Головне меню   

 1.3. Забезпечення прав іноземців та осіб без громадянства

У зв’язку з особливим геополітичним розташуванням України проблема імміграції набула для нашої держави актуальності з перших років незалежності. Уповноважений з прав людини відповідно до ст.2 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” активно долучається до захисту прав і свобод іноземців та осіб без громадянства, адже мігранти, передусім нелегальні, належать до однієї з уразливих категорій населення країни.

Хоча нормативно-правові акти у сфері міграції були прийняті в Україні у 1990 – на початку 2000-х років, проте дуже повільно вносяться зміни й доповнення до них, спрямовані на удосконалення чинного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. На жаль, деякі важливі рекомендації, викладені у попередніх щорічних доповідях Уповноваженого щодо забезпечення прав і свобод іноземців та осіб без громадянства, не реалізовані до цього часу.

З 2001 р. Уповноваженим наполегливо порушувалося питання про важливість ратифікації Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. Було направлено низку подань до керівництва нашої держави. Зокрема, в поданні до Президента України від 13 листопада 2006 р. йшлося про необхідність прискорення внесення цієї конвенції на ратифікацію до Верховної Ради України. І 16 березня 2007 р. вона була ратифікована. Приєднання України до цього міжнародного документа стало важливим кроком на шляху до всебічного забезпечення прав українських трудових мігрантів за кордоном. Водночас це накладає на нашу державу серйозні зобов’язання щодо дотримання прав і свобод мігрантів, які працюють в Україні.

На переконання Уповноваженого, наступним значущим кроком у цьому напрямі має стати підписання і ратифікація Україною Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих мігрантів та членів їх сімей 1990 р. Про це йшлося у поданні Уповноваженого з прав людини до Президента України 18 травня 2007 р. Згідно з формальною відповіддю, наданою Міністерством праці і соціальної політики, приєднання до цієї конвенції для України є передчасним, зважаючи на коло тих країн, які вже стали її учасниками.

На думку Уповноваженого, ратифікація зазначеної конвенції дасть змогу запровадити якісно нові дієві механізми захисту прав і свобод як українських заробітчан за кордоном, так і іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України з метою працевлаштування, забезпечивши таким чином необхідний баланс інтересів та обов’язків держави у сфері міграції. Особливістю конвенції є те, що вона поширюється й на нелегальних трудящих-мігрантів.

Набуття чинності Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб від 18 червня 2007 р. вочевидь поставить перед нашою державою нові завдання й виклики щодо боротьби з нелегальною міграцією та дотримання й захисту прав іммігрантів. За цією угодою через два роки Україна зобов’язана буде приймати усіх іноземців (громадян третіх країн) та осіб без громадянства, які з її території нелегально потрапили до ЄС, та вирішувати їхню долю. На даний час важко оцінити усі можливі наслідки приєднання нашої держави до цієї угоди, але вочевидь вони будуть не лише позитивними. Тому Уповноважений вважає, що потрібно отримати висновки фахівців стосовно людських, фінансових і технічних ресурсів, необхідних для реалізації угоди Україною.

Звернення іноземців та осіб без громадянства, що надійшли до Уповноваженого у 2006–2007 рр., свідчать про те, що для належного забезпечення їхніх прав і свобод Україні потрібно чимало чого зробити.

У 2006 р. до Уповноваженого надійшло 246 звернень від іноземців та осіб без громадянства (або інших осіб у їхніх інтересах), у 2007 р. – 267 , що менше відповідно на 24% та 18% порівняно з 2005 р. (табл. 1.3.1). Заявники-іноземці були громадянами принаймні 33 держав світу. За ці два роки найбільше звернень (40,7%), як і раніше, надійшло від громадян Російської Федерації. На другому місці за кількістю звернень – громадяни країн Середньої Азії (Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан), на третьому – громадяни країн Кавказького регіону (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Таблиця 1.3.1. Кількість іноземців та осіб без громадянства, а також інших осіб, які звернулися в їхніх інтересах до Уповноваженого у 2005–2007 рр. 

Треба зазначити, що порівняно з попередніми роками зменшується частка іноземців та осіб без громадянства у загальній кількості осіб, які звернулися до Уповноваженого за цей період: 1,2% – у 2005 р., 0,46 – у 2006 р. та дещо менше – 0,35% – у 2007 р.

Так, у 2006–2007 рр. порівняно з попереднім 2005 р. суттєво (більш як удвічі) зменшилася кількість іноземців та осіб без громадянства, які зверталися щодо порушення їхнього права на набуття громадянства України (табл. 1.3.2). Частково це пояснюється удосконаленням національного законодавства у сфері громадянства, а також тим, що більшість громадян колишнього СРСР, які після його розпаду повернулися або переїхали на проживання в Україну, розв’язали проблему громадянства.

Таблиця 1.3.2. Основні питання, які порушували у своїх зверненнях до Уповноваженого іноземці та особи без громадянства у 2005–2007 рр.

