Головне меню   

6.4. Право на охорону здоров’я та медичну допомогу

Державна політика у сфері охорони здоров’я повинна забезпечувати рівний та справедливий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг, високу якість та результативність цих послуг, сприяти поліпшенню стану здоров’я в країні. Проте моніторинг Уповноваженого з прав людини засвідчує, що в Україні відбувається масове порушення права громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу. Для багатьох людей одержання безоплатної медичної допомоги стає дедалі недоступнішим.

Про наявність порушення конституційного права на охорону здоров’я свідчать звернення від громадян, громадських організацій, повідомлення засобів масової інформації. Якщо у 2004 р. за захистом права на охорону здоров’я до Уповноваженого надійшло 432 звернення, то у 2005 р.  – 568.

З метою правового регулювання суспільних відносин та забезпечення конституційних гарантій у сфері охорони здоров’я прийнято пакет державних нормативно-правових актів. Зокрема, у 2004 р. прийнято закони України “Про внесення змін до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про внесення змін до статті 281 “Цивільного кодексу України” (щодо збереження репродуктивного здоров’я), триває розробка нової редакції Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”.

Попри те, що охорона здоров’я визначена пріоритетним напрямом діяльності суспільства та держави, аналіз показників захворюваності населення України свідчить про тенденцію до її зростання. У 2004 р. порівняно з 2003 р. рівень захворюваності зріс на 1,0%, упродовж останніх п’яти років – на 3,8%, і досяг 68,7 тис. випадків, а у 2005 р. – 69,9 тис. випадків на кожні 100 тис. населення. У структурі захворюваності традиційно переважають хвороби органів дихання, системи кровообігу, травми та отруєння, частка яких становить близько 60%.

Кількість усіх зареєстрованих хвороб серед населення України у 2004 р. становила 168,2 тис. на 100 тис., що вище, ніж рік тому, на 3%, ніж п’ять років тому, – на 19,1%, у 2005 р. – 172,6 тис. на 100 тис. населення.

Найбільшими темпами упродовж останніх п’яти років зростала поширеність хвороб системи кровообігу, сечостатевої системи, органів травлення, ускладнення вагітності, пологів та післяпологового періоду, хвороб ока та його придаткового апарату. Водночас зменшилася поширеність хвороб шкіри та підшкірної клітковини, інфекційних і паразитарних хвороб, травм і отруєнь.

За оцінками фахівців, потреби населення в медичних послугах задовольняються лише на 30%. Уповноважений переконана в тому, що це зумовлено насамперед невідповідністю фінансування галузі реальним потребам.

За висновками ВООЗ, за витрат на систему охорони здоров'я менше 5% валового внутрішнього продукту (ВВП) вона не здатна виконувати своїх функцій. Проте в Україні вони становили у 2003 р. – 3,0 %, у 2004 р. та 2005 р. – по 2,8% ВВП. Крім того, використовуються ці витрати вкрай нераціонально.

Так, реальний рівень видатків на охорону здоров'я згідно з законами про Державний бюджет останніми роками покриває менше половини потреби існуючої системи охорони здоров'я (СОЗ). При цьому понад 80% суми коштів, що виділяються бюджетом (табл. 6.4.1), витрачається на утримання галузі (капітальні видатки та мізерна зарплатня персоналу), і тільки близько 20% коштів витрачається власне на лікувальний процес, тобто на хворого. Сама модель СОЗ залишається в Україні класичною бюджетною і не має дієвих механізмів залучення коштів з інших джерел. Додаткові легальні (поза бюджетом) джерела фінансування (добровільне медичне страхування, лікарняні каси тощо) не перевищують 2–3% і суттєво не впливають на рівень забезпечення СОЗ.

Як наслідок, громадяни України далеко не завжди мають змогу отримати своєчасно і на належному рівні медичну допомогу та лікування.

Рішенням Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 р. №15-рп/98 у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України визнано такими, що не відповідають Конституції України окремі положення постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. №1138 “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти”. Проте на практиці зазначене рішення Конституційного Суду в повному обсязі не виконується. Про це свідчать численні звернення до Уповноваженого, в яких громадяни скаржаться на необхідність сплати чималих коштів за надання медичних послуг, у тому числі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Таблиця 6.4.1. Видатки на охорону здоров’я в Україні у 2000–2005 рр.

Зростання обсягу платних медичних послуг та їх надмірно висока вартість не дають змоги задовольнити потреби населення у лікарській допомозі. Зрозуміло, що медичні послуги важкодоступні саме для малозабезпечених верств населення. Більше половини громадян (51, 6%) характеризують розмір особистих витрат на медичну допомогу як непосильний.

Державні зобов’язання щодо забезпечення громадян безоплатною медичною допомогою мають декларативний характер, оскільки, за останніми соціологічними опитуваннями, значна більшість населення України не задоволена доступністю і якістю медичної допомоги. Це також підтверджують і численні звернення громадян до Уповноваженого.

Наприклад, до Уповноваженого звернулася Т.Пилюченко, мешканка с.Чубинці на Київщині, яка повідомила, що її п’ятирічний син Юрко чотири місяці перебуває в Київській клінічній лікарні № 1 у відділенні нефрології. Після двох операцій відмовляються працювати нирки, але родина немає коштів для лікування. “Прошу допомогти врятувати мого синочка”, – благає мати. Як повідомив заступник голови Київської ОДА М.Урупа, у відповіді на звернення Уповноваженого, хлопчикові продовжено курс лікування в Українській спеціалізованій дитячій лікарні “Охматдит”.

Інвалід ІІ групи Л.Крайова, яка мешкає у м.Києві, просить про таке: “Два раза лежала в больнице, уплатила 1000 гривен, и врачи порекомендовали ампутировать правую ногу по колено. Меня выписали из больницы домой принудительно. А теперь кричу день и ночь в квартире, поскольку боли невыносимые. Буду ложиться третий раз в больницу, но для того, чтобы ампутировать ногу, необходимо 800 гривен на операцию, а у меня только одна пенсия...”. Як повідомив Уповноваженому заступник голови Київської міської державної адміністрації В. Бідний, цій жінці запропоновано лікування в профільному відділенні Київської міської лікарні № 7 у рамках бюджетного фінансування.

