Головне меню   

4.3. Моніторинг Уповноваженого щодо захисту прав і свобод громадян України Європейським судом з прав людини

Після набуття 11 вересня 1997 р. чинності для України Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. громадяни нашої держави, іноземці й особи без громадянства отримали надзвичайно важливе право  – звертатися за захистом своїх прав, порушених державою, до незалежної міжнародної судової установи  – Європейського суду з прав людини.

Багаторічна практика підтвердила ефективність діяльності цієї міжнародної конвенційної установи, де особа може знайти реальний захист своїх прав, який марно шукала у власній державі.

Здійснюючи відповідно до свого мандата захист прав і свобод людини, проголошених Конституцією, законами та міжнародними договорами України, Уповноважений з прав людини здійснює постійний моніторинг стану реалізації права осіб на звернення до Європейського суду з прав людини та виконання його рішень.

У своїх попередніх щорічних доповідях Уповноважений уже торкалася проблем реалізації конституційного права громадян після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за поновленням своїх порушених прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна, у тому числі до Європейського суду з прав людини. На підставі зробленого аналізу Уповноважений дійшла висновку, що в умовах масового та брутального порушення прав і свобод людини в Україні та невжиття державою заходів для їх поновлення, громадяни України будуть змушені дедалі більше звертатися до Євросуду.

Таблиця 4.3.1. Дані про кількість заяв проти України, які надійшли до Європейського суду з прав людини протягом 2002–2005 рр.

На жаль, висловлені Омбудсманом України та багатьма експертами побоювання, справдилися, і останніми роками з нашої країни надходить чи не найбільше заяв до Євросуду. З часу приєднання України до Конвенції понад 15 тис. заяв надійшло до Європейського комісії, а згодом  – до Євросуду із скаргами на рішення, дії (бездіяльність) органів державної влади і місцевого самоврядування нашої держави, їхніх посадових та службових осіб.

Рішення, ухвалені Євросудом щодо України, засвідчили наявність серйозних системних недоліків функціонування судової системи України, державної виконавчої служби, правоохоронних органів, Департаменту з питань виконання покарань, а також необхідність їх подальшого реформування з метою дотримання стандартів, закріплених у Конвенції та протоколах до неї.

Як свідчать дані (табл. 4.3.1), кількість заяв до Євросуду, в яких Україна виступає відповідачем, протягом 2002–2005 рр. залишалася стабільно високою. Починаючи з 2001 р., вона перевищує 2 тис. Найбільша кількість заяв була зареєстрована Судом у 2002 р. (2944).

У 2004 р. проти України було подано 2265 заяв, що становить 5,1 % загальної кількості заяв, поданих до Суду (44 128); у 2005 р. проти нашої держави подано 2457 заяв, що становить 5,9% їх загальної кількості (41 510).

Водночас за цей період спостерігалося стрімке зростання заяв проти України, визнаних Євросудом прийнятними: якщо у 2002 р. таких було лише 3, то вже у 2005 р.  – 133, тобто у 44 рази більше.

У співвідношенні із загальною кількістю заяв, які протягом 2002–2005  рр. надійшли до Суду щодо нашої держави, частка визнаних неприйнятними або викреслених з реєстру справ у середньому становить 64%. Середньостатичний показник по усіх зверненнях, що надійшли до Суду за цей період, становить 52%. Хоча не слід забувати, що визнаються неприйнятними або викреслюються з реєстру справ також заяви, подані у попередні роки.

Таблиця 4.3.2. Динаміка кількості рішень по суті щодо України, ухвалених палатами і Великою палатою Європейського суду з прав людини у 2002 – 2005 рр. (дані за 2005 р. є попередніми)

За інформацією Міністерства юстиції України, справи, що надійшли на комунікацію з Урядом України у 2004–2005 рр., переважно стосувалися таких питань, як:

l заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 3 Конвенції);

l право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції);

l право на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції);

l право на мирне володіння майном (ст.1 Протоколу №1 до Конвенції);

l наявність національних засобів захисту, які давали б змогу виправити те чи інше порушення прав людини на національному рівні та які були б водночас доступними та ефективними (ст.13 Конвенції).

У 2002–2005 рр. намітилася чітка динаміка до збільшення кількості рішень по суті проти України (табл. 4.3.2). Це закономірний процес, зумовлений значною кількістю заяв, поданих протягом останніх років до Євросуду проти України, а також системними недоліками національної правової системи.

У 2005 р. Україна вперше посіла 2-е місце за кількістю рішень по суті проти неї  – 120 (10,86% загальної кількості рішень за 2005 р.), після Туреччини  – 290 (26,24%), упевнено випередивши Грецію  – 105 рішень (9,5%), Росію  – 83 рішення (7,5%) та Італію  – 79 рішень (7,15%). Рішення проти цих п’яти країн становили понад 60% загальної кількості рішень, ухвалених Євросудом у 2005 р.