Водночас більше стали звертатися до Уповноваженого заявники, які порушують питання набуття статусу біженця в Україні, реалізації прав біженців і шукачів притулку: якщо у 2005 р. з цих питань звернулося 6 осіб, то у 2006 р. – 20, у 2007 р. – 16. Це загалом відображає актуальність цієї проблематики за минулий період. Відчутно почастішали скарги до Уповноваженого на порушення права на свободу і особисту недоторканність та інших прав, гарантованих Конституцією України: з 19 осіб у 2005 р. до 63 у 2006 р. та відповідно 75 – у 2007 р. Також порівняно з 2005 р. дещо зросла й кількість іноземців та осіб без громадянства, які вважають незаконними чи безпідставними рішення правоохоронних органів України про депортацію, відмову або заборону в’їзду в Україну, екстрадицію: з 5 до 9 – у 2006 р. та 11 – у 2007 р.

У 2006 р. майже по кожному третьому (74), а у 2007 р. по кожному четвертому (71) зверненню іноземців та осіб без громадянства Уповноваженим відкрито провадження або ініційовано перевірку з направленням до вищестоящих державних органів і установ з узяттям на контроль (табл. 1.3.3). Так, за зверненнями в інтересах засудженого громадянина Росії І.Романова щодо забезпечення належних умов тримання у місцях позбавлення волі і переведення в іншу колонію ближче до кордону з Росією (для спрощення його відвідань родичами) були направлені відповідні акти реагування до Генеральної прокуратури України і Державного департаменту з питань виконання покарань. У результаті питання було вирішене позитивно. Для перевірки скарги громадянки Вірменії Л.Скринник на дії та рішення співробітників відділу ГІРФО Святошинського РУ ГУМВС України у м.Києві (відмова у реєстрації місця проживання) було направлено запит до МВС України. Згодом місце проживання заявниці було зареєстроване.

Таблиця 1.3.3. Стан розгляду Уповноваженим звернень громадян іноземних держав та осіб без громадянства у 2006–2007 рр.

Згідно зі ст.16 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” Уповноважений може відкривати провадження про порушення прав і свобод людини за власною ініціативою. Таким провадженням стала справа по захисту прав особи без громадянства Зінаїди Волошиної.

Так, у лютому 2007 р. до Уповноваженого з прав людини звернувся Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг із проханням про сприяння у надзвичайно важливій справі – врятуванні життя людини. Під час перебування в Абхазії Комісар відвідав ізолятор тимчасового тримання у Сухумі. Одна з ув’язнених, Зінаїда Волошина, справила особливе враження на відвідувачів з Ради Європи. Життя 52-річної майже нерухомої жінки стрімко згасало, почав прогресувати розсіяний склероз.

Слід зазначити, що декілька років поспіль “Міжнародна амністія” (Amnesty International) у своїх бюлетенях та доповідях повідомляла про жахливу ситуацію, в якій опинилася З. Волошина. Про це стало відомо у вересні 2005 р. зі звіту спеціального доповідача ООН з питань застосування катувань за наслідками його візиту в Абхазію, у якому була висловлена стурбованість умовами тримання осіб, засуджених до смертної кари, серед них – тяжко хворої З. Волошиної, яку спецдоповідач відвідав 20 лютого 2005 р. у Сухумі. Проте тому, що ця жінка не мала документів, які б засвідчили її громадянство, і фактично була особою без громадянства, правами якої ніхто не опікувався, полегшити її долю не вдавалося.

Після отримання звернення Комісара Ради Європи з прав людини Омбудсман України відкрила провадження у цій надзвичайній справі та особисто провела неупереджене розслідування. За дорученням Уповноваженого до Абхазії виїхали два її представники. Вдалося по крихтах в Абхазії та Автономній Республіці Крим з’ясувати таке.

З.Волошина тривалий час з родиною мешкала в Криму. Її старенька мати і троє дітей досі там мешкають. У 1987 р. за сімейними обставинами вона переїхала з Криму до Абхазії; пережила період військового конфлікту; потрапила у трагічну ситуацію і в 1996 р. була засуджена до смертної кари. П’ять років щоранку вона очікувала страти, що перетворилося на нелюдські моральні тортури. Згодом вищу міру покарання замінили на 15 років позбавлення волі. Жінка відбувала покарання в ізоляторі тимчасового тримання в жахливих умовах: без доступу свіжого повітря, без медичної допомоги, без дворика для прогулянок. Рідні Зінаїди, не знаючи всієї правди, письмово відмовилися від неї, що завдавало тяжко хворій жінці додаткових страждань.

Уповноважений з прав людини звернулася до Президента Республіки Абхазія Сергія Багапша з клопотанням звільнити З.Волошину від подальшого відбування покарання. Урешті-решт, термін ув’язнення, який передбачалося добути до 17 листопада 2012 р., було скасовано Верховним судом Абхазії.

Шлях З.Волошиної в Україну, де мешкають усі її рідні, був для неї надзвичайно тернистим. Враховуючи тяжкий стан здоров’я жінки, перевезти її можна було лише на автомобілі швидкої медичної допомоги. Відповідне сприяння було надане фахівцями Міжнародного Комітету Червоного Хреста. До гуманної місії долучилися також: керівництво Республіки Абхазія, Уповноважений з прав людини Республіки Абхазія, Уповноважений з прав людини у Краснодарському краї Російської Федерації, російські дипломати, прикордонники, а також керівництво Автономної Республіки Крим.

