Головне меню   

 2.3. Забезпечення права на повагу до гідності та свободу від катувань осіб, затриманих працівниками правоохоронних органів

У ст.5 Загальної декларації прав людини, яку було прийнято майже 60 років тому, проголошено, що “ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання”.

Україна як учасниця міжнародних договорів, які передбачають запровадження певних стандартів захисту права громадян на свободу та особисту недоторканність, зобов’язалася забезпечити їхнє право не бути підданими катуванням та поганому поводженню.

Як свідчать результати 8-річного моніторингу Уповноваженого з прав людини щодо стану поводження з людиною, у країні поступово робляться кроки у напрямі впровадження міжнародних стандартів.

29 червня 2005 р. Уповноваженим з прав людини внесенням подання Президентові України ініційована процедура ратифікації Україною Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (далі – Протокол). У липні 2006 р. цей надзвичайно важливий документ був ратифікований, про що вже йшлося у першому розділі цієї Доповіді.

Уповноваженим з прав людини у квітні 2006 р. Міністерству юстиції України надано вмотивовані пропозиції щодо створення на національному рівні механізму контролю щодо запобігання катуванням, а також щодо наділення органу, який займатиметься впровадженням цього механізму, конкретними владними повноваженнями, що мають бути визначені законодавчо.

Для конструктивного розв’язання проблеми викорінення катувань пропонувалося створити відповідну структуру у складі Управління з питань діяльності органів юстиції та правоохоронних органів чи окреме управління Кабінету Міністрів України. На цю структуру могли б покладатися як організаційні, так і контрольні функції та повноваження, передбачені частиною четвертою Протоколу, зокрема, організаційне, експертно-аналітичне, інформаційне забезпечення Уряду з питань реалізації державної правової політики; захисту прав і свобод людини; забезпечення громадського порядку; боротьби зі злочинністю і корупцією; діяльності правоохоронних органів.

Можливим є створення такої структури і в Міністерстві юстиції України.

На думку Уповноваженого з прав людини, відповідні органи з питань запобігання катуванням мають бути створені і в обласних державних адміністраціях, містах Києві та Севастополі.

Створення таким чином національного превентивного механізму відповідало б виконанню вимог пункту 2 Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України від 20 січня 2006 р. №39.

Слід зауважити, що пропозиції, надіслані уряду колишнім міністром юстиції України Р.Зваричем 17 серпня 2006 р., щодо використання інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як базової складової національного превентивного механізму по запобіганню катуванням, є неприйнятними.

Вирішення цього питання у такий спосіб тільки підтвердило б те, що, як і раніше, з тортурами боротиметься лише Уповноважений з прав людини, а також унеможливило б виконання Україною положень Протоколу, в статтях 3 і 17 якого чітко зазначено, що не пізніше ніж через рік після ратифікації Протоколу кожна держава-учасниця створює, призначає чи підтримує на національному рівні один або кілька органів для відвідувань з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

У зв’язку із зволіканням вирішення питання щодо створення національного превентивного механізму з метою реалізації положень Протоколу 31 травня 2007 р. Уповноваженим з прав людини до уряду внесено подання “Про створення національного превентивного механізму по реалізації положень Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання”.

Проте питання розбудови національного механізму (державного органу зі спеціальним статусом) досі перебуває на стадії дискусії.

Натомість якнайскоріше створення такої структури в системі виконавчої влади продемонструвало б спрямованість влади на рішучу боротьбу з катуваннями в Україні і засвідчило б на міжнародному рівні політичну волю керівництва держави дотримуватися визнаних у всьому світі правових і гуманних норм у ставленні до людини та її гідності.

Суттєвим кроком у боротьбі з тортурами став прийнятий Верховною Радою України 12 січня 2005 р. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)”, яким було внесено зміни до ст.127 Кримінального кодексу України. Зокрема, змінено склад злочину, передбаченого частиною першою цієї статті, що сприяло імплементації в українське законодавство вимог ст.4 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Також введені частини третя та четверта, якими передбачена відповідальність за катування саме працівників правоохоронних органів.