У 2004 р. по усіх розглянутих щодо України справах, крім однієї, Євросудом було визнано наявність порушення прав, гарантованих Конвенцією. У рішенні по справі “Геннадій Науменко проти України” від 10 лютого 2004 р. констатовано відсутність порушення прав засудженого до довічного ув’язнення, передбачених статтями 3 і 13 Конвенції. У восьми справах Євросудом визнано порушення одночасно §1 ст.6 Конвенції (“Право на справедливий судовий розгляд”) і ст.1 Протоколу №1 до Конвенції (“Право на мирне володіння майном”); у трьох справах  – §1 ст.6 і ст.13 Конвенції (“Право на ефективний засіб захисту”); в одній справі одразу трьох норм  – §1 ст.6, ст.13 Конвенції та ст.1 Протоколу №1 до Конвенції; в одній справі  – ст.3 Протоколу №1 до Конвенції (“Право на вільні вибори”).

У 2005 р. із 120 рішень по суті також лише в одному (“Фалькович проти України” від 4 жовтня 2005 р.) констатовано відсутність порушення прав, закріплених у Конвенції.

Із 119 рішень, ухвалених проти України, в яких констатовані порушення, у майже 90% йшлося про порушення права на справедливий судовий розгляд (§1 ст.6 Конвенції); у 63%  – права на мирне володіння майном (ст.1 Протоколу №1 до Конвенції); у 23%  – права на ефективний засіб захисту. На ці норми Конвенції Євросуд посилався найчастіше.

У зв’язку із запровадженням у 2001 р. “малої судової реформи”, під час якої було скасовано процедуру перегляду судових рішень у порядку нагляду та введено процедуру оскарження судових рішень у апеляційному та касаційному порядках, відбулося коригування практики Євросуду щодо України з погляду застосування терміна “вичерпання національних засобів захисту” (ст. 35 Конвенції). Так, у своїй ухвалі про неприйнятність скарги у справі “Приставська проти України” від 17 грудня 2002 р. Суд наголосив на тому, що “п.1 ст.35 Конвенції вимагає вичерпання лише тих засобів захисту, які є доступними та достатніми, щоб гарантувати поновлення порушених прав”.

У згаданій справі Євросуд дійшов висновку про те, що оскарження рішень українських судів у касаційному порядку є ефективним засобом захисту порушеного права, а тому звернення до відповідного суду касаційної інстанції є обов’язковим перед зверненням до Суду в контексті вимоги щодо вичерпання національних засобів захисту.

Щодо порушення ст.6 Конвенції практично всі справи стосувалися такої болючої для нашої держави проблеми, як невиконання (зволікання з виконанням) рішень національних судів. До речі, ще у Щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини, представленій у Верховній Раді України в квітні 2003 р., наголошувалося, що коли у сфері виконання судових рішень не відбудеться якісних змін на краще, Україну очікуватиме злива позовів до Євросуду саме з цих питань. На жаль, нині спостерігається саме така ситуація.

Так, 29 червня 2004 р. Євросуд прийняв рішення у справі “Войтенко проти України”, де констатовано порушення статей 6 §1 і 13 Конвенції та статті 1 Протоколу №1 до Конвенції у зв’язку з тривалістю (протягом чотирьох років) невиконання рішення суду, ухваленого на користь заявника, колишнього військовослужбовця. Цього ж дня були прийняті рішення у справах “Півень проти України” та “Жовнер проти України”, в яких також було констатоване порушення ст.6 §1 Конвенції та ст.1 Протоколу №1 до Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням рішень суду щодо виплати заявницям надбавок, передбачених ст.57 Закону “Про освіту”. По цих трьох правах Суд встановив, що Україна має сплатити заявникам відповідну суму на відшкодування немайнової (моральної) шкоди, а по двох справах  – ще й матеріальної. Ці рішення по суті стали першими, де Суд констатував наявність у нашій державі проблеми невиконання рішень національних судів і визнав це порушенням вимог Конвенції.

У рішенні у справі “Жовнер проти України” суд нагадав, що “право на справедливий судовий розгляд”, гарантоване ст.6 Конвенції, захищає також виконання остаточних та обов’язкових судових рішень, які у країні, що поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін”. При цьому Суд нагадав, що “державний орган не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням”. У рішенні у справі “Войтенко проти України” Суд зазначив, що неможливість заявника протягом чотирьох років домогтися виконання рішення суду, винесеного на його користь, є втручанням у його право на мирне володіння майном у розумінні п. 1 ст.1 Протоколу №1 до Конвенції.