Щоб полегшити тривалу поїздку, було вирішено здійснити маршрут у два етапи. 23 квітня  2008 р. З.Волошину звільнили з в’язниці у м. Сухумі й довезли до м.Гагри. У місцевій лікарні вона переночувала і отримала необхідну медичну допомогу. Представник Уповноваженого з прав людини – лікар В.Сєлін – особисто допомагав З.Волошиній у дорозі. На прохання Уповноваженого абхазька сторона надала карету швидкої допомоги, а також лікаря, який супроводжував хвору до російсько-українського кордону. Вранці 24 квітня супроводжуючі особи разом із З.Волошиною виїхали з м.Гагри. Проте під час перетину абхазько-російського кордону «Псоу» карета швидкої допомоги була затримана за формальними підставами: відсутність документа, який засвідчував би громадянство З.Волошиної. З восьмої ранку до п’ятої години вечора 24 квітня, тобто протягом 9 годин, жінка чекала в машині, поки буде вирішене питання з перетином кордону. Увесь цей час лікар – представник Уповноваженого разом з лікарем абхазької сторони надавали їй необхідну медичну допомогу, щоб вона змогла витримати подальший шлях.

З російської сторони зустрів і супроводжував російською територією карету швидкої допомоги з З.Волошиною Уповноважений з прав людини у Краснодарському краї Російської Федерації О.Козицький.

Цього ж дня Омбудсман України разом з донькою З.Волошиної, своїми представниками, кримським лікарем і медсестрою на медичному транспорті (реамобіль медицини катастроф) виїхали з м.Сімферополя у напрямку м.Керчі й переправилися паромом через Керченську протоку на російську сторону. 25 квітня о 1.30 у порту “Кавказ” відбулося стикування двох карет швидкої медичної допомоги – української і абхазької. Непростою була перша після багатьох років розлуки зустріч З.Волошиної з донькою.

Наступні п’ять годин Уповноважений з прав людини разом з донькою З.Волошиної та медичним персоналом на українській кареті швидкої допомоги супроводжували хвору до лікарні у м.Сімферополі.

Після прибуття в Україну З. Волошину прийняли для обстеження, лікування та реабілітації медики Сімферопольського діагностичного центру. Психологічний стан жінки суттєво поліпшився, що надало їй змогу за допомогою лікарів поступово подолати тяжку хворобу і, зрештою, знову стати на ноги. Як зізналась ця жінка, вже й не вірилося, що їй судилося коли-небудь повернутися в Україну, яка є для неї рідною: до матері, до дітей, до близьких.

Надзвичайно велике враження справило повернення З.Волошиної на її родину. Ось що написала у своєму листі Уповноваженому з прав людини донька З.Волошиної: “Писать письмо мне очень сложно, я не могу передать всех слов благодарности, которые переполняют меня. Мы общались с Вами, но вокруг было много людей, а у меня только слезы, слезы радости. Поверить в происходящее, осознать, что вот мама рядом после стольких лет, было очень сложно. Вот и сейчас, пишу это письмо и плачу, вспоминая ожидание, волнение, встречу на переправе. Спустя почти месяц, а я до конца не могу поверить, что вот она здесь рядом, она с нами...”

Завдяки вжитим Уповноваженим заходам також вдалося вирішити важливе питання правового статусу З.Волошиної і документування її посвідченням особи. Зокрема, перевіркою було з’ясовано, що на момент проголошення незалежності України та прийняття Закону України “Про громадянство України” З.Волошина була прописана на території нашої держави і, відповідно, автоматично набула її громадянства. Омбудсман України разом з керівником районного відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб вручила З.Волошиній паспорт громадянина України.

Уповноважений з прав людини вважає, що Україна завжди повинна захищати право на життя і свободу кожного співвітчизника, куди б його не закинула доля.

Понад 60% заявникам на їхнє прохання або за ініціативою Уповноваженого було надано відповідні роз’яснення щодо шляхів розв’язання проблем, з якими вони зіткнулися, зокрема: підстави і порядок набуття громадянства України, отримання дозволу на імміграцію, передачі засуджених осіб, правові можливості оскарження рішень посадових осіб.

Результати проваджень, відкритих Уповноваженим з прав людини, та перевірок, ініційованих з направленням до вищестоящих державних органів і установ у 2006–2007 рр., викладені у табл. 1.3.4.

Таблиця 1.3.4. Результати розгляду звернень, за якими було відкрито провад­ження та здійснено перевірки, 2006–2007 рр.

Протягом 2006–2007 рр. Уповноважений отримала низку звернень від іноземців та осіб без громадянства, які тривалий час нелегально проживають в Україні і в яких відсутні правові підстави для їхньої легалізації. З певних причин питання про видворення цих осіб за межі нашої держави не було своєчасно вирішене або ж, власне, підстав для цього не було. Ось типові приклади. До Уповноваженого з прав людини звернулися мешканці м.Києва Г.Тушишвілі та м.Полтави Т.Шахбазов з приводу сприяння в отриманні посвідчення особи та дозволу на імміграцію в Україну. В результаті перевірки було встановлено, що Г.Тушишвілі є особою без громадянства; паспортного документа в нього немає; з 1995 р. постійно мешкає на території України, перебуваючи таким чином під її юрисдикцією; у Києві має житло на праві приватної власності; останнє місце реєстрації (прописки) – в Україні; за період проживання в Україні до кримінальної відповідальності не притягався.