Інвалід ІІ групи А.Соболевський, який мешкає у с.М.Кошелівці Ніжинського району Чернігівської області, звернувся до Уповноваженого з проханням сприяти у проходженні курсу лікування в умовах стаціонару обласної лікарні судинної хірургії. У своєму листі заявник повідомив: “..Уже третій рік я звертаюсь до Вас, завдяки Вашому втручанню мене лікують за державні кошти. Я проживаю з мамою-пенсіонеркою, єдиним джерелом існування є пенсія. Сам я не в змозі зібрати необхідну суму грошей для лікування. Восени минулого року мені була проведена операція і прописані ліки. На десять днів потрібно 10 ампул цих ліків, а одна ампула коштує до 100 грн. Лікар мені сказав, що якщо буде гірше з іншою ногою, то її теж ампутують. А мені лише 47 років, самі розумієте, як це бути без обох ніг... Прошу Вас допомогти мені пролікуватися в обласній лікарні судинної хірургії...”.

Як поінформував заступник міністра охорони здоров’я України Ю. Гайдаєв, міністерство доручило Управлінню охорони здоров’я Чернігівської обласної державної адміністрації організувати А.Соболевському консультацію необхідних спеціалістів, визначитися з тактикою подальшого лікування. Пізніше начальник управління охорони здоров’я Чернігівської обласної державної адміністрації М.Дейкун повідомив, що А.Соболевського було направлено на стаціонарне лікування до хірургічного відділення Ніжинської ЦРЛ, і його лікування проводиться за рахунок коштів місцевого бюджету та коштів лікарняної каси.

Н.Зарецька, яка мешкає у м.Кам’янці-Подільському Хмельницької області, звернулася до Уповноваженого з проханням вирішити питання щодо безоплатного забезпечення її високоякісними препаратами інсулінів як хворої на цукровий діабет. У листі до Уповноваженого вона пише, зокрема, таке: “Я хворію на діабет вже 28 років. У зв’язку з цим мені встановлено групу інвалідності. Маю багато ускладнень, а для того, щоб вони не розвивалися, необхідно контролювати рівень цукру у крові. Це можливо лише шляхом здійснення ін’єкцій необхідних препаратів інсуліну. Проте місцевими органами охорони здоров’я це питання не вирішується. Після мого попереднього звернення до Вас у 2003 році з подібним питанням мене до сьогодні було забезпечено потрібним інсуліном. Дякую Вам”.

Про неналежне ставлення органів влади до проблем здоров’я дітей свідчить звернення від Всеукраїнської громадської організації “Об’єднання інвалідів, хворих на “хворобу Гоше”. У ньому йдеться про те, що на сьогодні в Україні зареєстровано 17 дітей, які хворіють на “хворобу Гоше”. Раніше це тяжке генетичне захворювання було невиліковним. Проте 10 років тому винайдено препарат “Церезим”, вживання якого подібно інсуліну при діабеті дає змогу людині повернутися до нормального життя. “Церезим” є єдиним у світі препаратом для лікування таких хворих. Головним дитячим гематологом була розроблена програма надання допомоги таким хворим, яка знаходиться в Міністерстві охорони здоров’я, однак запровадження та фінансування цієї програми гальмується.

З цього приводу Уповноважений 15 червня 2004 р. внесла подання Віце-прем’єр-міністру України “Про забезпечення прав на належний медичний захист дітей, хворих на “хворобу Гоше”, у якому просила вжити заходів для надання цим дітям належної медичної допомоги, лікування і внесення пропозицій Верховній Раді України щодо фінансування зазначеної проблеми у 2004 р. Кабінет Міністрів України видав розпорядження від 13 грудня 2004 р. № 889-р “Про фінансування медикаментозного лікування у дітей “хвороби Гоше”, яким зобов’язав Міністерство охорони здоров’я України передбачати, починаючи з 2005 р., під час складання проектів Державного бюджету України на відповідні роки кошти на медикаментозне лікування цих дітей. Проте передбачені Законом України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” і програмою “Забезпечення медичних заходів окремих державних програм та комплексних заходів програмного характеру” 9 млн. 27 тис. грн. на фінансування медикаментозного лікування дітей, хворих на “хворобу Гоше”, були перерозподілені головним розпорядником бюджетних коштів (МОЗ України) на лікування громадян, хворих на гемофілію. Тобто 17 дітей, які хворіють на “хворобу Гоше”, залишилися у 2005 р. без належного медикаментозного лікування.

Інша проблема. На даний час в Україні поки що не створено системи надання невідкладної допомоги і лікування хворих на гемофілію, у тому числі за місцем їхнього перебування, яка мала б забезпечити повернення від інвалідності до повноцінного життя майже 3 тис. хворих. За інформацією Міністерства охорони здоров’я України, забезпечення хворих на цю хворобу лікувальними препаратами становить лише 18,5% від потреби.

Уповноваженим було відкрито провадження у справі про забезпечення права на належний медичний захист громадян, хворих на гемофілію, та до Прем’єр-міністра України 23 липня 2004 р. направлено подання “Про забезпечення права на належний медичний захист громадян, хворих на гемофілію” з проханням вжити заходів щодо прийняття Державної програми розвитку гематології в Україні на 2005–2009 роки.

Уповноважений вважає, що складовою цієї програми має бути організація відділів гемофілії та інших коагулопатій у структурі діагностично-лікувальних гематологічних центрів Інституту гематології та трансфузіології АМН України (м. Київ) та Інституту патології крові та трансфузійної медицини АМН України (м. Львів), створення в обласних центрах цілодобових реанімаційно-гематологічних підрозділів з підготовленим медичним персоналом для надання кваліфікованої швидкої медичної допомоги та транспортування дорослих і дітей у спеціалізовані відділення, забезпечення цих відділень необхідною кількістю вітчизняних антигемофільних препаратів.