Водночас Суд нагадав, що у деяких попередніх справах щодо України він визнав, що періоди затримки з виконанням судових рішень до 8 місяців (ухвала щодо прийнятності від 7 жовтня 2003 р. у справі “Корнілов та інші проти України”) і навіть 2 роки і 7 місяців (ухвала щодо прийнятності від 17 вересня 2002 р. у справі “Крапивницький та інші проти України”), не були такими надмірними, щоб стати підставою для обґрунтованої скарги згідно з п. 1 ст.6 Конвенції.

У рішенні у справі “Шмалько проти України” від 20 липня 2004 р., у якому Суд констатував порушення прав заявника, гарантованих ст.6 §1 Конвенції та ст.1 Протоколу №1 до Конвенції, з огляду на тривале невиконання рішення, яке стосувалося стягнення коштів з установ охорони здоров'я, що фінансуються з державного бюджету.

У рішенні у справі “Бакай та інші проти України” від 9 листопада 2004 р. констатовано порушення державними органами України §1 ст.6 та ст.13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини з огляду на тривале невиконання рішення, винесеного на користь заявниць  – шести вчительок.

29 листопада 2005 р. Суд постановив рішення у справі “Скубенко проти України”, визнавши порушення §1 ст.6 Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням рішення суду про визнання його права на користування кімнатою у гуртожитку і видачу йому ордера на житло. У цій справі затримка у виконавчому провадженні становила приблизно 5 років та 9 місяців, оскільки рішення на користь заявника було винесено 4 грудня 1997 р. та остаточно виконано тільки 2 вересня 2003 р. Заявникові призначено 2720 євро на відшкодування моральної шкоди та 400 євро судових витрат.

У справах “Черниш проти України” від 8 листопада 2005 р. та “Літовкіна проти України” від 22 листопада 2005 р. Євросуд визнав порушення прав заявників, колишніх суддів, у зв’язку з тривалістю виконання судових рішень щодо виплати їм заборгованості з передбаченого законодавством грошового утримання судді у відставці (з урахуванням спеціальної надбавки для суддів). Той факт, що навіть судді вимушені звертатися до Європейського суду з прав людини, шукаючи захисту свого права на справедливий судовий розгляд у частині виконання судових рішень, свідчить про те, якою далекою від розв’язання є ця проблема в нашій державі, на що неодноразово звертала увагу Уповноважений з прав людини у своїх щорічних доповідях.

Треба також відмітити рішення Європейського суду з прав людини, якими визнано факт порушення §1 ст.6 Конвенції не тільки у зв’язку із зволіканням виконання судових рішень.

Так, 27 липня 2004 р. Суд ухвалив рішення у справі “Ромашов проти України”, де йшлося про заяву громадянина України зі скаргою на тривале невиконання рішення комісії з трудових спорів “Шахтобудівельного управління” Державного підприємства “Лисичанськвугілля”, яким комісія зобов’язала підприємство сплатити заявникові грошову компенсацію за невиплачену заробітну плату.

Згідно із зазначеними ухвалою та рішенням Суд визнав заявників потерпілими. Суд вважає, що, незважаючи на фактичне виконання рішень суду та відповідно комісії з трудових спорів на момент прийняття Судом рішення, заявники можуть вважатися потерпілими у зв’язку з порушенням їхніх прав, гарантованих §1 ст.6 Конвенції, в частині надмірної тривалості періоду, протягом якого рішення суду та комісії з трудових спорів залишалися невиконаними. На думку Суду, існування порушення Конвенції можливе навіть за відсутності шкоди, тому рішення чи захід на користь заявника не є в принципі достатніми для позбавлення його статусу потерпілого, якщо державні органи не визнали порушення прямо або по суті та не надали за це порушення компенсації.

Інший приклад. У рішенні по справі “Трегубенко проти України” від 2 листопада 2004 р. Суд визнав факт порушення §1 ст.6 Конвенції у зв’язку зі скасуванням рішення національного суду в порядку протесту, забороною доступу до суду, а також порушення ст.1 Протоколу №1 до Конвенції. Заявнику Леоніду Трегубенку призначено 53 тис. 657 євро і 81 цент на відшкодування майнової шкоди, 5 тис. євро для відшкодування моральної шкоди, 1 тис. євро як відшкодування судових витрат.

У даній справі йшлося про скасування у 1998 р. Пленумом Верховного Суду України винесених раніше на користь заявника судових рішень, що набули чинності. Пленум Верховного Суду задовольнив протест, внесений у порядку нагляду заступником Голови Верховного Суду України. Євросуд дійшов висновку, що, застосувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, Пленум Верховного Суду України порушив принцип правової певності та право заявника на доступ до суду, зазначене у ч.1 ст.6 Конвенції. Суд зауважив, що, дозволяючи внесення подання про перегляд остаточного рішення суду, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов’язкового рішення і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконане.