Зазначеним законом до Закону України “Про міліцію” були внесені доповнення, якими заборонено затримувати людей без роз’яснення їхніх прав і вимагати свідчень проти себе. Затриманому надано право не надавати пояснень до прибуття адвоката. Міліцію зобов’язано протягом двох годин повідомляти рідних про затримання.

Водночас Уповноважений на підставі постійного моніторингу стану боротьби з застосуванням тортур, зокрема звернень громадян, вважає, що, попри вжиті заходи, Міністерству внутрішніх справ України не вдалося зробити дійсного прориву у забезпеченні прав людини на повагу до її гідності та свободу від катувань осіб, затриманих працівниками правоохоронних органів. Зауваження з приводу нерозв’язання проблеми запобігання катуванням, відсутності ефективної системи органів, здатних успішно запобігати проявам катувань, висловлювались на адресу України під час захисту всіх періодичних доповідей про виконання Україною положень Конвенції ООН проти катувань, у тому числі під час захисту п’ятої доповіді, яка відбулася у Женеві у травні 2007 р.

Однією з головних причин вчинення насильства в органах внутрішніх справ є фактичне збереження до цього часу планового показника кількості розкритих злочинів.

Уповноважений змушена констатувати, що, попри неодноразові заяви керівників правоохоронних органів щодо скасування показника розкриття злочинів, на практиці планку “обов’язкового відсоткового розкриття” не тільки збережено, а й підвищено настільки, що міліціонери, аби не втратити в зарплаті, фактично змушені інсценувати злочини, фальсифікувати матеріали кримінальної справи та шляхом тортур “підганяти” не причетних до них громадян.

У більшості випадків затриманих осіб б’ють для визнання вини, у 70% це здійснюється у службових кабінетах правоохоронців. Саме шляхом застосування грубої сили міліція намагається компенсувати брак професіоналізму. На превеликий жаль, ця хибна практика має місце у всіх без винятку областях України, про що свідчать результати провадження Уповноваженого, інформації прокурорів областей на запит Уповноваженого та вироки судів. І факти цього вражаючі.

Так, Уповноваженим велося провадження щодо незаконного притягнення до кримінальної відповідальності двох полтавців – Олександра Степанова та Анатолія Івашина, яких нещадними катуваннями примушено визнати вину у вбивствах, що вчинені “карлівським маньяком” Р.Худолєєвим. За не скоєні злочини вони відбули відповідно по 5 та 6 років ув’язнення. А Р.Худолєєву протягом шести років вдалося ховатися від правосуддя. За цей час він убив 31 людину на території Полтавської області (переважно у Карлівському районі) і Автономній Республіці Крим. І це при тому, що на час скоєння першого вбивства йому було 24 роки, він не працював, мав середню освіту, раніше не був судимий, одружений, мав неповнолітню доньку 2000 р. народження.

3 листопада 2006 р. прокуратурою Полтавської області порушено кримінальну справу стосовно старшого оперуповноваженого відділу карного розшуку Карлівського райвідділу міліції С.Курінного, який неодноразово застосовував до А.Івашина і О.Степанова жорстокі катування. 12 грудня 2006 р. цю кримінальну справу направлено для розгляду по суті до Полтавського районного суду. Проте за 10 днів до оголошення вироку після чергового засідання суду С.Курінний, який був на підписці про невиїзд, раптово помер.

На глибоке переконання Уповноваженого, принципове реагування щодо підпорядкованих органів і їх посадових осіб, причетних до цієї справи, повинно відбутися також з боку Генеральної прокуратури України та Вищої ради юстиції України. Адже під час розгляду судом кримінальної справи невинні О.Степанов та А.Івашин своєї вини не визнавали, повідомляли, що їх жорстоко катували, внаслідок цього вони змушені були обмовити себе, але судді, а також прокурор, який підтримував обвинувачення, ці брутальні порушення прав людини залишили поза увагою.