З часу внесення Уповноваженим подання минули роки. За цей період змінилося кілька урядів. Однак програма, на необхідності прийняття якої наголошувала Уповноважений, до цього часу не розроблена і не прийнята. Це є не інакше, як брутальним порушенням права на належний медичний захист громадян, хворих на гемофілію.

Уповноважений зазначає, що на тлі такого критичного стану системи охорони здоров’я та погіршення загальної епідемічної ситуації зростає загальна захворюваність населення і спостерігаються спалахи небезпечних інфекційних хвороб. Так, за підрахунками експертів, якщо негайно не буде вжито надзвичайних заходів, то найближчим часом кожен третій житель країни може бути уражений туберкульозом, гепатитом чи ВІЛ-інфекцією.

Понад 15 років в Україні триває епідемія ВІЛ-інфекції/СНІДу. За цей час ВІЛ уразив близько 75 тис. громадян, передусім молодого працездатного і репродуктивного віку. Протягом 2004 р. зареєстровано 12 491 ВІЛ-інфікованих, що майже на 25% більше, ніж у 2003 р. Найбільш уражені на ВІЛ-інфекцію південно-східні регіони України: Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, Луганська, Харківська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

До 2003 р. стратегія подолання епідемії ВІЛ/СНІДу полягала у здійсненні переважно запобіжних заходів. Починаючи з 2004 р., в Україні запроваджено широкомасштабну антиретровірусну терапію. Сьогодні кожний пацієнт, який потребує специфічного лікування, може його отримати. Якщо в 2003 р. антиретровірусну терапію отримували 137 хворих на СНІД, то в 2004 р. – близько 1400, а в першому півріччі 2005 р. здійснювалося лікування майже 3 тис. пацієнтів.

У 2005 р. на реалізацію заходів Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД Державним бюджетом було передбачено збільшення обсягів фінансування з 17 до 34 млн грн.

Для забезпечення контролю за виконанням заходів Національної програми, спрямованих на розв’язання проблеми СНІДу, в грудні 2003 р. уряд затвердив розпорядження “Про моніторинг і оцінку ефективності заходів, що забезпечують контроль за епідемією ВІЛ-інфекції/СНІДу”. Це розпорядження надасть можливість не лише оцінювати ефективність заходів, які здійснюються в Україні, а й порівнювати їх ефективність на міжнародному рівні.

Для подолання епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу, вважає Уповноважений з прав людини, що в країні необхідно вжити таких невідкладних заходів, як:

l створення референс-лабораторії при Українському центрі профілактики і боротьби зі СНІДом;

l створення спеціалізованої дитячої клініки для лікування дітей, хворих на СНІД;

l розширення доступу до антиретровірусної терапії більшій кількості хворих на СНІД;

l створення лікарень для хворих на термінальну стадію СНІДу (хоспіси) в регіонах з високим рівнем захворюваності на СНІД;

l вирішення питання щодо вітчизняного виробництва лікарських засобів лікування ВІЛ-інфекцї/СНІДу;

l поширення профілактичних, інформаційних і навчальних програм серед молоді та уразливих груп населення.

Уповноважений з прав людини наголошує, що розв’язання цієї загрозливої соціально небезпечної проблеми має покладатись не лише на систему охорони здоров’я, а й мати міжсекторальний підхід, спрямований на розв’язання соціальних і медичних проблем. До таких проблем можуть належати боротьба з бідністю, зменшення міграційних процесів, підвищення рівня культури і освіти, розвиток здорового способу життя серед населення, розширення доступу до профілактичних програм та лікування.

У своїх щорічних доповідях Уповноважений неодноразово привертала увагу до такого важливого питання, як боротьба з поширенням туберкульозу. У країні, починаючи з 1991 р., спостерігається поступове зростання рівня захворюваності на туберкульоз. Так, показник рівня захворюваності за цей період зріс у 2,4 разу і за 2004 р. дорівнює 80,6 на 100 тис. населення, а показник рівня смертності – в 2,7 разу і становить 22,6 на 100 тис. населення. За 2005 р. показник рівня захворюваності на туберкульоз становив 84,1 на 100 тис. населення, а показник рівня смертності – 25,3 на 100 тис. населення.

Найвищі показники захворюваності на всі форми туберкульозу залишаються у південно-східних регіонах України: Херсонській, Миколаївській, Луганській, Донецькій, Харківській; у Запорізькій, Кіровоградській та Одеській областях, де показник захворюваності перевищує 90 на 100 тис. населення.

Залишається актуальною проблема туберкульозу серед соціально-дезадаптованої категорії населення та в слідчих ізоляторах. Аналіз причин смертності від туберкульозу засвідчує, що понад 80% становить контингент соціально дезадаптованих хворих осіб без постійного місця проживання, роботи, звільнені з установ пенітенціарної системи, та ті, які перебували в ній деякий час.

За результатами аналізу Уповноважений дійшла висновку, що, попри збільшення бюджетного фінансування заходів Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 7,2%, або до 58,7 млн грн, залишається багато нерозв’язаних соціальних і медичних проблем. Основними причинами подальшого погіршення ситуації з туберкульозом, на думку Уповноваженого, є:

l відсутність комплексної міжсекторальної системи боротьби з туберкульозом в Україні, спрямованої на розв’язання економічних, соціальних, медичних проблем;

l відсутність механізму впровадження Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз та кадрового її забезпечення на відміну від інших програм, які здійснюються в Україні;

l недостатній комплекс протиепідемічних заходів, спрямованих на переривання ланцюга епідемічного процесу, пов’язаний насамперед із незадовільною матеріально-технічною базою протитуберкульозних закладів та відсутністю в них умов для лікування хворих бактеріовиділювачів;

l відсутність системи соціальної підтримки хворих на туберкульоз, що унеможливлює забезпечення контролю за лікуванням на амбулаторному етапі, призводить до переривання лікування та сприяє переходу його у хронічну форму;

l недосконалість системи протиепідемічних протитуберкульозних заходів у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Туберкульоз – це хвороба, яка має повільний хронічний перебіг, і для забезпечення контролю над нею потрібно переглянути стратегію боротьби з туберкульозом та усунути її недоліки у проекті нової Національної програми щодо контролю за туберкульозом в Україні на 2006–2010 рр.