Цим рішенням Євросуд підтвердив свою позицію стосовно того, що скасування остаточних та обов’язкових судових рішень являє собою порушення права на справедливий судовий розгляд (§1 ст.6 Конвенції). Ця позиція була висловлена Євросудом у рішеннях проти інших держав, де існує або існувала процедура нагляду, яка, на думку Євросуду, має спільні риси: рішення у справах “Брумареску проти Румунії” від 28 жовтня 1999 р. та “Рябих проти Росії” від 24 червня 2003 р.

Уповноважений з прав людини переконана, що Україні треба негайно зробити висновки на підставі прецедентів рішень Європейського суду з прав людини щодо порушення права на справедливий судовий розгляд.

У попередній Щорічній доповіді Уповноваженого вже наводилися приклади рішень Євросуду щодо порушення Україною п. 1 ст.6 Конвенції в частині необґрунтованої тривалості провадження у судових справах, зокрема у справах “Меріт проти України” та “Світлана Науменко проти України”. На, жаль, Євросуд продовжує виносити рішення з цих питань щодо України.

Протягом 2004–2005 рр. Судом було прийнято ряд рішень, у яких констатувалося порушення §1 ст.6 Конвенції в частині дотримання “розумного строку” провадження у справі. Згідно з позицією Суду розумність тривалості провадження має оцінюватись у світлі обставин справи і з огляду на такі критерії, як: складність справи, поведінка заявника і державних органів, значення спору для заявника.

Так, у рішенні у справі “Лєщенко і Толюпа проти України” від 8 листопада 2005 р. Суд констатував порушення §1 ст.6 Конвенції, оскільки загальна тривалість провадження у справі становила 10 років і 1 місяць (з листопада 1993 р. до 4 грудня 2003 р.). При цьому Євросуд дійшов висновку, що основна причина затягування розгляду справи  – неодноразове направлення справи на новий розгляд.

У справі “Смірнова проти України” від 8 листопада 2005 р. Суд встановив одночасне порушення §1 ст.6 Конвенції і ст.1 Протоколу №1 до Конвенції, призначивши 1000 євро як відшкодування моральної шкоди. Розгляд позову заявниці про поділ з братом спадщини померлих батьків розпочався у травні 1997 р. На момент винесення рішення Судом справа все ще розглядалася судом першої інстанції (Баглійський районний суд м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області). Рішення суду першої інстанції двічі скасовувалося апеляційним судом Дніпропетровської області з направленням справи на новий розгляд.

Євросуд звернув увагу на те, що суд, який розглядав справу, не вживав жодних передбачених законом заходів у відповідь на очевидну тактику відповідача, спрямовану на затягування розгляду. Зокрема, суд не розглянув питання про слухання справи за відсутності відповідача або накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу за прояв неповаги до суду, примусовий привід був уперше застосований суддею тільки через 2,5 року після початку провадження у справі.

В рішенні у справі “Павлюлінець проти України” від 6 вересня 2005 року Євросуд констатував факт порушення §1 ст.6 Конвенції у зв’язку з тим, що тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі “розумного строку”. На момент прийняття рішення провадження у справі за позовом заявника тривало в українських судах 5 років і 2 місяці й на той час ще знаходилося на розгляді у Верховному Суді України.

У цьому рішенні Суд звернув увагу на тривалі періоди бездіяльності з боку Верховного Суду: приблизно 9 місяців між поданням Пенсійним фондом першої касаційної скарги у лютому 2002 р. та її розглядом Верховним Судом у листопаді 2002 р., а також 1,5 року загальної бездіяльності з моменту направлення справи до Верховного Суду вдруге у січні 2004 р.

У своїх зауваженнях Уряд України пояснював, що затримки у розгляді справи в касаційній інстанції були спричинені зростаючою кількістю проваджень, які знаходились на розгляді у Верховному Суді України. Водночас у цьому рішенні Суд зазначив, що Конвенція покладає на держави-учасниці обов’язок організувати свою судову систему таким чином, щоб дозволяти судам діяти відповідно до вимог §1 ст.6 Конвенції, включаючи розгляд упродовж “розумного строку”. Суд наголосив також на тому, що уряд не зміг надати жодного прикладу заходів чи то методологічного, чи то структурного характеру, які відображали б бажання держави розв’язати проблему, а також на тому, що розгляд даної справи розкрив серйозні недоліки судової системи України (зважаючи на неодноразові повернення справи на новий розгляд: розглядалася судами чотири рази).

