Головне меню   

5.2. Право на свободу думки, слова та доступу до інформації

Постійно діючий моніторинг інформаційного простору України, який здійснюється Уповноваженим з прав людини, засвідчує: попри позитивні зміни щодо забезпечення свободи слова і думки, права на інформацію, які відбулись у 2004 – 2005  рр. у країні, поки що не вдалося вийти на рівень міжнародних стандартів у цьому питанні. Зокрема, так і не припинилися залякування, побиття, арешти і переслідування вітчизняних журналістів.

Уповноважений переконана, що проголошене у Резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН положення про те, що “свобода інформації є основним правом людини і критерієм всіх інших свобод”, залишається надзвичайно актуальним для нашого суспільства.

Станом на 31 грудня 2005 р. в Україні, за інформацією Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, було зареєстровано 1268 телерадіоорганізацій, з них – 647 – телемовних, 524 – радіомовних і 97 – телерадіомовних; діяло 14 загальнонаціональних телеканалів і 12 загальнонаціональних радіостанцій, а також 783 кабельні мережі, які обслуговували понад 4,7 млн абонентів (приблизна аудиторія – понад 14 млн людей, які одержали гарантований і безперешкодний доступ до інформації, насамперед актуальної для соціуму).

Також було зареєстровано 22 794 періодичних видання, зокрема 998 – загальнодержавного, регіонального і зарубіжного розповсюдження і 12 846 – розрахованих на місцеву читацьку аудиторію. Із 9948 друкованих мас-медіа загальнодержавного розповсюдження, налічувалося 3809 газет, 4626 журналів, 381 бюлетень, 77 альманахів, 816 збірок, 185 календарів, 54 дайджести. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення України, більшість друкованих ЗМІ місцевого значення на кінець 2005 р. складали: газети – 10 740 зареєстрованих назв, а також 2106 видань журнального типу. У 2005 р. річний тираж газет, які видавалися в нашій країні, становив 4 млрд 959 млн 790 тис. примірників, у тому числі українською мовою – 1 млрд 668 млн 318 тис. примірників і російською – 3 млрд 146 млн 550 тис. примірників.

Такий значний арсенал засобів масової інформації, що відображають широкий спектр поглядів, позицій і думок (зокрема й опозиційних щодо державної влади), забезпечений відповідною правовою базою.

Ще в першій Щорічній доповіді Уповноваженого наголошувалося: наша країна посідає одне з провідних місць на пострадянському просторі за кількістю законів, прийнятих для неухильного роздержавлення інформаційної галузі і демократизації вітчизняної преси, щоб вона не на словах, а на ділі здобула репутацію “четвертої влади”. Серед законодавчих актів, які вже діють у цій сфері: закони України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про інформаційні агентства”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій”, “Про власність”, “Про рекламу”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про державну таємницю”, “Про захист суспільної моралі”, “Про авторське право і суміжні права”, а також Рішення Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” і статті 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа Устименка) вiд 30 жовтня 1997 р.; Рішення Конституційного Суду України у справі про конституційне звернення громадянина В.Сердюка про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) вiд 10 квітня 2003 року і постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” тощо.

Упродовж 2004–2005  рр. були прийняті нові нормативно-правові акти. Передусім це ухвалений 22 грудня 2005 р. Закон України “Про доступ до судових рішень”, який, на думку експертів, відповідає міжнародним стандартам і оптимально кореспондується з Єдиним державним реєстром судових рішень. Закони України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію” від 22 грудня 2005 р., “Про внесення змін до статті 9 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 22 грудня 2005 р., “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу” від 17 листопада 2005 р. не тільки термінологічно уніфікували законодавчу базу в інформаційній сфері, а й чіткіше визначили механізм реалізації конституційного права на свободу слова і думки, на вільне вираження поглядів та переконань.

Щоб уникнути неоднозначного тлумачення судами, зі ст. 302 Цивільного кодексу України було вилучене положення, яке, по суті, “прикривало” публічних людей (передовсім політиків і депутатів, високопосадовців та великих бізнесменів) від пильного суспільного контролю засобами преси: “Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи”.

Уповноважений прискіпливо проаналізувала проблеми у відносинах влади і преси та поінформувала про це суспільство. Так, виступаючи 14 січня 2004 р. на депутатських слуханнях у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Уповноважений зазначила, що в Україні спостерігається чергова спроба наступу на свободу слова шляхом зміни законодавчої бази. Так, Верховною Радою України прийнято низку законів, які, на думку Уповноваженого, істотно обмежують права громадян України на інформацію, негативно відбиваються на економічних і політичних можливостях засобів масової інформації. Наприклад, з ухваленням ст. 80 Закону “Про Державний бюджет України на 2004 рік” друковані ЗМІ позбавлено пільг на передплату і розповсюдження, що загрожує скороченням тиражів і закриттям газет з причин фінансового характеру.

З 1 січня 2004 р. набрав чинності Цивільний кодекс України, ст. 277 якого передбачено, що друкована інформація, поширювана про особу, є недостовірною. Застосування цієї статті, було наголошено Уповноваженим, могло стати в Україні зашморгом для засобів масової інформації і свободи слова, на що, можливо, хтось цілком свідомо розраховував. Це питання викликало занепокоєння не тільки у журналістів, а й у широкої громадськості, яка також вбачала в цьому реальну загрозу свободі слова.