Слід зазначити, що однією з причин поширення небезпечних інфекційних хвороб та їх переходу в хронічну форму є поступове зменшення кількості лікарняних закладів та ліжкового фонду галузі. Це підтверджують наведені у табл. 6.4.2 статистичні дані.

Структурні зміни у мережі лікарняних закладів протягом 1999–2005 рр. характеризуються зменшенням їх загальної кількості на 15,6%. Зокрема, протягом 2005 р. було скорочено 11 закладів дільничних лікарень, 8  – стаціонарних відділень диспансерів, 11 – міських лікарень.

За період 1999–2005 рр. також скоротився на 10% ліжковий фонд стаціонарного сектору, що супроводжується певними змінами забезпеченості населення лікарнями ліжками. Так, середній показник забезпеченості населення лікарняними ліжками у 2005 р. знизився порівняно з 1999 р. на 3,5% і становив 87,2 ліжка на 10 тис. населення. Діапазон коливань цього показника на регіональному рівні дорівнює: 75,6 (Житомирська область) – 110,5 ліжок (Чернігівська область) на 10 тис. населення.

Таблиця 6.4.2. Динаміка змін мережі лікарняних закладів та ліжкового фонду галузі й забезпеченості населення України стаціонарними ліжками  (1999–2005 рр.)

На тлі загальної тенденції до зменшення кількості стаціонарних ліжок за ці роки на 7,2% (31 872 ліжка), кількості ліжок загальнотерапевтичного профілю скоротилася на 8,7% (8879 ліжок). Насамперед спостерігається скорочення та перерозподіл спеціалізованого ліжкового фонду, особливо це торкнулося лікарняних ліжок за окремими профілями, зокрема дерматовенерологічних, інфекційних для дорослих і дітей, оториноларингологічних, відновного лікування, гінекологічних, включаючи абортні ліжка, психіатричних ліжок для дорослих і дітей.

У цьому контексті потрібно зазначити, що дуже багато звернень громадян надходить до Уповноваженого про закриття сільських та селищних лікарень. Тобто мешканці сільської місцевості практично позбавлені права на отримання необхідної медичної допомоги та лікування в умовах стаціонару за місцем проживання. Цим громадянам потрібно їхати за отриманням медичної допомоги та лікування до району або до обласного центру. Більшість із цих громадян є, як правило, людьми похилого віку, пенсіонерами та інвалідами, і їм дуже тяжко діставатися до лікарень, оскільки вони знаходяться на досить великій відстані від їх помешкань.

Так, до Уповноваженого звернулися інваліди і ветерани війни с.Пишненки Зіньківського району Полтавської області з проханням захистити їхнє право на лікування у сільській лікарні. Вони повідомили, зокрема, що місцева влада мала намір закрити лікарню через неможливість її фінансування за браком коштів у місцевому бюджеті. Заявники були стурбовані цим повідомленням та подальшою своєю долею, оскільки більшість з них є інвалідами першої групи, сліпими і не можуть обходитися без стороннього догляду. Завдяки втручанню Уповноваженого лікарня в с.Пишненках була збережена. Заступник голови Полтавської обласної державної адміністрації В. Петренко поінформував Уповноваженого, що цей лікувальний заклад функціонує, обслуговує кілька населених пунктів району, і питання про його закриття більше не ставиться.

Інший приклад. До Уповноваженого звернулися інвалід Великої Вітчизняної війни І групи В.Плужник та інші ветерани і інваліди війни (всього 17 підписів) з проханням сприяти збереженню в Україні шпиталів для ветеранів та інвалідів Великої Вітчизняної війни. Вони повідомили, зокрема, що “ветераны Великой Отечественной войны обеспокоены затеей ликвидировать Всеукраинский медико-социальный комплекс, расположенный в с.Цыбли Киевской области... Нам стало известно, что в этом госпитале будет произведен демонтаж лечебного оборудования, перестройка помещений, надуманная перестановка персонала и освобождение главного врача Ю.А. Гриненко, возглавляющего этот госпиталь 25 лет из 30 лет его существования. Данные действия обосновываются необходимостью перепрофилирования его в обыкновенное патронажное заведение для одиноких людей пожилого возраста. Другой случай с Одесским госпиталем для инвалидов Великой Отечественной войны, расположенным на 15-й станции Большого Фонтана. Государственные структуры распродали расположенные вокруг госпиталя земли под частные многоэтажные коттеджи, и сейчас ведется быстрыми темпами круглосуточное строительство новых зданий. Госпиталь существует 16 лет с пропускной способностью 1000 человек в год... укомплектован высококвалифицированными кадрами врачей и медперсонала... Уход за больными достойный – полон внимания, чуткости и заботы. Действия Министерства здравоохранения, на наш взгляд, это очередное наступление на права ветеранов войны, грубое нарушение статей 22 и 49 Конституции Украины. Просим Вашего вмешательства и защиты региональных госпиталей...”.

Уповноваженим було вжито відповідних заходів реагування. За результатами цих заходів права громадян було захищено. Перший заступник міністра охорони здоров’я України с.Ханенко поінформував Уповноваженого, що Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни (с. Циблі) продовжує виконувати свої функції з надання повноцінної медичної допомоги ветеранам та інвалідам Великої Вітчизняної війни і питання щодо його ліквідації і перепрофілювання більше не розглядається.