Як неодноразово наголошувалося Уповноваженим у попередніх щорічних доповідях, найбільш поширеними видами фізичних катувань залишаються такі ганебні, як тривале побиття чутливих частин тіла, підвішування на пруті, наручниках, позбавлення можливості дихати шляхом одягання протигаза або поліетиленового кулька, застосування електричного струму.

Потік повідомлень про такі випадки не вщухає. Щодо тортур, жорстокого, нелюдського поводження та приниження людської гідності на адресу Уповноваженого у 2006 р. надійшло 2467 звернень, у 2007 р. – 2556, або на 3,6% більше порівняно з попереднім роком.

За даними МВС України, до органів внутрішніх справ у 2007 р. надійшло 5415 звернень з приводу неправомірних дій їх працівників, або на 5,6% більше порівняно з 2006 р. (5128), у тому числі 1760, або 32,5% їх загальної кількості, за фактами насильства, катувань або приниження людської гідності заявників. Проте за зверненнями громадян з приводу неправомірних дій працівників міліції порушено лише 107 кримінальних справ.

Попри зростання випадків насильства з боку правоохоронців, а також те, що законом України від 12 січня 2005 р. до ст.127 КК були внесені доповнення, якими спеціальним суб’єктом злочину було визначено працівника правоохоронних органів, у Міністерстві внутрішніх справ України досі немає відомостей про кількість засуджених за цією статтею працівників міліції, які вчинили катування, насильство або приниження людської гідності. На думку Уповноваженого, це є свідченням свідомого торпедування керівництвом МВС України спроб запровадити прозоре інформування суспільства про стан відповідальності працівників міліції за такі страшні злочини.

Уповноважений проблему боротьби з катуваннями неодноразово порушувала у щорічних доповідях, на колегіях МВС України, у виступах у ЗМІ. Ще у лютому 2002 р. Уповноваженим було також створено перший прецедент засудження та невідворотності відповідальності системи правоохоронних органів за дії своїх працівників. Зокрема, Уповноважений звернулася з позовною заявою до Франківського місцевого суду м.Львова на захист прав батьків звірячо закатованого до смерті у слідчому ізоляторі Служби безпеки України ні в чому не винного 28-річного Юрія Мозоли. Позов Уповноваженого про відшкодування моральних збитків батькам Ю.Мозоли задоволено у повному обсязі. На їхню користь стягнено 100 тис. грн та 30 тис. грн відповідно з СБУ та прокуратури області.

Проте, як засвідчує аналіз Уповноваженого, суттєво переламати ситуацію щодо застосування тортур поки що не вдалося. Постає запитання: чому протягом стількох років не вдається подолати це ганебне явище, яке більш характерне для середньовіччя, ніж для країни, яка проголосила себе правовою? Чому люди, які приходять на роботу в міліцію, через якийсь час стають катами?

Очевидно, тому, що сама система правоохоронних органів країни гальмує будь-які реальні спроби боротьби з застосуванням тортур. Тому Уповноважений переконана: без реформування як системи правоохоронних органів, так і судової гілки влади розв’язати цю проблему не вдасться.

Як же мають бути реформовані правоохоронні органи, насамперед МВС України? Це не просте питання. Але насамперед має бути забезпечено невідворотність відповідальності за вчинення тортур в органах міліції. Підставою для такого висновку є провадження Уповноваженого за фактами катувань, заподіяних правоохоронцями, у тому числі тими, що призвели до смерті затриманих.