У зв'язку з цим Уповноважений ініціювала спільну зустріч з головою Верховної Ради України В.Литвином і головою Національної спілки журналістів України І.Лубченком, під час якої спікер парламенту погодився з необхідністю невідкладного внесення поправок до цілої низки законів України.

Під шквалом критики, яку спрямувала преса на консервативну редакцію ч. 3 ст. 277 Цивільного кодексу України, Законом України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію” від 22 грудня 2005 р., було прийнято законодавчу поправку: “Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного”.

Професія журналіста в нашій країні, як і раніше, залишається однією з найнебезпечніших. Виходячи з того, що у попередні роки загинуло немало працівників засобів масової інформації, а їхня смерть настала за різних обставин, в тому числі внаслідок насильницьких дій, Уповноважений звернулася до Генерального прокурора України Г.Васильєва з наполегливим проханням надати всебічну і повну інформацію про порушення кримінальних справ за фактами загибелі українських журналістів та щодо ухвалених з цих справ рішень, а також про те, в яких конкретно випадках загибель журналістів була пов'язана з виконанням ними професійного обов'язку. Заступник Генерального прокурора України С.Моліцький 9 лютого 2004 р. поінформував Уповноваженого з прав людини щодо стану розгляду кримінальних справ за фактом загибелі журналістів.

На контролі Уповноваженого продовжувала залишатися справа тележурналіста Ігоря Александрова, який кинув виклик “перевертням” у міліцейських погонах і заплатив життям за свою чесну принципову позицію в боротьбі з мафією. І.Александров – єдиний у країні журналіст, загибель якого офіційно визнана пов'язаною з його професійною діяльністю. Впродовж 2005 р. тривав судовий розгляд у справі організованого злочинного угруповання братів Рибаків, підозрюваних у причетності до вбивства І.Александрова. На відміну від справи Георгія Гонгадзе фальсифікатори у справі І.Александрова з-поміж міліцейських працівників таки отримали покарання. А ось ті, хто їм сприяв, фактично сховалися за спиною Ю.Вередюка, якого з початку безпідставно звинуватили у вбивстві цього журналіста, але Апеляційний суд Донецької області (суддя – Іван Корчистий) відкинув ці звинувачення. Несподівана смерть Ю.Вередюка, на думку експертів і незалежних журналістів, унеможливила перевірку найбільш вірогідних версій щодо встановлення замовників убивства І.Александрова.

Уповноваженого також хвилює доля сім'ї загиблого журналіста. Треба віддати належне владі. На прохання Секретаріату Президента України до керівників Харківської області сприяти переїзду цієї сім'ї до м. Харкова на кошти харківських меценатів наприкінці 2005 р. була закуплена двокімнатна квартира, яку надали дружині та синові загиблого.

Уповноважений особисто неодноразово зустрічалася з удовою тележурналіста Людмилою Александровою, 10 грудня 2005 р. їй було передано Почесну грамоту Уповноваженого з прав людини, якою Ігор Александров нагороджений за особисту мужність, виявлену в журналістській діяльності, та за сприяння торжеству справедливості й верховенству прав людини (посмертно).

Уповноважений підтримала позицію Інституту масової інформації щодо перегляду висновків високопосадовців США про “випадкову” смерть Тараса Процюка у багдадському готелі “Палестина”, де він знімав на камеру події війни в Іраку, та вимогу визнати, що український тележурналіст загинув під час виконання професійних обов'язків. Треба наголосити, що наприкінці жовтня 2005 р. Міжнародна федерація журналістів схвалила рішення іспанського суду про арешт і екстрадицію трьох американських вояків, які обстріляли в 2003 р. з танка готель “Палестина”. Керівник департаменту із захисту прав людини вищеназваної федерації Роберт Шоу запропонував об'єднати справу про іспанського журналіста Хосе Коусьо, теж загиблого в Багдаді, з матеріалами про вбивство українського журналіста Тараса Процюка. Це дало б можливість спільно домагатися від американських збройних сил додаткового, об'єктивнішого розслідування обставин трагедії, коли право на професію невід’ємне від права на життя.

На контролі Уповноваженого залишається і резонансна справа Володимира Єфремова, загиблого 14 липня 2003 р. унаслідок зіткнення його легкового автомобіля з великовантажним “МАЗом”. Генеральна прокуратура України все ж надіслала необхідні матеріали до слідчого управління Дніпропетровського УМВС. Про погрози на свою адресу, пов'язані з професійною діяльністю на керівних посадах у газетах “Собор” і “Днепропетровск”, а також на 11-му регіональному телеканалі В.Єфремов попереджав у листі, зміст якого став відомий Уповноваженому і був оприлюднений у попередній Щорічній доповіді. Виходячи з цього, а також на основі свідчень рідних і близьких В.Єфремова виникла потреба перевірити, чи існує зв'язок між смертю журналіста у “випадковій” дорожньо-транспортній пригоді та спробою сфальсифікувати розслідування його вбивства? Проте слідчі Дніпропетровського обласного управління міліції, на жаль, не мають наміру виходити за межі автотехнічної і трасологічної експертиз.

Позиція замовчування при розслідуванні резонансних справ та політика нерозголошення при висвітленні соціально значущих подій, на думку Уповноваженого, стають тривожною ознакою “тіньової” цензури і самоцензури.