Подібна ситуація склалася у Т.Шахбазова, особи без громадянства, з 1994 р. (з 13-річного віку) постійно мешкає на території нашої держави, паспортного документа не має, з вересня 2005 р. по квітень 2006 р. був документований посвідкою на постійне проживання в Україні, у продовженні дії якої відмовлено; останнє місце постійного проживання і реєстрації (прописки) – на території України. При цьому за протестом прокуратури Полтавської області заявникові було відмовлено у продовженні дії посвідки на постійне проживання з посиланням на те, що він є громадянином Азербайджану. Проте згідно з довідкою, виданою Посольством Азербайджанської Республіки в Україні, Т.Шахбазов не є громадянином Азербайджану, що було письмово підтверджено Уповноваженому Консулом Азербайджанської Республіки в Україні.

Через відсутність посвідчення особи і дозволу на проживання заявники позбавлені можливості реалізувати низку своїх фундаментальних прав на: легальне працевлаштування, соціальний захист, свободу пересування, освіту, медичне обслуговування тощо. Зважаючи на відсутність посвідчення особи і легалізації, Т.Шахбазов неодноразово поміщувався до приймальника-розподільника як невстановлена особа, де захворів на туберкульоз та інші хвороби.

Відповідно до Закону України “Про імміграцію” у Г.Тушишвілі і
Т.Шахбазова немає правових підстав для отримання дозволу на імміграцію. З огляду на ці обставини Уповноважений звернулася до Міністерства внутрішніх справ України з проханням розглянути можливість документування заявників посвідченням особи та легалізації їх перебування в Україні – як виняток.

Проте у цьому було відмовлено, що, на думку Уповноваженого, не відповідає міжнародно-правовим документам, які врегульовують питання статусу осіб без громадянства. Ці документи, зокрема Конвенція ООН про статус апатридів 1954 р. (на жаль, Україна поки що не є її учасницею), передбачають обов’язок договірної держави забезпечити, щоб апатриди, які перебувають під її юрисдикцією, користувалися правами і свободами, закріпленими передусім у Загальній декларації прав людини. Серед іншого – апатриди, які перебувають на території однієї з договірних держав і не мають дійсного проїзного документа, повинні документуватися посвідченням особи та, у разі законності їх перебування, – проїзними документами.

Типовою є і доля Дениса О., 1981 р.н., мешканця м.Сімферополя і уродженця Криму, який звернувся до Уповноваженого з проханням сприяти у його легалізації. Його батьки часто переїздили з місця на місце, з 1989 р. по 1993 р. мешкали в Російській Федерації, після цього повернулися в Україну. 12-річного хлопчика батьки залишили у родині його друга, а самі виїхали у невідомому напрямку. Маючи свідоцтво про народження, Денис О. закінчив школу, але в оформленні паспорта громадянина України йому було відмовлено. Молода людина мріяла про вищу освіту, але без паспортного документа і дозволу на проживання це було неможливо.

Тривалий час його правовий статус не було визначено. Людина впала у відчай. Отримавши його звернення, з метою з’ясування ситуації Уповноважений звернулася до МВС України та Уповноваженого з прав людини у Російській Федерації. В результаті вжитих дій було встановлено особу Дениса О. і підтверджено належність заявника до громадянства Російської Федерації. Після звернення Уповноваженого до Генерального консульства Російської Федерації у Сімферополі Дениса О. було документовано закордонним паспортом громадянина Росії. Згодом він подав заяву і документи про прийняття його до громадянства України за територіальним походженням. За словами заявника, який зателефонував, щоб подякувати Уповноваженому, питання визначення його статусу й отримання посвідчення особи не вирішувалося майже дев’ять років, адже ніхто з українських та російських чиновників не хотів серйозно займатися його справою: роз’яснити, що потрібно робити, надати сприяння. За втручання Уповноваженого ситуація нарешті зрушилася з місця і згодом питання було вирішене позитивно.

Моніторинг Уповноваженого свідчить, що питання легалізації іноземців та осіб без громадянства вирішуються довго, часто закінчуються безрезультатно, що призводить до порушення прав і свобод людини. Тому, на думку Уповноваженого, у разі, коли державним органам України у справах міграції протягом багатьох років не вдалося вирішити питання щодо видворення іноземця чи особи без громадянства, які нелегально перебувають на території нашої держави, і якщо вони набули певний зв’язок з Україною (народилися, виросли, навчалися в Україні, мають родину тощо), потрібно рішучіше вирішувати питання щодо їхньої легалізації.

Уповноважений переконана, що дедалі актуальнішим стає питання проведення в Україні імміграційної амністії. Інакше ці люди, проживаючи в суспільстві, фактично залишаються поза ним, не маючи можливості належним чином реалізувати свої фундаментальні права. На жаль, протягом минулих років Україною не було зроблено жодних вагомих кроків у цьому напрямі.