Слід сказати також про намагання керівництва Київської міської державної адміністрації здійснити переселення Української дитячої спеціалізованої лікарні “Охматдит” з центру міста на околицю. 11 листопада 2005 р. по телебаченню та на інтернет-сайтах було поширено заяву керівництва Київської міської державної адміністрації про переселення УДСЛ “Охматдит” у нові приміщення в районі Троєщини, і що з цього питання створена відповідна комісія міськдержадміністрації.

Це викликало обурення в усьому суспільстві, оскільки “Охматдит” є медичним закладом республіканського значення, в якому лікуються діти з усієї України. З огляду на те, що останнім часом у центральній частині м.Києва для комерційної забудови активно нищаться дитячі майданчики і зони відпочинку, люди цілком природно побоювалися, що переселення дитячої лікарні могло статися з метою звільнення семи гектарів землі в центрі міста саме для такого будівництва. Тим більше, що у “Охматдиту” вже вилучений будинок школи, а також робилися спроби вилучення землі, приміщень стаціонару та лікувально-консультативної поліклініки, проти чого активно виступила громадськість.

Попри це, посадові особи міськдержадміністрації пропонували керівництву “Охматдиту” віддати частину землі, що знаходиться в користуванні дитячої лікарні. При цьому чинився тиск та робилися погрози на адресу керівництва.

На переконання Уповноваженого з прав людини, руйнація цього медичного закладу, переселення його з центру міста в район, віддалений від залізничного вокзалу, де немає станції метро, могло призвести до порушення прав на отримання медичної допомоги і, зрештою, на життя тих дітей, які направлені на лікування в “Охматдит” з усієї України. Тільки завдяки докладеним українською громадськістю зусиллям та реагуванню Уповноваженого з прав людини ці наміри не були реалізовані.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне привернути увагу суспільства і до проблеми кадрового забезпечення медичної галузі. У системі Міністерства охорони здоров’я України у 2004 р. було зайнято понад 1 млн осіб, з них – 194 597 лікарів, 464 752 середніх медичних працівники, а у 2005 р. – 194 731 лікар, 438 781 середній медичний працівник.

З самого початку своєї діяльності Уповноважений неодноразово зверталася до вищих посадових осіб країни щодо неприпустимості скорочення кадрів медичних працівників. На жаль, голос Уповноваженого не було почуто і тенденції щодо чисельності кадрового потенціалу в Україні суттєво не змінилися. Протягом багатьох років тривав процес скорочення медичних працівників. Так від’ємний приріст чисельності (порівняно з попереднім роком) у 2002 р. становить по лікарях (без зубних) 1943 особи, по середніх медичних працівниках 6415 осіб; у 2003 р. відповідно 1291 та 2832, у 2004 р.– 670 та 2824. І хоча у 2005 р. чисельність медичних працівників зросла на 134 особи, то чисельність середніх медичних працівників скоротилася ще на 25 971 особу.

Уповноважений вважає, що не може бути справдовуванням цього і те, що загальна кількість медичних працівників у закладах охорони здоров’я системи МОЗ продовжує скорочуватися на фоні такого ж процесу в динаміці загальної чисельності населення.

Лікарі обіймають 226 753,85 посад (коефіцієнт сумісництва дорівнює 1,15), середні медичні працівники працюють на 461 096,1 посаді (кількість посад не відповідає чисельності працюючих: у середньому на одній посаді працює більше одного робітника, тому коефіцієнт сумісництва нижчий за 1 та дорівнює 0,99). При цьому чисельність посад середніх медичних працівників у галузі, яка визначається штатними розписами, перевищує чисельність фізичних осіб на 10,7 тис. одиниць, а відсоток укомплектованості посад зберігається на одному рівні – 97–98%.

З проблем укомплектування кадрами посад медичних працівників слід виділити надто високі рівні комплектування посад зубних лікарів фізичними особами (в 2003 р. на кожній посаді працювало 1,47 особи, коефіцієнт сумісництва – 1,30, на посадах зубних техніків працювало в середньому 1,12 особи). Водночас посади середніх медичних працівників, акушерів укомплектовані на 95,8%, фельдшерів – на 92, лаборантів клінічних лабораторій – на 90,1, рентгенолаборантів – на 93,8.

Із загальної кількості працюючих лікарів понад 20% – особи пенсійного віку, із кількості працюючих середніх медичних працівників близько  – 12%.

За показником забезпеченості населення лікарями Україна належить до групи країн з середнім рівнем розвитку суспільства (за “індексом ООН розвитку людини” – НДІ) з показником 299 лікарів на 100 тис. населення (для порівняння: Сполучені Штати Америки – 276, Канада – 186, Німеччина – 354, Норвегія – 413, Італія – 567 тощо).

Стан забезпеченості населення України лікарями у 2004–2005 рр. за регіональною ознакою ілюструє табл. 6.4.3.

Основною причиною зниження абсолютної чисельності лікарів у деяких регіонах (Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська, м.Севастополь та ін.) останніми роками є відтік лікарів у інші галузі народного господарства. Як наслідок, у галузі зберігається неукомплектованість фізичними особами штатних лікарських посад, рівень якої становить: у лікарів – 80,8%, на посадах середніх медичних працівників – 97,8%, досі залишаються не зайнятими понад 15,7 тис. лікарських посад (6,5% усіх посад). Відповідний некомплект посад середніх медичних працівників дорівнює 14,3 тис. (3,0% посад). Загальна характеристика змін у комплектуванні штатних посад закладів охорони здоров’я медичними працівниками наведена в табл. 6.4.4.

Зменшується забезпеченість населення лікарями таких спеціальностей: терапевтів, педіатрів, радіологів, лікарів-лаборантів, епідеміологів. Поряд з цим останні роки досить суттєво підвищується рівень забезпеченості населення лікарями з таких спеціалізацій: хірургів, лікарів загальної практики–сімейних лікарів, меншою мірою – анестезіологів, невропатологів, стоматологів.

