіковано ВІЛ-СНІДом під час переливання донорської крові у лікарні. Уповноважений з прав людини, підтримуючи право гр. Ю.Чоботаря на матеріальне відшкодування державою збитків, завданих його здоров’ю, відкрила провадження у справі про порушення прав та свобод людини і громадянина. Починаючи з 1998 р., Уповноважений неодноразово зверталася до прокуратури Кіровоградської області. Нарешті суд виніс рішення виплатити постраждалому значну суму відшкодування у вигляді грошової компенсації. Але з невідомих причин виконання цього рішення знову затримується. Це змусило Уповноваженого ще раз звернутися до прокурора Кіровоградської області з проханням вжити відповідних заходів.

Практика застосування вищезгаданого закону засвідчила, що деякі його положення були вкрай неефективні. Не працювали статті, які мають захищати людину, її життя і здоров’я, проте працювали ті, які її карають, внаслідок чого закон мав репресивний характер. Навіть сама назва цього закону свідчить про те, що він гарантує не соціальний захист постраждалим від ВІЛ/СНІДу, а захист інших осіб від постраждалих. Водночас позитивним можна вважати те, що в новій редакції зазначеного закону, затвердженій Верховною Радою України 3 березня 1998 р., враховано міжнародні стандарти та рекомендації ВООЗ, повноправним членом якої є Україна. (Більш докладно про боротьбу із захворюванням на СНІД йдеться в параграфі “Право на охорону здоров’я та медичну допомогу” розділу VII).

Відомо, якої шкоди здоров’ю завдає алкоголізм. У 1998 та 1999 рр. зросла кількість померлих від алкоголізму. Якщо у 1997 р. з цієї причини померло 6219 осіб, то в 1998 р. – 7708, у 1999 р. – 8297. Відомо також, що чимало злочинів скоюється на ґрунті алкоголізму. Велика небезпека від вживання алкоголю батьками для здоров’я майбутніх дітей. За даними медичних експертів, значна кількість дітей народжується хронічно хворими, у тому числі й з невиліковними тяжкими хворобами (олігофренія та ін.).

Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу до проблеми суїциду в Україні. У 1999 р. було скоєно близько 14,5 тис. самогубств (проти 11 тис. у 1989 р.), 85,5% з них скоєно чоловіками. Збільшення смертності від самогубств свідчить про послаблення у сучасних умовах “волі до життя”, що призводить до поширення відмови від життя. Упродовж 1989–1999 рр. кількість самогубств в Україні зросла в 1,4 раза (рис.4.5, табл. 4.6).

Рис. 4.4Динаміка самогубств в Україні в 1989–1999 рр. (осіб)

З метою об’єктивного аналізу проблеми суїциду в Україні Уповноваженим вперше за останні 10 років здійснено моніторинг проблеми суіциду в Україні. Виявлено, що з 1990 р. по 1999 р. включно в Україні сталося 133 750 самогубств. З них серед дітей віком до 15 років – 1205, серед жінок – 26 270, серед чоловіків – 107 434. Частота самогубств серед чоловіків значно вища, ніж серед жінок (майже у п’ять разів). Більша частина самогубств (69%) в Україні у 1999 р. була скоєна особами працездатного віку, 30% – старше працездатного і близько 1% – дітьми до 15 років. Уповноважений вважає, що проблема суїциду є значною мірою наслідком системної економічної кризи, низького життєвого рівня, невлаштованості значної частини населення, душевної самотності.

Таблиця 4.6. Чисельність самогубств в Україні у 1989–1999 рр.

Особливе занепокоєння Уповноваженого з прав людини викликають непоодинокі випадки самогубства серед дітей. У 1998 р. у віці 5–9 років було 4 випадки самогубств дітей, у 1999 р. – 5. У 1998 р. у віці 10–14 років сталося 74 самогубства, у 1999 р. – 88. Це свідчить про байдуже ставлення до підростаючого покоління з боку сім’ї, суспільства і держави.