Певна річ, це питання потребує серйозного дослідження з урахуванням інтересів держави та особливостей національної правової системи, потрібна відповідна законодавча база. З метою уникнення можливих помилок, зокрема надмірної бюрократизації процедури і великих черг, важливо вивчити досвід інших країн, які приймали відповідні закони і застосовували імміграційну амністію, зокрема Іспанії, Італії, Греції та Португалії.

До речі, протягом останніх 25 років на теренах Європейського Союзу було здійснено понад 20 програм легалізації іноземців, які торкнулися долі 4 млн осіб. Найбільш чисельна амністія відбулася у 2005 р. в Іспанії, під час якої було легалізовано 570 тис. іноземців. Загалом з 1985 р. ця країна реалізувала шість програм амністії, легалізувавши 1,25 млн осіб, серед яких – чимало громадян України. Італія за останні 25 років легалізувала 1,4 млн осіб (у 2003 р. українські мігранти були на третьому місці за кількістю легалізованих іноземних громадян). У 2006–2007 рр. Португалія легалізувала близько 75 тис. мігрантів з України. Слід зазначити, що наш східний сусід, Російська Федерація, також регулярно вдається до програм амністії нелегальних мігрантів. Так, у 2005 р. було легалізовано понад 300 тис. мігрантів з колишніх радянських республік, які у 1990-х роках приїхали в Росію (вони набули російського громадянства). Наприкінці квітня 2006 р. Російська Федерація легалізувала 1,4 млн нелегальних трудових мігрантів за спрощеною процедурою.

У своїй щорічній доповіді, яка була представлена у Верховній Раді України у липні 2005 р., Уповноважений окремий розділ присвятила стану дотримання й захисту прав біженців і шукачів притулку в Україні, запропонувавши конкретні пропозиції щодо поліпшення ситуації. На жаль, більшість з них досі не враховані.

Протягом 2006–2007 рр. до Уповноваженого звернулося близько 40 іноземців та осіб без громадянства (або інших осіб у їхніх інтересах), які є шукачами притулку в Україні, і з скаргами на порушення або можливе порушення їхніх прав. Найчастіше у зверненнях до Уповноваженого йшлося про видворення (екстрадицію) або можливість застосування такого заходу у випадках, коли іноземці перебували у процедурі набуття статусу біженця в Україні (громадянин Пакистану Хорун Хабіб, громадянин Білорусії Г.Свєтлорусов, громадяни Росії Л. Сусаров і М.Ганган та ін.).

Така ситуація викликає стурбованість Уповноваженого, адже Україна є учасницею Конвенції про статус біженців 1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967 р., вимоги яких має неухильно виконувати. У зв’язку з цим Уповноважений неодноразово публічно й у листуванні з правоохоронними органами висловлювала свою позицію щодо необхідності неухильного дотримання Україною фундаментального принципу non-refoulement, який закріплений у ст.33 цієї Конвенції (заборона вислання біженців або їхнього примусового повернення в країни, з яких вони прибули). Ця стаття передбачає, що держави-учасниці не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

При цьому практика застосування Конвенції про статус біженців
1951 р. (ст.33) міжнародними органами і установами, а також державами-учасницями чітко свідчить про те, що іноземець чи особа без громадянства повинні користуватися захистом держави, на території якої вони знаходяться і шукають притулку, не лише в разі набуття відповідного правого статусу біженця, а й протягом усього періоду перебування у процедурі набуття цього статусу. У нашій державі згідно із Законом України “Про біженців” ця процедура охоплює період з моменту подання іноземцем заяви про набуття статусу біженця до ухвалення остаточного рішення за цією заявою.

Крім цього, Європейський суд з прав людини вважає безумовним порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. примусове вислання або екстрадицію іноземця чи особи без громадянства у країну, де її життю загрожує небезпека або вона може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню. Це пов’язано з бажанням Європейського суду максимально гарантувати дотримання положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., зокрема ст.2 (“Право на життя”), ст.3 (“Заборона катувань”) та ст.6 (“Право на справедливий судовий розгляд”). Наприклад, примусове вислання чи екстрадиція іноземця або особи без громадянства у країну, де до них може бути застосоване покарання у вигляді смертної кари, Європейський суд розглядає як порушення ст.3 Конвенції.

З липня 2007 р. Уповноважений опікується справою Льоми Сусарова – громадянина Росії і чеченця за походженням, стосовно якого Генеральною прокуратурою України ухвалено рішення про видачу в Росію для притягнення до кримінальної відповідальності на підставі запиту російських правоохоронних органів. У 2004 р. Л. Сусаров за підробленим паспортом на ім’я іншої особи виїхав з Російської Федерації до Азербайджану, де у липні 2006 р. був визнаний біженцем відповідно до мандата УВКБ ООН. Низка обставин, зокрема вбивство його друга у Чечні, за словами Л.Сусарова, призвели до того, що він почав побоюватися за своє життя і вирішив шукати притулку в Україні.

Уповноважений дізналася про цю справу під час зустрічі з самим Л.Сусаровим, відвідуючи Київський слідчий ізолятор. Згодом з проханням про сприяння у захисті його прав до Уповноваженого звернулася Сімона Волькен, Регіональний представник УВКБ ООН в Україні, Білорусі та Молдові, а також громадська організація “Інформаційно-аналітична агенція “Європейська хвиля” (голова – О.Білик).