У справі “Антоненков та інші проти України” (всього 3 особи) рішенням від 22 листопада 2005 р. Євросудом визнано порушення прав заявників за §1 ст.6 Конвенції та ст.2 Протоколу №4 до Конвенції (тривалість кримінального провадження, що перевищує розумні строки, та порушення свободи пересування). Кримінальна справа була порушена 26 червня 1996 р. і 3 березня 1997 р. передана до суду. З 2 квітня 1997 р. по 17–19 липня 2002 р. ця справа розглядалася у Шевченківському районному суді м.Києва. При цьому вона двічі з тих самих підстав направлялася на додаткове розслідування. 17 липня 2002 р. зі справи була виділена частина, яка була втретє направлена на додаткове розслідування, а інша частина 19 липня 2002 р. була закрита у зв’язку із закінченням строку давності. На момент винесення рішення Євросудом розслідування кримінальної справи ще не було завершене.

У цій справі Європейський суд з прав людини наголосив на відповідальності держави за повернення справи на додаткове розслідування і відповідальності суду за призначення судових засідань зі значними інтервалами, що є неприпустимим при розгляді кримінальних справ, навіть якщо підсудний перебуває на волі.

Згідно із статистичними даними, наведеними у листі Голови Верховного Суду України В. Маляренка на ім’я Генерального прокурора України О. Медведька, у 2005 р. судами на додаткове розслідування повернено 8,7 тис. кримінальних справ, у тому числі справ, за якими 3,3 тис. осіб трималися під вартою. При цьому дані та судова практика свідчать, що результативність додаткового розслідування залишається невеликою. За повідомленням місцевих та апеляційних судів, у 2005 р. лише 3,2 тис. кримінальних справ, або 37%, були повернуті у суди на повторний розгляд. Не надійшли в суди 5,5 тис. кримінальних справ, або 63% від повернених на додаткове розслідування, у тому числі справ, за якими 1405 осіб трималися під вартою. З них 223 справи було закрито у зв’язку з відсутністю події злочину або відсутністю в діяннях обвинувачених осіб складу злочину чи за недоведеністю участі обвинувачених у вчиненні злочину. Зазначений лист було направлено до Генеральної прокуратури для відповідного реагування і вжиття заходів для поліпшення ситуації.

Згідно з наданим Судом тлумаченням §1 ст.6 Конвенції тривалість провадження у кримінальній справі розпочинається з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, затримання особи за підозрою у вчиненні злочину або допиту її як підозрюваного (навіть допиту особи як свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на момент допиту слідчий уже мав підозри щодо причетності допитуваного до конкретного злочину) залежно від того, яка з цих подій сталася раніше, і закінчується винесенням остаточного рішення у кримінальній справі. Період розгляду кримінальної справи не поділяється на стадії досудового слідства та судового розгляду й аналізується в цілому з погляду його розумності.

Проблема дотримання “розумного строку” розгляду цивільних, адміністративних, господарських і кримінальних справ стала предметом стурбованості Верховного Суду України, який привернув до неї увагу апеляційних судів. Так, у своєму листі від 25 січня 2006 р. №1-5/45 головам апеляційних судів Верховний Суд України наводить практику Євросуду по §1 ст.6 Конвенції, а також пропонує враховувати її при розгляді кожної справи для запобігання надходженню до Євросуду заяв з аналогічних питань.

Серед основних причин порушення “розумного строку” розгляду справ у судах згадуються, зокрема: нерегулярне призначення судових засідань або призначення їх з великими інтервалами, зволікання з передачею або пересилкою справи з одного суду до іншого, невжиття судом дисциплінарних заходів до сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд. Проте зазначені причини Євросудом не визнаються об’єктивними, як це прийнято вважати в Україні, а враховуються на користь особи, яка звернулася до Європейського суду з прав людини за захистом своїх порушених прав.

Крім цього, Євросуд констатував порушення Україною ст.2 Конвенції “Право на життя” (“Гонгадзе проти України”); ст.3 “Заборона катувань” (“Салов проти України”, “Афанасьєв проти України”, “Невмержицький проти України”); ст.5 “Право на свободу і особисту недоторканність” (“Горшков проти України”); ст.8 “Право на повагу до особистого і сімейного життя” (“Новоселецький проти України”); ст.10 “Свобода виявлення поглядів” (“Медіа група проти України”); ст.2 Протоколу №4 до Конвенції “Свобода пересування”; ст.2 Протоколу №7 до Конвенції “Право на оскарження у кримінальних справах” (“Гурепка проти України”) тощо.

При цьому у ряді справ йдеться про порушення одночасно двох або навіть трьох норм Конвенції та протоколів до неї. Менше 30% становлять рішення, у яких констатоване порушення лише однієї норми.