Водночас треба наголосити: прискіплива увага суспільства до цих питань сприяла тому, що протягом 2004 – 2005  рр. у країні не зафіксовано жодного факту загибелі чи зникнення журналістів (табл. 5.2.1).

Проте не вдалося уникнути підозрілих автомобільних аварій, у яких постраждали журналісти. Так, у березні 2004 р. загинув директор полтавської телерадіокомпанії “Юта” Георгій Чечик у автокатастрофі якраз того дня, коли повинен був укласти угоду з керівництвом Українського бюро радіо “Свобода” про оновлену схему мовлення.

У 2004 р. (табл. 5.2.1) значно зросла кількість арештів і затримань, побиття та погроз на адресу працівників мас-медіа, а також випадків економічного і політичного тиску на керівників ЗМІ.

Так, 12 січня 2004 р. було скоєно напад на відомого журналіста Олега Єльцова, у якого стріляли гумовими кулями. Це була вже не перша спроба залякати відомого своїми гострими кримінальними та антикорупційними матеріалами журналіста.

Після прийняття 5 квітня 2001 р. Верховною Радою України Кримінального кодексу України, у якому передбачена ст. 171 “Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”, працівники ЗМІ мали сподівання, що відтепер є надійна пересторога умисному перешкоджанню законній професійній діяльності журналістів та переслідуванню їх за виконання професійних обов’язків та критику з боку службових і посадових осіб. Але, як свідчить моніторинг Уповноваженого з прав людини, ця стаття Кримінального кодексу не працює. Протягом 2004–2005  рр. не зафіксовано випадків її застосування судами для захисту професійної діяльності представників преси.

Як не прикро, але влада замість підтримки у багатьох випадках сама сприяла девальвації професії журналіста. Підтвердженням цього є провадження про порушення прав і свобод людини, яке було розпочате Уповноваженим за фактом побиття редактора місцевої газети “Трибуна праці”, заслуженого журналіста України Павла Смовжа та його дружини-пенсіонерки на День Перемоги 9 травня 2004 р. у селищі Іванкові Київської області. Як було з’ясовано, увечері група підпилих молодиків, безпідставно, з хуліганських мотивів, жорстоко побила їх. Авторитетного газетяра, депутата райради, який понад чверть століття очолює одне з добре відомих в Україні місцевих видань, рятували від наслідків тяжких травм у відділенні нейрохірургії Київської обласної лікарні.

Коли порушники відчули, що доведеться відповідати за скоєне, то вирішили перейти в контрнаступ, стверджуючи, що, мовляв, це їх самих побили 55-річний редактор та його дружина, бабуся кількох онуків. Знайшлися лікарі, судмедексперти, які одному із хуліганів дали відповідні довідки про начебто серйозні тілесні ушкодження. У цій ситуації постраждалий журналіст і його дружина могли стати обвинувачуваними. Кричуща несправедливість змусила П.Смовжа звернутися до Уповноваженого з проханням захистити порушені права.

Омбудсман відкрила провадження і детально вивчила справу з виїздом на місце. Під час зустрічі представників Уповноваженого з головою Іванківської райдержадміністрації виявилося, що він чув щось про бійку, але “чи Смовжа побили, чи Смовж побив, він не з’ясовував”. Ані стан здоров’я, ані обставини цього фізичного та морального знущання над редактором і його родиною чиновника не цікавили, наче не редактор П.Смовж все життя присвятив пресі Іванківського району.

Це було дивно, бо саме він у дні Чорнобильської катастрофи “намотав” на колеса редакційного “уазика” стільки рентген, що машину довелось утилізувати як брудну. А за мужність, виявлену під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи в її перші найважчі місяці, а також за творчі досягнення у висвітленні героїки приборкання ядерного реактора 35-річний редактор П.Смовж був визнаний лауреатом премії “Золоте перо” Спілки журналістів УРСР.

Після втручання Омбудсмана у цю драматичну ситуацію колесо права по-іванківськи, хоч зі скрипом, а таки докотилося наступного року до судового вироку: хулігани понесли покарання у вигляді позбавлення волі на різні строки. Та найголовніше – вдалося відстояти чесне ім’я скривдженої людини, поновити порушені права журналіста.

У демократичній країні жодна влада, жодна політична сила не можуть обмежувати право народу на інформацію і свободу слова. Проте у передвиборному 2004 р. на тлі наростаючого правового нігілізму і сповільнених темпів давно назрілої судової реформи дуже гостро проявилися негативні тенденції в інформаційному просторі України, які, на жаль, мали місце і в попередні роки.

Зокрема, Міжнародний інститут преси, що об’єднує редакторів зі 120 країн, висловив стурбованість утиском в Україні прав незалежних засобів масової інформації і звернувся зі спеціальною заявою до тодішнього Президента України Л.Кучми. Радник Інституту з проблем свободи преси в Європі і країнах колишнього СРСР Д.Орлова визнала, що ситуація у відносинах влади і ЗМІ перед виборами в Україні значно погіршилася: почалися у прямому розумінні атаки на журналістів.