8 серпня 2007 р. Л. Сусаров подав до Управління міграційної служби у м.Києві заяву про набуття статусу біженця в Україні й щодо нього було розпочато відповідну процедуру. 22 серпня Регіональне представництво УВКБ ООН в Україні, Білорусі та Молдові ухвалило рішення про визнання Л.Сусарова біженцем відповідно до мандата ООН. Крім цього, адвокати Л.Сусарова подали до Окружного адміністративного суду м.Києва скаргу на рішення про екстрадицію.

Зважаючи на жорстку позицію Генеральної прокуратури України, Уповноважений двічі, 31 липня та 17 жовтня 2007 р., зверталася з поданням до Генерального прокурора О. Медведька в інтересах зазначеного громадянина Росії, послідовно захищаючи позицію щодо неможливості екстрадиції Л.Сусарова, оскільки його заява про набуття статусу біженця в Україні перебуває у процесі розгляду, і він знаходиться під захистом УВКБ ООН. За таких умов на нього поширюється дія Конвенції про статус біженців 1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967 р., учасницею яких є Україна. В результаті екстрадицію було призупинено.

За клопотанням Уповноваженого зазначеного громадянина було направлено у медико-санітарну частину на обстеження і для призначення відповідного лікування. Провадження в цій справі було продовжено.

У зв’язку з цим, на думку Уповноваженого, надзвичайно важливою з огляду на забезпечення виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань у частині унеможливлення порушення принципу невислання (non-refoulement) є координація дій та налагоджений обмін інформацією між державними органами, що приймають рішення про видворення чи екстрадицію, та органами у справах міграції щодо осіб, які перебувають у процедурі набуття статусу біженця.

До Уповноваженого звернулася Вінницька правозахисна група (Д.Гройсман) в інтересах громадянина Росії Михайла Гангана, який 31 грудня
2007 р. був затриманий співробітниками УБОЗ УМВС України у Вінницькій області на виконання запиту правоохоронних органів Російської Федерації щодо його екстрадиції. 3 січня 2008 р. заява М.Гангана про набуття статусу біженця в Україні була зареєстрована Вінницькою міграційною службою, і розпочато відповідну процедуру згідно із Законом України “Про біженців”.

Уповноважений у режимі оперативного реагування провела консультації з цього питання з керівниками Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України та Державного комітету України у справах національностей та релігій. За отриманою інформацією, справа М.Гангана має перебувати в компетенції Міністерства юстиції, а не Генпрокуратури у зв’язку з тим, що стосовно нього набрало чинності судове рішення в Російській Федерації. Як поінформував Уповноваженого міністр юстиції України М.Оніщук, за станом на 11 січня 2008 р. у міністерства не було підстав для розгляду питання щодо екстрадиції М.Гангана, оскільки ніякого офіційного звернення з цього приводу до міністерства від відповідних російських структур не надходило.

11 січня 2008 р. Апеляційний суд Вінницької області розглянув апеляційну скаргу на постанову Замостянського районного суду міста Вінниці про надання згоди на тимчасовий арешт М.Гангана, скасував це рішення і звільнив М.Гангана з-під арешту. 23 січня 2008 р. Замостянський районний суд м.Вінниці своєю постановою відмовив у задоволенні подання заступника начальника УМВС України у Вінницькій області про застосування тимчасового арешту стосовно М.Гангана. Підставою для прийняття цієї постанови стали процесуальні порушення з боку правоохоронних органів нашої держави, а також факт подання зазначеним громадянином Росії заяви про набуття статусу біженця в Україні. Уповноважений продовжує здійснювати контроль за дотриманням прав і свобод шукача притулку М.Гангана.

Уповноважений з прав людини наполягає на необхідності змінити ставлення до такої категорії осіб – як серед чиновників, так і загалом у суспільстві. Для цього, на думку Уповноваженого, Україні вкрай потрібно створити потужну державну міграційну службу. Саме вона покликана сприяти дотриманню міжнародних стандартів щодо забезпечення прав біженців та шукачів притулку, демократизовувати ставлення до міграційних процесів.

Ще одна проблема, яка порушується у зверненнях до Уповноваженого з прав людини, – забезпечення права іноземців та осіб без громадянства, зокрема шукачів притулку та біженців, на доступ до ефективних засобів правового захисту. Передусім ідеться про оскарження рішень державних органів щодо відмови у наданні статусу біженця, видворення та екстрадицію з України тощо. На практиці реалізацію іноземцями цього права, на жаль, істотно обмежує або унеможливлює їх перебування у місцях позбавлення волі.

До Уповноваженого звернулася Сімона Волькен, Регіональний представник УВКБ ООН в Україні, Білорусі та Молдові, у так званій справі узбецьких біженців. Як було з’ясовано Уповноваженим під час власного провадження, 7 лютого 2006 р. у Автономній Республіці Крим були затримані 11 громадян Узбекистану. 9 з 11-ти затриманих, яким напередодні було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця в Україні, мали нагоду оскаржити це рішення протягом 7 днів. 14 лютого на підставі відповідного рішення суду згаданих громадян було видворено за межі України. В Узбекистані вони підозрювалися в причетності до діяльності ісламських екстремістських організацій та участі у подіях в Андіжані 2005 р.