Рішенням Суду від 19 жовтня 2004 р. у справі “Мельниченко проти України” встановлено, що мало місце порушення ст.3 Протоколу №1 до Конвенції (“Право на вільні вибори”) та зобов'язано виплатити заявникові 5 тис. євро як компенсацію моральної шкоди. Решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції судом було відхилено.

Згідно з обставинами цієї справи 23 квітня 2002 р. громадянин України М.Мельниченко подав до Суду заяву проти України про порушення, зокрема, його права на вільні вибори.

Підставою для звернення стала постанова Центральної виборчої комісії від 26 січня 2002 р., згідно з якою йому було відмовлено у реєстрації кандидатом у народні депутати України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі (виборчий список від Соціалістичної партії України по виборах народних депутатів України 31 березня 2002 р.) з тих мотивів, що у поданих до Центральної виборчої комісії документах було виявлено недостовірні відомості щодо місця проживання та зазначення часу проживання в Україні протягом останніх п'яти років. 30 січня 2002 р. Соціалістична партія України звернулась до Верховного Суду України зі скаргою на п. 2 постанови Центральної виборчої комісії від 26 січня 2002 р. № 94, однак ця скарга була залишена без задоволення.

Зростання кількості громадян, які хочуть поновити свої порушені права і свободи й звернулися до відповідних міжнародних судових установ, зокрема до Євросуду, має наслідком і значну кількість звернень до органів державної влади, неурядових організацій, ЗМІ щодо роз’яснення механізмів їх роботи. Так, Уповноважений постійно отримує звернення від громадян України, іноземців, осіб без громадянства, в яких порушуються питання, безпосередньо пов’язані з різними аспектами діяльності Євросуду. Кількість таких звернень залишається стабільною, але тематика дещо змінюється.

Якщо у перші роки приєднання України до Конвенції переважна більшість із них стосувалася роз’яснення порядку звернення до Євросуду, то у 2004–2005 рр. заявники почали частіше порушувати питання щодо незгоди з ухвалами Суду про визнання їх заяв неприйнятними, висловлювати прохання про надання їм практичної правової допомоги у складанні заяв до Євросуду і представлення їхніх інтересів у цій міжнародній судовій установі, про роз’яснення порядку виконання рішень Євросуду нашою державою. Так, протягом 2004 р. до Уповноваженого надійшло понад 130 звернень з цих питань, у 2005 р. – уже понад 170. Це свідчить про зростання рівня обізнаності населення щодо можливостей захисту прав людини і основних свобод у Євросуді.

З аналізу звернень до Уповноваженого можна також зробити висновок про певне поліпшення правової допомоги в даній сфері, зростання в Україні кількості адвокатів, які спеціалізуються на представництві інтересів фізичних осіб у Євросуді. Чимало адвокатських фірм (об’єднань) одним із напрямів своєї діяльності обирають захист прав людини у Євросуді. Водночас дедалі частіше громадяни намагаються самі представляти свої інтереси.

Досить часто громадяни зверталися до Уповноваженого з проханням надати відомості про хід розгляду справ за їх заявами у Євросуді, а також перевірити, чи отримав Секретаріат Суду їхні листи, з’ясувати причини тривалої відсутності відповідей тощо. Такі звернення були, вочевидь, пов’язані із значною завантаженістю Євросуду, який не встигав своєчасно розглядати заяви, відповідати на листи, що викликало стурбованість заявників. Деякі заявники просили підтримати їхні заяви у Євросуді, поклопотатися про позитивний розгляд цих заяв.

В.Салтиков з Ужгорода і Г.Ткаченко з Кіровоградської області висловили прохання сприяти в отриманні з Суду інформації про хід розгляду їхніх заяв та орієнтовні строки прийняття рішення.

Іноді громадяни, отримавши ухвалу комітету з трьох суддів щодо визнання їх заяви неприйнятною, вважали, що Суд належним чином її не розглянув, вимагали надати їм вмотивоване рішення. Так, м.Гаврін з Миколаївської області звернувся з проханням роз’яснити можливості оскарження рішення комітету з трьох суддів про визнання його заяви неприйнятною. З аналогічного питання зверталися також: П. Довбаха з Києва, В. Козирєв з Луганської області, С.Могильникова з Одеси та ін.

Річ у тому, що згідно зі ст.28 Конвенції “комітет може одностайним голосуванням визнати неприйнятною або вилучити із свого реєстру справ індивідуальну заяву, подану згідно зі ст.34, якщо таке рішення може бути ухвалене без подальшого розгляду. Рішення Комітету є остаточним”. Відповідно до частини другої Правила 53 Регламенту Європейського суду з прав людини про цю ухвалу заявник повідомляється листом. Водночас ухвали палати Суду щодо прийнятності надсилаються заявникові секретарем Суду (правило 56 Регламенту Суду). Таким чином, ухвали комітету Євросуду щодо прийнятності не надсилаються заявникам, але їм повідомляють про рішення.