Маючи на меті запобігти перетворенню інформаційної сфери на зону підвищеного ризику для незалежних мас-медіа, Верховна Рада України 16 березня 2004 р. ухвалила Постанову “Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у 2004 році”. Виходячи з необхідності безумовного забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне вираження своїх поглядів і переконань, створення належних умов для творчої діяльності журналістів, забезпечення плюралізму думок у матеріалах друкованих та електронних засобів масової інформації, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у висвітленні виборчої кампанії по виборах Президента України у 2004 р., а також недопущення припинення діяльності засобів масової інформації інакше, як за рішенням їх засновника (співзасновників) або суду, найвищий законодавчий орган країни запропонував Кабінету Міністрів України вжити заходів щодо припинення перевірок засобів масової інформації у 2004 р. відповідними органами державної влади, а також рекомендував Державній податковій адміністрації України відмінити графіки перевірок засобів масової інформації на 2004 рік.

Проте, порушуючи ст. 34 Конституції України, статті 10, 21, 29, і 37 Закону України “Про інформацію”, а також Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядуванні в Україні засобами масової інформації”, траплялися численні інциденти, зафіксовані моніторингом Уповноваженого, Національною спілкою журналістів України, Інститутом масової інформації, незалежними експертами. Зокрема, це стосувалося проблеми доступу до інформації, насамперед тієї, що поширюється на офіційних заходах органів державної влади і місцевого самоврядування, а також на публічних акціях під час виборчої кампанії.

Так, вибухонебезпечне політичне протистояння в Мукачевому опинилося в центрі уваги і місцевих, регіональних, і загальнонаціональних, і зарубіжних мас-медіа. Їх величезний інтерес до мукачівських подій наразився на змову мовчання місцевих чиновників проти преси. Брутально порушуючи інформаційне і виборче законодавство, вони всіляко заважали професійній діяльності журналістів: їх не пускали до приміщень територіальних виборчих комісій навіть за кілька днів до голосування; посилені міліційні наряди блокували доступ представників ЗМІ до голови ТВК; голосом волаючого в пустелі залишалися численні скарги репортерів, яких просто дискримінаційним чином не акредитували в офіційних інстанціях державної влади і місцевого самоврядування, щоб в умовах незаконної інформаційної ізоляції у фальсифікаторів були розв’язані руки.

Долаючи безпрецедентний наступ на свободу слова, закарпатська незалежна газета “Трибуна” об’єктивно висвітлювала події, пов’язані з виборами міського голови Мукачевого. Як наголосив у своєму зверненні до Уповноваженого головний редактор цього демократичного видання Ігор Гаврилов, влада не могла спокійно пережити таке вільнодумство. За її вказівкою управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС в Закарпатській області організувало раптову перевірку господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю “Вітас” – засновника газети “Трибуна”.

Міліція здійснювала такий тиск усупереч ухвалі Верховної Ради України від 16 березня 2004 р., тобто ігноруючи мораторій на проведення будь-яких перевірок засобів масової інформації контролюючими органами державної виконавчої влади під час президентської виборчої кампанії. Надумана перевірка, спровокована гонителями вільної преси з-поміж місцевих чиновників, не виявила порушень у господарській діяльності “Трибуни”, але її редакційний колектив зазнав моральних принижень.

“В акредитації відмовити!” – стало своєрідним гаслом забюрократизованої влади. Ці слова про незаконну заборону винесла в заголовок критичної статті газета “Киевские ведомости”, перед власним кореспондентом якої Сергієм Яновським зачинили двері Херсонської облдержадміністрації на час проведення офіційних заходів, доступних для інших представників ЗМІ. Причому до такого демонстративно неправового кроку влада вдалася після серії статей цього журналіста про зловживання і корупцію місцевої керівної еліти. Парадоксально, але факт: прес-служба Херсонської облдержадміністрації заявила, що відмова в доступі до інформації не є перешкодою професійній діяльності журналіста.

Ось кілька інших прикладів брутального порушення прав журналістів на доступ до інформації. Так, протестуючи проти тиску на незалежну пресу, головний редактор газети “Кремінь” (Полтавська область) Ольга Оленич, яку без жодних пояснень не пустили на прес-конференцію кременчуцького міліційного главку, оголосила сухе голодування.

2 листопада 2004 року міський голова Чугуєва (Харківська область) Г.Мінаєва в категоричній формі заборонила бути присутніми на сесії міськради журналістам С.Рогозіну і Р.Гноєвому. Депутатський корпус м. Івано-Франківська незаконно наділив правом вирішувати питання допуску чи недопуску журналістів на сесії міськради...прес-секретаря міського голови.

Як і в попередні роки, у 2004 р. мала місце ганебна практика надходження до редакцій ЗМІ так званих “темників”, у яких владою пропонувалося, як журналістам належить висвітлювати ті чі інші події. Невиконання цих вказівок призводило до посилення тиску на “неслухняні” ЗМІ та їхніх власників, зокрема, з боку правоохоронних та контролюючих органів. Це було ознакою того, що ситуація зі свободою слова в країні була дуже складною, і відповідальність за її стан несла насамперед діюча влада.

У 2004 р. були також непоодинокі спроби використати судову гілку влади для розправ над незручними ЗМІ та журналістами.

Так, Шевченківський районний суд м. Києва за позовом Єврейського антифашистського комітету і Об’єднання єврейської громади України 28 січня 2004 р. прийняв безпрецедентне рішення про закриття газети “Сільські вісті”. Проте фактично це була спроба під прикриттям боротьби з антисемітизмом знищити опозиційне до влади видання.

Уповноважений разом з громадськістю рішуче стала на захист журналістів однієї з наймасовіших газет країни. Після рішення суду про закриття газети “Сільські вісті” до її редакції надійшло близько 1,5 мільйона підписів на підтримку видання у листах, а кількість її передплатників зросла на 5 тисяч.