Ця подія викликала широкий резонанс в українських і зарубіжних ЗМІ, а також протест міжнародних організацій, зокрема Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Ради Європи, ОБСЄ і т.д., які вказали на ряд порушень, які були допущені в даному випадку. На думку Уповноваженого, зазначені громадяни не змогли повною мірою скористатися своїм правом на оскарження рішень державних органів України, прийнятих стосовно них, зокрема, рішення органу у справах міграції про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця і судове рішення про видворення за межі України. Хоча правоохоронні органи заявили про наявність письмових заяв громадян Узбекистану про відмову від оскарження зазначених рішень, цей процес не був достатньо прозорим. Так, під час тримання під вартою і судового засідання до цих громадян не були допущені адвокати, які могли б надати їм правову допомогу.

На підставі проведеного ґрунтовного моніторингу цього питання, зокрема і в Автономній Республіці Крим, Уповноважений з прав людини звернулася до керівництва Верховного Суду, Генеральної прокуратури та Служби безпеки України щодо надання відповідних коментарів і правових оцінок ситуації, що склалася довкола факту видворення 11 громадян Узбекистану 14 лютого 2006 р. з території України.

Також у рамках свого провадження Омбудсман України звернулася до своєї колеги – Уповноваженого з прав людини в Республіці Узбекистан Сайори Рашидової – з проханням узяти під свій особистий контроль умови тримання згаданих громадян у слідчому ізоляторі Ташкента, а також їхню подальшу долю відповідно до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р.

На жаль, у зв’язку з цією справою під час розгляду у 2006–2007 рр. періодичних доповідей України Комітетами ООН проти расової дискримінації, з прав людини і проти тортур цими поважними конвенційними органами неодноразово порушувалося питання про неналежне дотримання нашою державою міжнародних стандартів у сфері захисту прав іноземців та осіб без громадянства, передусім шукачів притулку. І це має бути суворим уроком для України.

На думку Уповноваженого, важливо довести до відома працівників усіх підрозділів правоохоронних органів України інформацію про міжнародні стандарти у галузі захисту прав іноземців та осіб без громадянства з метою запобігання можливим порушенням у майбутньому та створення на міжнародній арені іміджу України як правової держави, що неухильно захищає права і свободи людини незалежно від раси, національності або громадянства (підданства).

Під час здійснення моніторингу стану додержання конституційних прав ув’язнених у Київському слідчому ізоляторі 27 липня 2007 р. до Уповноваженого звернувся громадянин Російської Федерації журналіст Володимир Ткач, який на той час майже 18 місяців утримувався в СІЗО слідчим управлінням ГУ МВС України в м.Києві. Ув’язнений просив Омбудсмана сприяти у зміні йому міри запобіжного заходу – з тримання під вартою на інший, не пов’язаний з позбавленням волі.

Як з’ясувалося, В.Ткач раніше не судимий, хворіє на ішемічну хворобу серця, церебральний атеросклероз, поліостеоартроз, гіпертонічну хворобу другого ступеня, має на своєму утриманні 80-річну матір, яка потребує постійного догляду, а також хвору півторарічну доньку, яку доглядає непрацююча дружина. Під час провадження Уповноважений дійшла висновку, що порушені органом досудового слідства питання повинні бути розв’язані у порядку цивільного, а не кримінального судочинства.

Зважаючи на це, Уповноважений двічі (8 серпня 2006 р. та 30 липня 2007 р.) зверталася до Генерального прокурора України з поданням стосовно зміни В. Ткачу міри запобіжного заходу з тримання під вартою на іншу, не пов’язану з позбавленням волі, оскільки органом досудового слідства зазначені обставини не були враховані. На жаль, подання Уповноваженого були залишені без належного реагування.

На глибоке переконання Уповноваженого з прав людини, вимагаючи належного захисту прав громадян України, які перебувають або проживають в інших державах, Україна має передусім поважати людей, які опинилися в аналогічній ситуації на території нашої держави. Якщо Україна дійсно прагне бути правовою державою, подвійні стандарти щодо прав людини з її боку є неприпустимими. Інакше Україну очікує засудження з боку міжнародної спільноти, можливі окремі випадки помсти українським мігрантам за кордоном, а також масові звернення до Європейського суду з прав людини.

Останнім часом в Уповноваженого викликають тривогу факти створення і діяльності в Україні організацій, що мають за мету напади на представників інших національностей та іноземців; проведення масових акцій, під час яких провокуються безпорядки, бійки і насильницькі дії щодо цих осіб. Нерідко такі акції відкрито рекламуються у ЗМІ та мережі Інтернет. Так, УВКБ ООН не раз заявляло про свої побоювання, що в Україні поширюється рух так званих скінхедів, молодіжних угруповань, які вчиняють організовані напади на іноземців, спрямовані на заподіяння їм тілесних ушкоджень і навіть позбавлення їх життя.

Аналіз ситуації дійсно свідчить про те, що у країні почастішали випадки нападів на вихідців з африканських, арабських та інших країн. Упродовж останніх двох років практично щомісяця ЗМІ повідомляють про напади на представників інших національностей на ґрунті расової чи національної нетерпимості. Ось кілька останніх прикладів.