Уповноважений вважає також за необхідне привернути увагу до так званих резонансних самогубств, які тривають в Україні і набули широкого розголосу. Одним з таких стало самоспалення у грудні 1998 р. страйкуючого шахтаря О.Михалевича в м. Луганську на майдані перед обласною держадміністрацією. Ось що він написав у своїй передсмертній записці (цитується мовою оригіналу): “Не могу больше терпеть и ждать каких-то обещаний. Не верю я и в выдачу задолженности 15 декабря (1998 г.). Поэтому и решился на этот поступок. Надоели издевательства со стороны руководства шахты и администрации. Это не выход в жизни, но, может, из-за моего поступка быстрее решатся дела. Сам трезвый и нахожусь в нормальном состоянии. Отвечаю за свои действия”.

Безробітна вдова цього шахтаря залишилася з трьома неповнолітніми дітьми без засобів до існування. За фактом порушення прав людини у м. Луганську, яке призвело до цього трагічного випадку, Уповноваженим з прав людини було відкрите провадження, працівники Секретаріату Уповноваженого виїжджали на місце для з’ясування обставин. Уповноважений під час перебування на Луганщині особисто зустрічалася з дружиною загиблого шахтаря, наслідком чого стала конкретна допомога цій сім’ї. Зокрема, міністру освіти і науки України направлено подання Уповноваженого з проханням перевести на безплатне навчання сина загиблого шахтаря, який навчається на платній основі в Луганському державному педагогічному університеті, адміністрації м.  Краснодона, де живе ця родина, запропоновано виділити земельну ділянку під город.

Так, наприкінці 1998 р. до Уповноваженого з прав людини звернулася з заявою мати двох неповнолітніх дітей Валентина Кіндраткевич з м. Трускавця про те, що вона на знак протесту проти беззаконня і свавілля влади йде на акт самоспалення. Уповноваженим негайно було встановлено особистий постійний телефонний зв’язок із заявницею. Виявилося, що ще у 1995 р. її, тоді головного інженера жеку №2 м. Трускавця, під час перебування у декретній відпустці було незаконно звільнено з роботи. Молода жінка сприйняла це не тільки як порушення чинного законодавства, а й як прояв дискримінації, почала відстоювати своє право на працю цілком цивілізовано – зверталася до вищих інстанцій та до суду. Місцеві чиновники зрозуміли її дії як виклик. В.Кіндраткевич сприймалася ними не як людина, котра відстоює свої законні права, а як злісна скаржниця. Тому зволікалося і питання забезпечення її родини житлом, тобто порушувалося і її право на житло. Майже шість років людина ходила “по начальству” і судах, шукала справедливості. Проте папери блукали по колу від однієї інстанції до іншої, голос людини практично вже ніхто не бажав чути. І ось вона наважилася на самоспалення.

Уповноважений з прав людини розпочала наполегливу боротьбу передусім за життя людини і поновлення її прав. Це була довготривала боротьба. завдяки вжитим заходам В.Кіндраткевич з родиною, нарешті, отримала квартиру. На жаль, питання щодо поновлення порушеного права на працю поки що не вирішено. Протест генеральної прокуратури на рішення міського та обласного судів було відхилено. Але дуже важливо вже те, що вдалося захистити право людини на життя, а також її законне право на житло, головне – людину не кинули наодинці у критичній ситуації, дітям збережено їхню матір.

Конституція України створює правові передумови для позитивного вирішення даного питання, проголошуючи на конституційному рівні невід’ємне право кожної людини на життя, а також гарантуючи, що ніхто не може бути свавільно його позбавлений.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне зазначити, що протягом останніх чотирьох років Україна неодноразово ставала об’єктом критики з боку Ради Європи за повільність у вирішенні питання скасування смертної кари, включаючи рекомендації розпочати процедуру призупинення права України бути представленою у Раді Європи.

Слід зауважити, що переважна більшість громадян України не підтримує скасування цього виду покарання в сучасних умовах України. Лише 5% населення висловилися позитивно щодо скасування смертної кари.