Апеляційний суд Києва почав розглядати справу про закриття “Сільських вістей” 25 травня 2004 р. Суд кілька разів відкладав розгляд справи щодо газети “Сільські вісті” у зв’язку з рішенням долучити до справи додаткові матеріали, на які сторони посилалися під час судового розгляду, проведення експертизи тощо.

Насамкінець, завдяки спільним зусиллям права журналістів та читачів газети “Сільські вісті” на свободу слова і думки вдалося захистити.

У м. Мукачевому 13 травня 2004 р. за підписом журналіста С.Сікори у популярній незалежній газеті “Старий замок” вийшла критична стаття “І “контролери” різних рівнів, або Декілька думок пересічного мукачівця про вибори міського голови”. У цій публікації ґрунтовно описувалися неправові дії місцевого жителя В.Паульо під час виборів мера Мукачевого, а саме: напад на виборчу дільницю №15, у якому були задіяні тридцять агресивно налаштованих осіб під орудою кримінального авторитета “Чалого”. В.Паульо подав позов до Мукачівського міськрайонного суду на захист честі, гідності, ділової репутації і відшкодування моральних збитків. Суддя В.Рижиков ухвалив вердикт, яким редакцію “Старого замку” зобов’язав опублікувати спростування фактів, викладених у статті, стягнувши з її автора на користь В.Паульо 20 тис. грн за нібито заподіяну моральну шкоду, а також наклав арешт на все майно журналіста, наче він застосував у своїй професійній діяльності не традиційну зброю критики, а, скажімо, здійснив терористичний акт.

Апеляційний суд, куди звернувся журналіст, скасував у повному обсязі рішення Мукачівського міськрайонного суду, констатувавши: злочинна діяльність В.Паульо вже описана одним з інтернет-видань у журналістському розслідуванні під назвою “Мукачівський Армагеддон”, а також у статтях друкованих ЗМІ. До того ж на сесії Верховної Ради України деякі парламентарії згадували В.Паульо в криміногенному контексті, у тому числі з приводу пріснопам’ятних погромів на виборчих дільницях Мукачевого.

У м. Прилуках Чернігівської області міліцією наприкінці липня 2004 р. за заявою представника Партії регіонів було затримано редактора газети “Світанок над Сіверщиною”, голову обласної організації Народного руху України В.Лабазова. Після цього він потрапив у лікарню, а 30 липня суд без участі його адвоката вирішує продовжити термін тримання В.Лабазова під вартою до 10 днів із формулюванням: “В інтересах забезпечення прав підозрюваного”. Уповноважений за власною ініціативою відкрила за цим фактом провадження щодо порушення прав і свобод людини та разом з народними депутатами підтримала вимоги про негайне звільнення журналіста. 11 липня 2004 р. у м. Чернігові відбулося засідання Апеляційного суду за апеляційною скаргою адвоката В.Лабазова про незаконність його арешту, у якому взяв участь представник Уповноваженого. В той же день за рішенням суду В.Лабазова було звільнено.

У жовтні 2004 р. Уповноважений підтримала телевізійний “5 канал”, коли його журналісти оголосили голодування у знак протесту проти порушення права на свободу слова. Представники Уповноваженого підтримали голодуючих журналістів безпосередньо на місці. До речі, “5 канал” неоднаразово відключали з так званих технічних причин у Харкові, Луганську, Дніпропетровську, Донецьку та інших містах.

22 листопада 2004 р., у день, коли влада мала намір закрити ТРК “Ера”, на прохання журналістів о 6 годині ранку Уповноважений особисто приїхала у студію каналу і виступила у прямому ефірі на їхню підтримку.

Тернопільська газета “Номер один” вимушена була навіть звертатися до міської прокуратури, щоб захистити себе від свавілля місцевої влади, яка почала регулярно відключати редакцію від енергопостачання в день випуску видання.

У цей час студентська молодь м. Львова провела на площі біля пам'ятника Тарасові Шевченку протестну акцію проти тиску на опозиційні ЗМІ – “5-й канал”, радіо “Свобода”, радіо “Довіра”, “Радіо-Рокс”, “Сільські вісті”, радіо “Континент”, “Громадське радіо”.

29 листопада 2004 р. трудовий колектив Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії на своїх зборах майже одноголосно висловив недовіру генеральному директорові П.Петрику, засудивши таким чином ганебну практику “темників” і “компромату” на політичних опонентів без їхнього права на альтернативну точку зору. У телеефірі панували тенденційні програми “Об’єктив”, “Де-факто”, “15 хвилин з владою”, “Версії”, які виготовлялися...у стінах облдержадміністрації. Заручником такої позавчорашньої політики в інформаційній сфері став колектив телерадіокомпанії. За поширення неправдивої інформації довелося відповідати в суді.

Ці та інші негаразди щодо ситуації з свободою слова в Україні дали підстави міжнародній правовій організації “Репортери без кордонів” у 2004 р. розмістити нашу країну в рейтингу за цим показником на 138-му місці.

Проте, як засвідчив моніторинг Уповноваженого, в інформаційній сфері у 2005 р. не відбулося очікуваних змін, достатніх для створення сприятливого демократичного клімату у взаєминах влади, суспільства і преси як її незалежного посередника. Тотальні перевірки ЗМІ, що домінували у попередні роки, змінилися нападками, залякуваннями, погрозами, надуманими судовими позовами, обмеженим доступом до інформації, “тіньовою” цензурою під виглядом “редакційної політики”.