14 березня 2007 р. у центрі Києва близько десяти осіб побили консула Посольства Арабської Республіки Єгипет Халеда Надера.

18 березня 2007 р. у м.Харкові ультраправий молодіжний рух “Патріоти України” провів факельну ходу навколо корпусів гуртожитків в університетському студентському містечку. Гаслами акції були: “Одна раса! Одна нація! Одна Батьківщина – Україна”. Хода була санкціонована, відбувалася під наглядом міліції.

31 березня 2007 р. на вул. Кибальчича в Дніпровському районі м.Києва невідомий напав на громадянина Бангладеш Абу Бакара і завдав йому кількох ножових поранень. Потерпілого було доставлено в лікарню, де він помер.

14 квітня 2007 р. у центрі Києва об’єднання “Патріот України” провело “Марш проти нелегальних мігрантів”, в якому брали участь від 50 до 100 осіб, добре організованих, в уніформі. Демонстранти скандували ксенофобські та расистські гасла. Акція була санкціонована, бійці підрозділу міліції особливого призначення “Беркут” забезпечували громадський порядок під час проведення маршу.

14 жовтня 2007 р. у Печерському районі столиці троє невідомих завдали тілесних ушкоджень у вигляді колото-різаних ран трьом громадянкам КНР, студенткам 1-го курсу Київського національного університету технологій та дизайну. Виникає запитання: у чому провина цих 19-річних дівчат, за що кожній з них було заподіяно велику кількість проникаючих поранень, двосторонніх розривів легень, поранень печінки, обличчя?

4 листопада 2007 р. у Запоріжжі відбулася масова бійка між індійськими студентами медичного університету і місцевими жителями. Участь у ній брали близько 300 молодих людей.

Увечері 1 січня 2008 р. у центрі м.Києва група молодиків (близько 15-ти осіб) напала на відомого гравця баскетбольного клубу “Київ” Маркуса Фейсона. Баскетболіст врятувався, але отримав поранення. Нападники не були затримані.

27 січня 2008 р. у Шевченківському районі м.Києва було жорстоко вбито 18-річного громадянина Конго, який проживав в Україні, маючи статус біженця. Потерпілий помер від численних ножових поранень у голову, груди і спину. Порушено кримінальну справу. Цей перелік можна продовжити.

Наведені приклади свідчать про прояви в Україні надто специфічної субкультури скінхедів, і для цього є певне підґрунтя. Прояви ксенофобії та расової нетерпимості до “інших” нерідко межують з поганим матеріальним становищем населення, особливо молоді. Це соціальна невизначеність, прогресуюча бідність, а також загальна суспільна байдужість до подібних випадків. Крім того, хоча африканська та азіатська діаспори в Україні налічують значну кількість представників, питання їх офіційного статусу і захисту їхніх прав нерідко залишаються невирішеними. Треба мати на увазі, що діяльність скінхедів може стати проблемою і в міжнародних відносинах, адже жодна країна не миритиметься з тим, що її громадян б’ють і вбивають на території України.

Проблема полягає ще й у тому, що справи про такі напади, зокрема пов’язані з заподіянням тілесних ушкоджень і позбавленням життя, правоохоронними органами кваліфікуються як злочини, вчинені з хуліганських мотивів, а не з мотивів ксенофобії та расизму.

На думку Уповноваженого, замість категоричних заперечень існування цієї проблеми її треба ретельно вивчати, відкрито обговорювати і тим самим запобігати на початкових стадіях її поширенню.

Уповноважений переконана, що Україна має всіляко забезпечувати належне дотримання міжнародних стандартів у сфері захисту прав іноземців та осіб без громадянства, передусім біженців та шукачів притулку, що випливають з її зобов’язань за Конвенцією про статус біженців 1951 р., Протоколом до неї 1967 р., а також Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., практикою Європейського суду з прав людини.

Підсумовуючи викладене, Уповноважений вважає за необхідне рекомендувати:

– Кабінету Міністрів України розглянути питання про створення Державної міграційної служби України – окремого незалежного органу виконавчої влади, який забезпечував би належну реалізацію державної міграційної політики, подати до Верховної Ради законопроект “Про основні засади міграційної політики”;

– Кабінету Міністрів України вивчити питання про здійснення в Україні імміграційної амністії та розробити й подати до Верховної Ради України відповідний законопроект;

– для ефективної боротьби із злочинами з мотивів ксенофобії та расової нетерпимості у системі МВС України створити спеціальні підрозділи;

– Міністерству науки і освіти України запровадити відповідні освітні заходи, спрямовані на толерантне ставлення до людей інших рас та національностей;

– підписати і ратифікувати Міжнародну конвенцію про захист прав всіх трудящих мігрантів та членів їх сімей 1990 р.;

– Верховній Раді України повернутися до розгляду питання законодавчого врегулювання статусу вимушених переселенців з Абхазії з метою надання їм можливості отримання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні, а також

– ухвалити законодавство про запровадження в Україні додаткових/допоміжних форм захисту для осіб, які вимушено залишили країну громадянської належності або країну постійного проживання, потребують легалізації їхнього статусу з міркувань міжнародного захисту або з інших причин гуманітарного характеру, але не підпадають під пряму дію Конвенції про біженців 1951 р.