Подібні прохання не можуть бути задоволені, адже в даному випадку можливості Уповноваженого обмежені. Згідно з чинним законодавством України парламентський контроль, який здійснює Уповноважений, не поширюється на діяльність міжнародних організацій, у тому числі Євросуду. Останній є цілком незалежною наднаціональною судовою установою, створеною в системі Ради Європи. Відповідно Уповноважений з прав людини не має доступу до інформації та матеріалів стосовно розгляду справ у Суді або листування останнього з громадянами України.

На всі звернення Уповноваженим було надано вичерпні відповіді.

З проханням про надання роз’яснень щодо порядку виконання рішень Євросуду до Уповноваженого звернулися М.Странніков з Києва, В. Деркач і М.Палек з Київської області та Л. Мілюхін з Донецької області.

Треба наголосити, що останніми роками досить актуальною стала проблема виконання рішень Євросуду, і не тільки в нашій країні. Так, на Саміті Ради Європи у 2005 р. було прийнято рішення про необхідність вжиття заходів для прискорення і повного виконання всіма державами–членами Ради Європи рішень Євросуду.

В результаті порушення державними органами і посадовими особами положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод значні суми (за деякими рішеннями  – сотні тисяч євро) з Державного бюджету України витрачаються на виконання рішень Суду. Для прикладу, якщо до Суду оскаржується факт невиконання рішення українського суду про стягнення заборгованості із заробітної плати на суму 3000 грн, то за рішенням Суду держава може бути змушена сплатити заявникові з держбюджету 3000 євро, тобто в шість разів більше. Отже, своєчасно виконані рішення національних судів коштують державі набагато дешевше.

За інформацією Міністерства юстиції України, за період 2004–2005 рр. фактично виконано за рахунок коштів Державного бюджету України вісім рішень Євросуду на загальну суму стягнення близько 5 млн грн.

Для з’ясування ситуації про порядок виконання рішень Євросуду Уповноважений звернулася до Міністерства юстиції України, яке надало роз’яснення про діючу на той час практику виконання рішень Євросуду. Адже, починаючи з 11 вересня 1997 р., протягом більш як восьми років, в Україні не було законодавства про порядок виконання рішень Євросуду.

Привертаючи увагу органів державної влади України до необхідності неухильного виконання нашою державою зобов'язань, узятих відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), Уповноважений у своїх періодичних доповідях і виступах неодноразово наголошувала на необхідності якнайскорішого розв’язання такої серйозної проблеми, як невиконання рішень українських судів, а також рішень Євросуду.

Про наявність цієї проблеми в Україні йдеться й у Резолюціях ПАРЄ 1466(2005) та 1516(2006). Так, у першій міститься вимога до України щодо забезпечення повного та швидкого виконання рішень Європейського суду з прав людини та ратифікації Протоколу №14 до Конвенції. Резолюція №1516 звертає увагу не тільки на наявність в Україні проблеми з невиконанням рішень Суду, а й на необхідність удосконалення внутрішнього законодавства для розв’язання цієї проблеми.

У першій половині 2006 р. доповідач Парламентської Асамблеї РЄ з питань виконання рішень Євросуду (Комітет з правових питань і прав людини) пан Ерік Юргенс кілька разів відвідав Україну з метою вивчення ситуації. Загалом для візитів Парламентською Асамблеєю було обрано п’ять країн, де мають місце значні затримки або численні проблеми з виконанням рішень Євросуду. Ці візити є частиною підготовки Доповіді ПАРЄ про виконання рішень Євросуду. Україна була обрана з огляду на серйозні проблеми функціонування судової системи, а також необхідність всебічного розв’язання структурної проблеми невиконання рішень національних судів у цивільних справах, забезпечення незалежності судової системи. Про це згадується також у Вступному меморандумі й додатковому Вступному меморандумі Комітету з правових питань і прав людини ПАРЄ “Виконання рішень Європейського Суду з прав людини” (2005 р.).

23 лютого 2006 р. Верховною Радою України, нарешті, було прийнято Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, який набрав чинності 30 березня 2006 р. Важливою з погляду парламентського контролю за виконанням рішень Євросуду є ст.5 Закону (“Сповіщення про Рішення”), згідно з якою протягом трьох днів Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини надсилає стислий виклад рішення стягувачеві, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим суб'єктам, прямо причетним до справи, за якою постановлено рішення Суду, разом з копією оригінального тексту.

З прийняттям зазначеного закону роль і відповідальність Уповноваженого у сфері забезпечення виконання рішень Євросуду, зокрема, в частині усунення системних недоліків національної правової системи, суттєво зросла.