1 червня 2005 р. під час виступу у Верховній Раді України щодо звіту Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань перевірки дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина Уповноважений наголосила, що, попри оптимістичні реляції вже нової влади, “одне з фундаментальних прав людини – право на свободу слова і право на інформацію – брутально порушувалося в Україні, про що ми неодноразово з вами говорили в цій залі на парламентських слуханнях, і продовжує порушуватися. Як це не прикро, але факти свідчать, що в Україні сьогодні набирає силу хвиля утисків і переслідувань саме керівників і журналістів державних та комунальних засобів масової інформації. ”

Підставою для таких висновків Уповноваженого стали перевірки з виїздом у регіони представників Уповноваженого з прав людини. Так, під час вивчення ситуації щодо свободи слова у Черкаській області було з'ясовано, що там особливо жорстокого тиску зазнають місцеві видання. Заступник голови Золотоніської райдержадміністрації постійно залякував звільненням редактора газети “Вісник Золотоніщини” Ольгу Чукмарову, хоча вона тільки 7 місяців працювала на цій посаді. О.Чукмарова прийняла газету в критичний для редакції час, коли її попередній керівник під час першого туру президентських виборів не витримала адміністративного тиску старої влади і на знак протесту пішла з редакції. Та нового редактора за нової влади теж примушували надавати матеріали для цензурування і навіть диктували тематику. Зокрема, редактору зробили офіційне зауваження, що газета мало пише про євроінтеграцію. І це тоді, коли в районі проблем – хоч греблю гати. Мабуть, влада вважала, що коли замінять редактора газети, то Золотоноша одразу інтегрується в Європу?

У подібній ситуації опинилася на Черкащині редактор монастирищенської районної газети “Зоря” Ольга Лаврик, до якої приходили з перевірками і представники КРУ, і податківці, і навіть СБУ.

А на Хмельниччині заступник голови Віньковецької райдержадміністрації вимагала від редактора районної газети “Сільські новини” Василя Сірука погоджувати з нею всі публікації, ігноруючи те, що цензура в Україні заборонена законом. До речі, ця чиновна дама згодом пішла на підвищення по службі.

Брутального тиску зазнали газети “Судакский вестник” і “Нижегорье”, а також керченська газета “Наше время” в Автономній Республіці Крим. Не витримав тривалого психологічного пресу і подав заяву на звільнення редактор газети “Сельский край” Великоновосілківського району Донецької області Андрій Хандогий.

За спільним моніторингом голови Національної спілки журналістів України і Уповноваженого з прав людини було встановлено, що таким же чином спотворювалася та принижувалася свобода слова в Херсонській, Рівненській, Черкаській, Сумській, Луганській, Харківській, Полтавській, Хмельницькій, Житомирській, Івано-Франківській та Львівській областях. Фактично місцеві районні ЗМІ працювали в умовах неприхованої цензури.

До Уповноваженого також надійшли звернення про порушення права на свободу слова від працівників телекомпаній НТН та “Киевская Русь”.

Тривали порушення права журналістів на доступ до інформації. Так, репортери вимушені були проривати охоронний кордон, щоб потрапити до Апеляційного суду м. Києва, де наприкінці 2005 р. розпочалося слухання справи Гонгадзе. На жаль, судовий процес і цього разу був обмежений звинуваченням лише виконавців жахливого злочину, а організатори і замовники вбивства опозиційного журналіста залишаються недосяжними для Феміди.

Закривати для суспільства інформацію відкритих судових процесів – це, на думку Уповноваженого, є витонченим проявом “тіньової” цензури і перешкоджання професійній діяльності працівників ЗМІ, коли влада не зацікавлена в неупередженому журналістському розслідуванні, а значить, не потребує правдивого слова преси.

Технологія жорсткої інформаційної блокади ЗМІ, з чим зіткнулися її представники перед засіданням Апеляційного суду м. Києва у резонансній справі Гонгадзе, наче була відпрацьована за три місяці до цього в Печерському районному суді м. Києва. Там 7 жовтня 2005 р. мав розпочатися розгляд скарги Л.Гонгадзе та А.Федура на дії заступника начальника управління Генеральної прокуратури України Ю.Грищенка, який своєю постановою усунув від участі в кримінальній справі представника потерпілої Л.Гонгадзе – адвоката А.Федура. Однак розгляд скарги був відкладений через відсутність у суді заявниці Л.Гонгадзе. Попри те що представник потерпілої адвокат А.Федур оголосив про наявність у нього нотаріально завіреної довіреності, за якою він має право представляти інтереси Лесі Гонгадзе, а також оскаржувати в суді дії чи бездіяльність органів суду, прокуратури, слідства та дізнання, суддя Х.Тарасюк відмовила йому в участі у судовому засіданні як представнику потерпілої – матері вбитого журналіста Георгія Гонгадзе.

Уповноваженій, яка, до речі, вже була учасником судового процесу у справі Гонгадзе ще в лютому 2001 р. , захищаючи права матері та вдови Георгія бути визнаними потерпілими, планувала цього дня також взяти участь у розгляді справи. Проте суддя, ігноруючи норми Конституції України та Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, навіть не оголосила про присутність на судовому засіданні Уповноваженого, тим самим позбавивши її можливості виконати свій конституційний обов’язок. Багато журналістів, не допущених тоді до приміщення Печерського районного суду, розцінили цю своєрідну процесуальну тактику як “крок вперед, два кроки назад”.