Таблиця 6.4.3. Забезпеченість населення регіонів України лікарями та середніми медичними працівниками, 2004–2005 рр. (на 10 тис. населення)

Пріоритетними у кадровій роботі, вважає Уповноважений з прав людини, повинні залишатися питання першочергового забезпечення лікарськими кадрами закладів охорони здоров’я у сільській місцевості, фтизіатричної служби та первинної ланки медико-санітарної допомоги.

Так, в Уповноваженого викликає стурбованість те, що поки що остаточно не вирішено питання забезпечення медичними працівниками сільських адміністративних районів. Як наслідок, рівень укомплектованості посад хоча і зростає, але ще не досягає рівнів показників для закладів, розташованих у міський місцевості (77–78% проти 82–85%). У сільський місцевості залишається досить великою кількістю закладів, які не укомплектовані жодним медпрацівником: 1,8% усіх фапів у 2004 р. залишалися без медпрацівників (у 2003 р. частка таких фапів становила 1,6%, у 2002 р. – 1,2%).

Таблиця 6.4.4. Кількість штатних посад медичних працівників та укомплектованість ними закладів охорони здоров’я системи МОЗ України в 2004–2005 рр. (тис.)

Як свідчить моніторинг Уповноваженого, не все гаразд і з підготовкою медичних кадрів. Яскравим підтвердженням цього висновку є наказ Міністерства охорони здоров’я України від 23 лютого 2005 р. № 81 “Про затвердження Переліку спеціальностей та строки навчання в інтернатурі випускників медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів, медичних факультетів університетів”.

На думку Уповноваженого, такі нововведення порушують конституційне право студентів на вибір професії та роду трудової діяльності, а також істотно впливають на вибір їх фахової спеціальності у майбутньому.

З метою запобігання порушенню прав студентів медичних вузів на вибір професії Уповноважений направила 4 травня 2005 р. подання міністру охорони здоров’я України М.Поліщуку “Про поновлення прав студентів вищих навчальних медичних закладів України на вибір професії, обмежених внаслідок видання наказу Міністерства охорони здоров’я України від 23 лютого 2005 року № 81 “Про затвердження Переліку спеціальностей та строки навчання в інтернатурі випускників медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів, медичних факультетів університетів”.

У цьому поданні Уповноважений звернула увагу міністра на те, що, вступаючи до вищих медичних навчальних закладів, студенти розраховували навчатися в інтернатурі за тими спеціальностями та протягом того строку, які були передбачені на час їхнього вступу. Вже на перших курсах обираючи улюблену спеціальність, студенти впродовж усього навчання готувалися до оволодіння саме нею: купували тематичну літературу, займалися у наукових гуртках, відвідували спеціальні курси, писали відповідні статті та праці.

Окрім того, відповідно до зазначеного порядку, щоб оволодіти спеціальністю, яка новим переліком не передбачена, студенти можуть вступати до закладів післядипломної освіти лише після закінчення дво-три-річного навчання в інтернатурі за іншою спеціальністю. Такі нововведення потребують від студента додаткових матеріальних витрат, а також суттєво відтерміновують закінчення навчання.

Уповноважений запропонувала міністру проміжний варіант – поширювати перелік лише на тих студентів, які вступатимуть до медичних навчальних закладів, починаючи з 2005 р.

За наслідками розгляду цього подання 21 листопада 2005 р. МОЗ України було видано наказ № 621 від “Про внесення змін до наказу МОЗ України від 23 лютого 2005 року № 81”, який набирав чинності з 1 серпня 2006 р. Згідно з цим наказом Перелік спеціальностей інтернатури випускників медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів, медичних факультетів університетів було значно розширено. Так, новий перелік передбачає вже 29 спеціальностей інтернатури замість 18 за переліком, затвердженим наказом МОЗ України № 81. До переліку були включені такі спеціальності, як акушерство і гінекологія, неврологія, урологія, отоларингологія, клінічна онкологія, дитяча хірургія тощо. До того ж наказом № 621 тривалість навчання на деяких спеціальностях інтернатури було скорочено на півроку-рік.

Не можна залишити поза увагою таке важливе питання, як дотримання закладами охорони здоров’я приватної форми власності ліцензійних умов. Уповноважений з прав людини переконана, що ці питання повинні бути під особливим контролем Міністерства охорони здоров’я України, оскільки недотримання ліцензійних умов призводить не лише до неякісного надання медичної допомоги та лікування, а й до заподіяння непоправної шкоди здоров’ю пацієнтам, які користуються послугами приватних закладів охорони здоров’я.

Найхарактернішим прикладом цього є лист І. Губової, мешканки м.Києва, яка звернулася до Уповноваженого з проханням надати допомогу у захисті її прав, порушених внаслідок некваліфікованого лікування фахівцями підприємства з іноземними інвестиціями “Кебот”, що призвело до тяжких наслідків і фактично зламало їй життя. Вона повідомила, що звернулася до підприємства з іноземними інвестиціями “Кебот” – Дочірнього підприємства американської компанії “CABOT USA INTERNATIONAL, INC” за стоматологічною допомогою, а саме: нанесення фотополімерного покриття на кілька зубів. Адміністрацією цього підприємства для проведення лікування було призначено лікаря, який, оглянувши І. Губову, запропонував їй привести в порядок й інші зуби, з чим та погодилася.

Проте під час надання стоматологічних медичних послуг лікар допустив істотні недоліки, що призвело до різкого погіршення стану здоров’я пацієнтки, втрати усіх зубів, захворювання ясен. Тобто І. Губовій завдано значних фізичних та моральних страждань, а також великих матеріальних збитків.

Неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником підприємства з іноземними інвестиціями “Кебот” – Дочірнього підприємства американської компанії “CABOT USA INTERNATIONAL, INC” підтверджено висновком судово-медичної комісії, а також у судових засіданнях під час розгляду цивільної справи за позовом І. Губової до цього підприємства про захист прав споживача, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Крім того, фірмою “Кебот” не були дотримані вимоги нормативних актів з надання стоматологічної допомоги, що стало однією з причин заподіяння людині шкоди.

Зваживши на всі ці порушення, Подільський районний суд м.Києва виніс рішення про зобов’язання підприємства з іноземними інвестиціями “Кебот” – Дочірнього підприємства американської компанії “CABOT USA INTERNATIONAL, INC” сплатити на користь І. Губової завдану їй матеріальну та моральну шкоду. Апеляційний суд міста Києва і Верховний Суд України підтвердили провину фірми “Кебот”. Крім того, у матеріалах цієї справи є довідка та акт Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва про результати перевірки Міністерства охорони здоров’я України щодо додержання вимог законодавства у сфері ліцензування медичної практики.

За висновками Держкомпідприємництва України, який відповідно до підпункту 29 пункту 4 Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва організовує в межах своїх повноважень контроль за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва, Міністерство охорони здоров’я України під час видачі ліцензії на здійснення медичної практики підприємству з іноземними інвестиціями “Кебот” – Дочірнє підприємство американської компанії “CABOT USA INTERNATIONAL, INC” допустило порушення вимог законодавства у сфері ліцензування зазначеної господарської діяльності. Зокрема, це ст.16 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, п.2.2. Інструкції про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на право здійснення медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи, роздрібної реалізації медикаментів, умови і правила здійснення цієї діяльності та контролю за їх дотриманням. У справі немає документів, що засвідчують відповідність керівника закладу охорони здоров’я встановленим кваліфікаційним вимогам, які повинні додаватися до заяви на отримання ліцензії на здійснення медичної практики. В даний час зазначене підприємство припинило свою діяльність і перевело свої активи в інші фірми.

Отже, є нагальна потреба у проведенні Міністерством охорони здоров’я України ретельних перевірок дотримання умов ліцензування підприємствами усіх форм власності, що надають медичні послуги, та підвищення відповідальності за видачу ліцензій. Вжиття таких заходів дасть змогу запобігати випадкам, подібним до того, який мав місце з мешканкою м.Києва І.Губовою.

Уповноважений з прав людини вважає, що шлях до хорошого здоров’я лежить через інтеграцію власне системи охорони здоров’я з багатьма іншими галузями і сферами суспільства – освіти, культури, соціального забезпечення тощо. В Україні координацію зусиль медичних і зацікавлених немедичних установ та громадських організацій зі створення економічних і матеріально-технічних передумов для зміцнення здоров’я населення, розгортання руху за впровадження засад здорового способу життя (ЗСЖ) здійснює служба формування ЗСЖ. Нині у її діяльності порушена система управління майже на всіх адміністративних рівнях, що пов’язано із відсутністю як відповідної структури у складі апарату МОЗ України, так і організаційно-методичної та координуючої установи (центру) з формування ЗСЖ, гігієнічного виховання населення. Немає навіть головного спеціаліста МОЗ з гігієнічного виховання населення. Тенденція скорочення установ служби тривала і в 2003 р. – були ліквідовані Херсонський обласний та Лубенський міські центри здоров’я (перетворено у Херсонській обласний центр здоров’я та спортивної медицини). Загальна мережа установ служби скоротилася до 62-х центрів здоров’я (ЦЗ). Кадрове забезпечення цих центрів залишається незадовільним. Кількість зареєстрованих лікарських посад практично залишається на рівні мінімальних нормативів, які були розроблені у 1964 р. у часи колишнього СРСР (відповідно 268,5 посади при нормативі 256). Матеріально-технічна забезпеченість установ служби практично порівняно з 2002 р. залишилася без змін. Ще й досі 4 ОЦЗ (Закарпатський, Сумський, Херсонський, Чернігівський) не мають ніякої розмножувальної техніки, у п’яти регіонах ЦЗ (Київська, Кіровоградська, Сумська, Херсонська, Хмельницька) не забезпечені персональними комп’ютерами (ПК). Узагалі на 59 ЦЗ (без урахування Київського міського, Житомирського та Тернопільського обласних) припадає лише 41 ПК. Як і в попередні роки, фінансування ЦЗ здійснюється за залишковим принципом. За неповними даними, у 24 регіонах на фінансування діяльності обласних ЦЗ у 2003 р. (без урахування міських ЦЗ) було виділено майже 3,53 млн грн, що становить 0,05% загального обсягу місцевого фінансування на охорону здоров’я.

На відміну від недалекоглядної політики керівників медичної галузі у сферах фізичної культури, сім’ї та молоді створюються спеціалізовані структури, призначені для розв’язання проблеми формуванням ЗСЖ серед широких верств населення. Так, з 2003 р. у системі Держкомспорту почали функціонувати центри фізичного здоров’я. Вони створюються для задоволення потреб громадян в оздоровчих послугах за місцем проживання та у місцях масового відпочинку населення. На кінець 2004 р. інфраструктура центрів фізичного здоров’я населення складалася з Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення (утворений у жовтні 2003 р.), Республіканського центру АРК, 24 обласних, 19 міських, 18 районних і 4 районних у містах (для порівняння: на кінець 2003 р. вони були утворені у 10 регіонах та в двох районах м.Києва).

Уважно проаналізувавши сучасну ситуацію зі станом здоров’я населення, Уповноважений з прав людини вважає, що в країні потрібно докорінно змінити підходи до формування здорового способу життя.