Треба зазначити, що останнім часом у Раді Європи розглядається питання щодо посилення ролі омбудсманів та національних інституцій з прав людини у процесі контролю за виконанням рішень Євросуду  – спільно з Комісаром Ради Європи з прав людини. У зв’язку з цим Комітет Міністрів прийняв Рекомендацію державам-членам стосовно перегляду або поновлення судового розгляду певних справ на національному рівні як наслідок рішень Європейського суду з прав людини (Рекомендація № R(2000) 2).

Більшість країн–учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. передбачили у своєму національному законодавстві правову можливість перегляду судового рішення, яке призвело до порушення положень Конвенції. Відповідні положення були внесені й до українського законодавства.

На сьогодні рішення Євросуду є підставою для порушення касаційного провадження у справі за винятковими обставинами. Це передбачено Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексами, Кодексом адміністративного судочинства. Кримінально-процесуальний кодекс також передбачає таку можливість, однак формулювання відповідних положень кодексу підлягають уточненню.

Заходи загального характеру (ст.13 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини”) спрямовані на усунення системної проблеми, зазначеної у рішенні Євросуду, та її причин з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, а також запобігання надходженню до Суду нових заяв проти України, зумовлених проблемою, що вже була предметом розгляду в Євросуді.

Положення про вжиття державою заходів загального характеру є дуже важливим і актуальним. Воно зумовлюється передусім новими повноваженнями Євросуду щодо визначення ним у своїх рішеннях проблем структурного або загального характеру, пов’язаних із функціонуванням правової системи держави-відповідача, виявлених у процесі розгляду конкретних справ, та їх причин  – у випадку, якщо ці проблеми можуть призвести в майбутньому до значної кількості аналогічних заяв до Суду.

Ці нові повноваження були надані Суду згідно з Резолюцією Комітету міністрів Ради Європи Res(2004)3 від 12 травня 2004 р. щодо рішень Євросуду, які розкривають системну проблему, що лежить в основі порушення. Раніше такі заходи загального характеру розробляв Комітет міністрів РЄ як політичний орган, і вони мали суто рекомендаційний характер.

Делегування Євросуду нових повноважень зумовлено низкою причин, серед яких головними є:

l намагання зменшити навантаження на Євросуд (запобігання масовому надходженню заяв з аналогічної проблеми);

l надання заходам загального характеру юридичної обов’язковості, оскільки тепер вони розробляються судовим органом і фіксуються у судовому рішенні, виконання якого є імперативним;

l досягнення максимальної відповідності цих заходів змісту й логіці рішення, оскільки заходи розробляються Судом, який безпосередньо розглядав справу й ухвалив по ній рішення.

Одночасно Комітет міністрів РЄ ухвалив Рекомендацію Reс(2004)6 щодо удосконалення національних засобів правового захисту, в якій рекомендує державам-учасницям на підставі рішень Євросуду, що вказують на структурні або загальні проблеми національної правової системи чи практики, переглянути існуючі національні засоби правового захисту і, в разі необхідності, створити ефективні засоби захисту з метою уникнення отримання Судом заяв з аналогічного питання.

Своїм прецедентним рішенням у справі “Броньовський проти Польщі” від 22 липня 2004 р., ухваленим Великою палатою, Європейський суд з прав людини започаткував практику відповідно до згаданих нових положень.

У контексті зазначеного слід підкреслити, що, крім констатації порушення положень Конвенції та визначення суми справедливої сатисфакції, Євросуд у своєму рішенні, як правило, не деталізує, яких заходів індивідуального або загального характеру потрібно вжити державі у тому чи іншому конкретному випадку. Вперше від цього правила Євросуд відійшов лише у 2004 р., коли висунув вимогу як захід індивідуального характеру звільнити заявників, які були піддані свавільному затриманню на порушення ст.5 Конвенції (рішення у справі Assanidze v. Georgia та Ilascu and others v. Russia and Moldova). Така практика Суду зумовлена положеннями Конвенції, відповідно до яких держави користуються значною мірою свободи у виборі заходів індивідуального та загального характеру, які їм потрібно вжити для виконання вимог, що містяться у рішеннях Суду.

На думку Уповноваженого, з метою уникнення подальшого зростання кількості рішень Європейського суду з прав людини стосовно України і значних витрат з державного бюджету нашої держави, потрібно прискорити глибоке реформування національної судової системи, системи правоохоронних органів, державної виконавчої служби для приведення їх функціонування у відповідність до міжнародних стандартів у сфері прав людини, закріплених у Конвенції.

Уповноважений з прав людини наголошує також на необхідності продовжувати широку просвітницьку роботу, спрямовану на підвищення рівня поінформованості суддів, працівників правоохоронних та інших державних органів стосовно положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини у справах проти України та інших держав–учасниць Конвенції.