Конституційний Суд України 16 березня 2004 р. ухвалив рішення щодо визнання таким, що відповідає Конституції України положення ч. 2 ст. 9 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, за яким тариф на оформлення передплати та доставку передплатникам друкованих періодичних видань має становити не більше 40% собівартості виготовлення одного примірника передплатного видання. Уповноважений переконана: це рішення сприяло тому, що в Україні у 2004–2005  рр. не було зафіксовано жодного випадку незаконної ліквідації друкованого або електронного засобу масової інформації.

Але спостерігалися спроби ліквідувати ЗМІ іншим шляхом. Так, у м. Стаханові керівники міськради вирішили об’єднати редакцію газети “Стахановское знамя” і телерадіоорганізацію, щоб на їх базі створити підрозділ міськвиконкому. Це призвело до протестів журналістів, які змушені були вдатися до голодування.

Наприкінці жовтня 2005 р. у Кіровограді оголосили голодування 12 журналістів з 41 працівника редакційного колективу газети “Народне слово”, у тому числі головного редактора Валерія М'ятовича з вимогою до обласної влади виплатити 140 тис. грн боргу за висвітлення діяльності органу виконавчої влади, зупинити спроби перетворення видання в обласний медіа-видавничий центр та вийти із співзасновників газети.

Кіровоградська обласна держадміністрація розцінила голодування головного редактора і журналістів “Народного слова” як шантаж і наполягала на тому, щоб негативно оцінити роботу редакції, а також натякала на її начебто привілейоване становище серед інших ЗМІ. На думку посадовців, у випадку реорганізації газета отримала б ефективний менеджмент і довела б своє право на конкурентоспроможність. Тоді, мовляв, обласна держадміністрація буде зацікавлена в ефективному розподілі коштів. Зрозуміло, що це хибний шлях для поліпшення роботи газети.

У попередній Щорічній доповіді Уповноважений з прав людини значну увагу приділила прецедентній практиці рішень Європейського суду з прав людини щодо захисту свободи слова і думки. 29 березня 2005 р. Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі “Українська Прес-Група (газета “День”) проти України”, яким визнав порушення Україною ст. 10 “Свобода виявлення поглядів” Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Ця газета була покарана за оприлюднення оціночних суджень щодо кандидатів у Президенти в 1999 р. На той час чинне законодавство країни встановлювало відповідальність за поширення й оціночних суджень, якщо не було можливості довести їх правдивість.

Справа стосувалася двох статей періоду передвиборної президентської кампанії, що були надруковані в газеті “День” 21 серпня та 14 вересня 1999 р. У цих публікаціях містилося кілька критичних зауважень стосовно кандидатів у Президенти України Н.Вітренко і П.Симоненка, зокрема, в критичному тоні аналізувалися домовленості, яких начебто було досягнуто між Адміністрацією Президента Л.Кучми та цими політиками під час передвиборної кампанії.

У серпні 1999 р. Н.Вітренко та П.Симоненко подали позов до суду про захист честі, гідності та ділової репутації. Вони стверджували, що інформація, подана про них у газеті “День”, є неправдивою. У березні 2000 р. Мінський районний суд м. Києва виніс рішення про спростування відомостей про Н.Вітренко, оприлюднених цим виданням, зобов’язав ЗАТ “Українська Прес-Група” виплатити їй відшкодування у розмірі 2000 грн та опублікувати спростування в газеті. В червні 2000 р. суд частково задовольнив позовні вимоги П.Симоненка, зобов’язавши ЗАТ “Українська Прес-Група” виплатити відшкодування в розмірі 1000 грн і спростувати опубліковану інформацію.

Керівництво ЗАТ “Українська Прес-Група” звернулося до Європейського суду 12 грудня 2000 р. Європейський суд з прав людини відхилив запропоноване дружнє врегулювання конфлікту, оскільки вирішив, що повага до прав людини потребує подальшого розгляду справи. Суд одностайно ухвалив рішення про те, що мало місце порушення ст. 10 Європейської конвенції з прав людини, зокрема “суд вважає, що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вона була образливою й навіть шокуючою. Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду, бо це той тягар, який політики мають нести в демократичному суспільстві. ”

За рішенням Європейського суду з прав людини Україна має сплатити ЗАТ “Українська Прес-Група” 58 812 євро за матеріальні збитки, 33 000 євро – за моральні збитки та 5 521,07 євро – за судові витрати. Це рішення за своїм змістом безпрецедентне для України, але воно повинно сприяти продовженню руху України до європейських стандартів щодо забезпечення свободи слова.

Як засвідчує моніторинг Уповноваженого, посилюється тенденція підкупу ЗМІ, коли на зміну цензурі влади приходить цензура грошей. Унаслідок загальносвітових процесів глобалізації інформаційний простір України монополізували політико- і фінансово-економічні клани. Тим часом у нашій країні й досі не створено суспільного телебачення. Дедалі частіше і державні діячі, і позакланові політики, і незалежні журналісти, не кажучи вже про пересічних громадян, позбавлені права вільно висловлювати свою позицію у ЗМІ. Уповноваженому довелося відчути на собі інформаційну блокаду не лише на комерційних заангажованих телеканалах, а й на державному телебаченні.