Кожна людина має право на конфіденційність інформації про стан свого здоров’я. Проблема стосується практично усіх жителів України, адже лише протягом 2005 р. лікарськими установами було видано майже 11 млн листків непрацездатності. Проте, як свідчить моніторинг Уповноваженого, з цим правом пацієнтів у більшості медичних закладів майже не рахуються. Більшість медичних працівників зазначають діагноз у листках непрацездатності. Через це десятки тисяч громадян (зокрема, хворі на СНІД) продовжують зазнавати моральних страждань та дискримінації у трудових колективах через розголошення діагнозу недобросовісним персоналом та недоброзичливими колегами.

Тому Уповноважений активно підтримала ініціативи правозахисників через суд добитися впровадження в практику лікарів механізмів забезпечення конфіденційності інформації про стан здоров’я особи. Показовим прикладом є ініціатива правозахисників м.Вінниці. Так, на підставі листка непрацездатності, який С.Побережець отримала 14 грудня 2005 р. у міській поліклініці №3 м.Вінниці за наслідками свого захворювання, вона звернулася у Печерський районний суд м.Києва з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правового акта відповідачів, зокрема їх спільного наказу «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406. Уже 16 лютого 2006 р. Печерським районним судом по цій справі було відкрито провадження. Кваліфіковану юридичну допомогу та супровід С.Побережець надавала Вінницька правозахисна група (координатор – Д.Гройсман)

Уповноважений вважає, що правозахисники саме таким шляхом можуть реально сприяти вирішенню конкретних справ по захисту прав і свобод людини. Зі свого боку Уповноважений з прав людини їх у цьому постійно підтримуватиме.

Уповноважений змушена констатувати, що система охорони здоров’я залишається однією із сфер, де системно відбуваються порушення прав людини. Для поліпшення цієї ситуації в Україні потрібно якнайшвидше розпочати роботу з підготовки та прийняття низки законів та нормативно-правових актів, які регулювали б принципи, права та гарантії надання медичної допомоги, зокрема закони про права пацієнтів, про права медичних працівників та їх відповідальність. Ці правові акти мають відповідати Конституції України, а також стандартам міжнародно-правових актів, які Україна зобов’язалася виконувати.

Проблеми здоров’я, на думку Уповноваженого, значною мірою зумовлені незадовільною екологічною ситуацією, поглибленою наслідками Чорнобильської катастрофи, деструктивними процесами в економіці і гальмуванням економічних реформ, які призвели до скорочення виробництва, зменшення ВВП, зниження рівня якості життя багатьох громадян, дефіциту бюджету і погіршення фінансування галузі охорони здоров’я та соціальних програм.

До ключових проблем галузі належали недостатні фінансові та матеріальні ресурси медичних закладів, їх незадовільне технологічне і медикаментозне забезпечення, брак сучасних медичних технологій; диспропорції в розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної, первинної і спеціалізованої медичної допомоги; недосконалість правового забезпечення галузі, низький рівень інформаційного забезпечення і управління на різних рівнях; недосконала система оплати праці лікарів та інших медичних працівників. При цьому слід зазначити, що розв’язання багатьох з перерахованих проблем, підвищення рівня здоров’я і збереження генофонду нації потребує спільних зусиль суспільства, здійснення комплексу загальнодержавних заходів.

Уповноважений з прав людини вважає, що на шляху реформування системи лікарського забезпечення та дотримання конституційних прав на медичну допомогу в Україні потрібно вирішити такі питання:

l визначити пріоритети медико-санітарної допомоги з встановленням обсягу гарантованого державою рівня безоплатної медичної допомоги громадянам України;

l створити систему забезпечення і контролю за якістю медичної допомоги шляхом впровадження стандартів якості, раціональної системи акредитації і ліцензування медичних закладів, ліцензування діяльності лікарів;

l створити правове поле щодо захисту пацієнтів та медичних працівників;

l запровадити систему багатоканального фінансування галузі, переважно бюджетно-страхового, за якого серед позабюджетних джерел основне місце має належати загальнообов’язковому соціальному медичному страхуванню, яке потребує термінового законодавчого вирішення;

l затвердити Концепцію розвитку сімейної медицини в Україні, моделі організації на засадах сімейної медицини і схему реструктуризації системи медичної допомоги;

l розробити чіткий механізм реалізації гарантованих державою обсягів безоплатної медичної допомоги;

l забезпечити рівноправність закладів охорони здоров’я різних форм власності, створити умови для здорової конкуренції між медичними закладами і лікарями;

l продовжити роботу по удосконаленню нормативно-правової бази охорони здоров’я. Слід прийняти у новій редакції Основи законодавства України про охорону здоров’я, а також підготувати і прийняти закони, які мають регламентувати організацію та надання медичної допомоги в сучасних умовах, а саме: “Про гарантований державою рівень медичної допомоги”, “Про медичну діяльність”, “Про багатоукладність медичної допомоги”, “Про первинну медико-санітарну допомогу і сімейну медицину”, “Про спеціалізовану медичну допомогу”, “Про приватну медичну діяльність”, “Про охорону материнства і дитинства”, “Про профілактичну діяльність”, “Про народну медицину”, “Про лікарські товариства” тощо;

l розробити систему постійно діючого моніторингу про стан здоров’я населення, дію чинників, які формують його, діяльність системи охорони здоров’я і забезпечити її функціонування;

l удосконалити систему підготовки і використання медичних кадрів;

l продовжувати роботу щодо розвитку медичної науки, розробки і впровадження в практику сучасних медичних технологій, ефективних методів діагностики, профілактики, лікування і реабілітації;

l опрацьовувати і впроваджувати в практику стандарти медичних технологій при наданні профілактичної, діагностичної, лікувальної та реабілітаційної допомоги;

l забезпечити профілактичну спрямованість охорони здоров’я, формування здорового способу життя різних груп населення;

l відновити щорічну диспансеризацію населення;

l поліпшити медикаментозне і матеріально-технічне забезпечення галузі.

Розв’язання зазначених проблем має бути основним завданням не тільки Міністерства охорони здоров’я України, а й інших органів державної влади, від яких безпосередньо залежить поліпшення стану справ у галузі.