Як свідчать офіційні дані, в Україні останнім часом кількість злочинів, скоєних проти життя, здоров’я, волі і гідності особи залишається значною (табл. 4.7). За десять останніх років кількість зареєстрованих злочинів збільшилась майже у два рази, у тому числі тяжких злочинів – у чотири рази, різко зросла кількість групових злочинів, умисних убивств, пограбувань, розбійних нападів. Злочинці стали широко застосовувати вогнепальну зброю, тортури, знущання над жертвами.

Таблиця 4.7. Кількість скоєних злочинів проти життя, здоров'я, волі та гідності особи

Згідно з дослідженням, проведеним Уповноваженим з прав людини за період з 1992 по 1999 р., особами, засудженими до смертної кари, а їх на початок 2000 р. у слідчих ізоляторах і тюрмах утримувалось 417, були позбавлені життя 1878 людей, у тому числі 230 дітей.

Уповноважений з прав людини неодноразово зустрічалася з засудженими до смертної кари та з тими, кому цей вид покарань замінено на відповідні строки покарання, зокрема у Києві, Чернігові, Миколаєві, Дніпропетровську. Спілкування з цією категорією засуджених показує, що до проблеми заміни смертної кари довічним ув’язненням навіть у людей, приречених на страту, неоднозначне ставлення.

За даними, отриманими Уповноваженим з прав людини, кількість смертних вироків в Україні склала у 1997 р. – 128, у 1998 р. – 142, 1999 р. – 104.

“Безперечно, так само, як і у кожного з вас, у мене тривалий час був сумнів щодо скасування смертної кари в нашій державі. Я постійно буваю в наших тюрмах і слідчих ізоляторах, зустрічаюся з тими, хто засуджений до смертної кари, таких на сьогодні – 417. Повірте мені: умови утримання в наших тюрмах настільки погані, що самі ці в’язні вважають, що краще вже смертна кара.

Важливу роль у цьому складному процесі відіграв Конституційний Суд України, який за поданням 48 народних депутатів України 29 грудня 1999 р. визнав смертну кару видом покарання, що не відповідає Конституції України, є неконституційним.

Слід зазначити, що одразу ж після прийняття такого рішення Конституційним Судом до Уповноваженого з прав людини стали надходити листи від осіб, засуджених до смертної кари, з вимогами вжити заходів щодо їх негайного звільнення у зв’язку з визнанням смертної кари неконституційною.

По-перше, оскільки серед засуджених до смертної кари понад 80% становлять особи віком від 18 до 40 років і решту життя їм доведеться провести у в’язниці, необхідно прийняти спеціальне законодавство, яке визначить правовий статус таких осіб, а також умови, що захистять їхню людську гідність.

Відвідування Уповноваженим слідчих ізоляторів, в яких утримуються такі особи, дає підстави твердити про неможливість подальшого відбуття ними покарання в умовах цих ізоляторів з точки зору забезпечення належного рівня безпеки та поводження.

По-друге, для створення відповідних європейському рівню умов та режиму тримання таких ув’язнених в Україні, потрібно буде насамперед побудувати не менше двох установ на 400–500 місць кожна, з особливим рівнем безпеки. Проектування та будівництво таких установ вимагає додаткового бюджетного фінансування в обсязі 48 млн. гривень. Крім цього, щорічні витрати на їх утримання складатимуть 18 млн. гривень. У подальшому необхідно буде створювати такі установи залежно від судової практики.

По-третє, медичні працівники слідчих ізоляторів попереджають, що перебування таких ув’язнених протягом багатьох років в умовах ізоляції у приміщеннях камерного типу може спричинити масові психічні розлади. Цей аспект тримання осіб, засуджених до пожиттєвого позбавлення волі, потребує ретельних наукових досліджень і термінового створення відповідних медичних служб. Крім цього для забезпечення режиму роботи з такими засудженими потрібна спеціальна охорона, яку мають здійснювати спеціально підготовлені контролери з досвідом роботи не менше трьох років.

Уповноважений з прав людини у своїй діяльності вважає одним з найважливіших пріоритетів захист прав людини на життя. З цією метою Уповноваженим і надалі буде здійснюватися постійний моніторинг стану забезпечення прав громадян на достойне людини життя і здоров’я.

На початок сторінки ^^