На думку Уповноваженого, така реакційна мімікрія недемократично налаштованих представників влади і її претендентів від комерційних кланів викликана тим, що так і не були прийняті ключові закони для цивілізованого функціонування преси: передусім про прозорий банк вичерпних відомостей щодо власників засобів масової інформації; про гарантії невтручання засновників мас-медіа в редакційну політику; про суспільне телебачення; про захист пріоритетних прав трудових колективів державних і муніципальних ЗМІ в процесі їх поетапного роздержавлення.

Про фактичну цензуру в пресі, коли з політичних мотивів замовчуються важливі події, з тривогою говорив Голова Верховної Ради України В.Литвин на брифінгу для представників регіональних ЗМІ в березні 2005 р. Наприклад, зустріч у Києві Президента Російської Федерації В.Путіна і спікера українського парламенту, по суті, обійшли увагою і телеканали, і газети. Що це, як не порушення права на інформацію, без якої неможливо побудувати громадянське суспільство?

Не випадково саме тоді, коли стосунки між владою і пресою багато в чому визначалися розстановкою політичних сил на президентських виборах, справді незалежні ЗМІ популяризували Етичний кодекс українського журналіста. Як вважає Уповноважений, багато з 18 пунктів цього документа базується  саме на засадах совісті і відповідають вітчизняним та міжнародним стандартам дотримання права на об’єктивну інформацію.

Як наголосив на початку 2004 р. один з фундаторів Комісії з журналістської етики, певні антидемократичні сили готувалися вже тоді перетворити суспільство на “загальнонаціональний Мукачівській виборчий округ”, і тому важко переоцінити в майбутній гостроконкурентній боротьбі за владу морально-медіаторську роль цього кодексу. Ось кілька його положень, які, на думку Уповноваженого, мають бути безумовно підтримані:

l свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста;

l найсерйознішим порушенням журналістської етики є служіння владі, а не суспільству;

l журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини;

l журналіст не може називати людину злочинцем до відповідного рішення суду;

l повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію є найпершим обов’язком журналіста...

Уповноважений виявила солідарне ставлення до ініціативи столичних журналістів, які вирішили звернутися до керівництва Міністерства юстиції України з проханням включити до програми юридичного всеобучу чиновників розділ про законодавчі норми, що регулюють обов’язки державних органів і їх посадовців перед засобами масової інформації, щоб зменшити тиск влади на пресу.

Підбиваючи підсумки результатів моніторингу Уповноваженого в інформаційній сфері України протягом 2004–2005  рр. , слід зазначити, що загалом намітилися позитивні тенденції у відносинах влади і преси, а свобода слова практично стала реальністю. Залишилися в минулому масові розправи “іменем закону” над ЗМІ і журналістами, коли суди приймали позови на астрономічні суми, нібито пов’язані з відшкодуванням моральних збитків. Вийшли з ужитку “темники” – письмові вказівки владних структур засобам масової інформації про те, які теми і яким чином препарувати їх перед оприлюдненням в електронних і друкованих мас-медіа. Зникла пряма цензура як найбільш ганебне явище.

Уповноважений, вітаючи у червні 2005 р. українських журналістів з їх професійним святом, наголосила: “Нині ми переживаємо непростий і надзвичайно цікавий, динамічний час суспільно-політичних перемін, сповнений як різноманітних проблем, так і напруженого творчого пошуку. Українська журналістика, попри все, позбувається ознак залежності від диктату владних структур і олігархічних кланів, а також провінційності, починає глибше освоювати найскладніші, найважливіші теми суспільного життя, торувати нові демократичні шляхи. Поле їхнього щоденного бою – скрізь, де люди потребують правдивого слова. Воно простяглося від Шевченкового краю до пустель Іраку...”

Проте аналіз Уповноваженого свідчить, що не тільки у 2004 р. під час президентських виборів, а й у 2005 р. , уже після зміни влади, мали місце непоодинокі факти тиску представників різних гілок влади на журналістів, погроз на їх адресу. На жаль, це стосується не тільки окремих чиновників чи лише деяких регіонів.

Уповноважений змушена констатувати, що в загальнонаціональному масштабі так і не створена система, яка гарантувала б надійний захист преси від посягань на вільне вираження поглядів, висловлювання думок та доступ до інформації. Затягується реформування мас-медіа з державною і комунальною формою власності. Не набув належного поширення процес підписання угод про засади редакційної політики та взаєморозуміння між журналістами і власниками ЗМІ, що тільки посилює негативні тенденції “цензури грошей”, підкупу преси і “інформаційного кілерства”.

Досі не прийняті ключові для преси закони. Без відповідних законодавчих інструментів позитивні зміни в інформаційному просторі України можуть виявитися тимчасовим явищем.

Усе це дає Уповноваженому підстави зробити висновок, що свобода слова у країні як одне з фундаментальних прав людини, незважаючи на деякі позитивні зрушення, як і раніше, у небезпеці. Тому боротьба за ЗМІ залишається головним полем боротьби за демократію, одним з проявів якої було, є і буде безперешкодне конституційне право людини на об’єктивну й неупереджену інформацію, на вільне вираження думок і переконань. Свобода слова – це серце демократії. Від того, як воно пульсує, залежить етичне і політичне здоров’я суспільства.