27 січня 2007 р., за інформацією, що була опублікована в Інтернеті та газеті “Україна молода“, Уповноваженим було відкрите провадження за справою про катування до смерті безробітного, батька трьох неповнолітніх дітей, 45-річного Петра Худака працівниками міліції Надвірнянського райвідділу міліції на Івано-Франківщині. В обід, 20 січня 2007 р., людину як свідка забрали з дому здоровою, а близько 12-ї години ночі її вже було закатовано. Ось що повідомила його дружина Юля, на руках якої тепер залишилося троє сиріт: “Коли я побачила Петра у морзі, то там захотіла й померти – голова у нього розпухла ніби 15-літрове відро, вся синя і червона від ударів. А на лобі і щоках – чорні плями від опіків. Це об нього гасили цигарки. Груди і спина – чорні, мабуть, їх топтали ногами, руки – в саднах, на одному пальці немає нігтя“.

Провадженням Уповноваженого з’ясовано, що від П.Худака працівники міліції вимагали зізнатися у викраденні у громадянки Шевчук 1400 грн. З цим обвинуваченням він не погоджувався, оскільки не вчиняв злочину. Тоді два оперуповноважені карного розшуку та дільничний інспектор міліції написали фіктивні рапорти про те, що затриманий чинив їм злісну непокору, склали протокол про скоєння ним адмінправопорушення, і на цій фальсифікованій підставі помістили його до кімнати для адмінзатриманих. Це було близько 16-ї години.

За фактом умисного заподіяння П.Худаку тілесних ушкоджень та за перевищення влади, що спричинило тяжкі наслідки, органами прокуратури порушено кримінальну справу за ч.2 ст.121 і ч.3 ст.365 КК України.

26 січня 2007 р. заарештовано начальника карного розшуку Ю.Сугака, 1976 р.н., оперуповноваженого Т.Ніщея, 1982 р.н. і дільничного В.Чуревича, які, як зазначено в постанові про взяття під варту, “в кабінеті №13 умисно завдавали ударів Худаку у життєво важливі органи з метою зізнання останнього у скоєнні злочину, якого він не вчиняв“. Начальника райвідділу і його першого заступника з органів внутрішніх справ звільнено за власним бажанням, ще чотирьох працівників звільнено як причетних до фальсифікації матеріалів адміністративної справи. Кримінальна справа перебуває у провадженні Городенківського районного суду Івано-Франківської області.

Інший приклад. Після публікації 4 березня 2007 р. газетою “Сегодня” журналістського матеріалу під назвою “Участковый замучил до смерти строителя” Уповноваженим за власною ініціативою було відкрито провадження про порушення прав і свобод людини. Як було з’ясовано, саме від катувань дільничного інспектора міліції Сімферопольського райвідділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим Є.Брюхачова в кабінеті офісу Українського реєстрового козацтва знайшов свою смерть 34-річний заробітчанин з Кіровоградщини В.Мар’янченко. Дільничний застосував до нього наручники і вимагав зізнання у викраденні будівельних матеріалів, а для досягнення своєї мети “професійно допитував” потерпілого гумовим кийком з завданням численних ударів по всьому тілу, внаслідок чого забив людину до смерті.

За цим фактом прокуратурою Центрального району м.Сімферополя була порушена кримінальна справа за ч.2 ст.121, ч.3 ст.365 КК України, а судом зазначеного району Є.Брюхачова за перевищення службових повноважень та умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення і що призвело до смерті потерпілого, засуджено до 8 років 6 місяців позбавлення волі. Але прикро інше: за повідомленням ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим, посадові особи, які повинні контролювати діяльність цього дільничного інспектора міліції, не понесли навіть дисциплінарного покарання. Щодо зазначених посадових осіб було прийнято рішення обмежитися доганами, які були оголошені їм раніше за інші порушення. І це при тому, що цей дільничний інспектор і раніше допускав непоодинокі випадки пияцтва, в стані алкогольного сп’яніння проявляв агресію і жорстокість, а його керівництво ніяких реальних заходів стосовно нього не вживало.

Уповноважений змушена констатувати, що у більшості випадків навіть за фактом позбавлення людини життя катуванням керівники таких працівників міліції, які крізь пальці дивились на правопорушення, що скоювали їхні підлеглі задля розкриття злочину, не несуть реального покарання, зокрема кримінального. І це, мабуть, головна причина невикорінюваності катувань з практики правоохоронних органів.

Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу до проблеми застосування тортур правоохоронцями під час боротьби з незаконним обігом наркотиків. Зараз на медичному обліку в спеціальних медичних закладах охорони здоров’я України перебуває понад 173 тис. наркозалежних осіб. Їх кількість за останні п’ять років зросла у півтора раза. Це робить дуже актуальною боротьбу з незаконним обігом наркотиків. Проте не завжди вона ведеться з дотриманням прав людини.

Так, 16 січня 2006 р. прокуратурою Житомирського району порушено кримінальну справу стосовно оперуповноваженого по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Житомирського райвідділу міліції В.Явного. Він з метою штучного створення високих показників у роботі, застосовував психічне насильство до осіб, раніше судимих за незаконний обіг наркотичних засобів, примушував їх схиляти громадян до придбання ними наркотиків, яких потім “викривав” за ці злочини і притягував до кримінальної відповідальності. Також цей працівник правоохоронних органів підвищував показники розкриття злочинів шляхом “підкидання” наркотиків, внаслідок чого, зокрема, були незаконно порушені кримінальні справи стосовно громадян С.Фазлієва та Г.Миколаєнка.

Вироком Житомирського районного суду В.Явного 14 листопада 2006 р. засуджено за ч.3 ст.365, ч.2 ст.366 КК України до п’яти років позбавлення волі, проте звільнено від відбування покарання з випробуванням і іспитовим строком один рік. Тобто в черговий раз правоохоронець, що застосовував насильство, реально за ґрати не потрапив.

Інший приклад. 14 грудня 2006 р. прокуратурою Жовтневого району м.Маріуполя порушено кримінальну справу за ч.3 ст.364, ч.2 ст.365, ч.1 ст.366 КК України стосовно виконувача обов’язків начальника сектору боротьби з незаконним обігом наркотиків Жовтневого райвідділу Маріупольського міського управління ГУ МВС України в Донецькій області О.Гаріппи, який 5 грудня того ж року незаконно затримав громадянина В.Пухова, доставив його до райвідділу, де шляхом нанесення побоїв та застосування електричного струму примушував його обмовити себе у незаконному зберіганні 4 кг маріхуани та підписати про це відповідні документи. З квітня 2008 р. вказана справа перебуває в провадженні Верховного Суду України.

За таким же “сценарієм” 25 травня 2007 р. дільничний інспектор Фео­досійського міськвідділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим А.Асанов підробив ряд документів про начебто “виявлення” наркотичної речовини у громадян О.Маторіна, Ю.Корлякова, А.Зенцова та В.Зуйкова, що спричинило тяжкі наслідки у вигляді необґрунтованого порушення кримінальних справ. А.Асанову пред’явлено обвинувачення за ч.2 ст.366, ч.3 ст.364 КК України. Справа знаходиться у провадженні Феодосійського міського суду. Остаточне рішення по ній не прийнято.

Проте в обох цих випадках немає до кінця впевненості, що правоохоронці за свої дії отримають реальне, а не умовне покарання.

Водночас треба підкреслити, що окремі суди виносять такі покарання, яких заслуговують злочинці в мундирах за свої дії. Підтвердженням цього є справа щодо працівників по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Ленінського районного відділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим С.Хайрлаєва та С.Сінявського, які створили організовану злочинну групу по незаконному придбанню, зберіганню, перевезенню та збуту особливо небезпечних наркотичних засобів, застосовували психічне та фізичне насильство до раніше судимого Ю.Терещенка, примушували його вчиняти протиправні дії з незаконним обігом наркотиків, підшукувати осіб і схиляти їх до скоєння злочину. 6 липня 2007 р. Керченським міським судом винних засуджено відповідно до 10 та 6 років позбавлення волі.

Уповноважений з прав людини сподівається, що МВС України, реалізуючи заходи щодо виявлення каналів незаконного обігу наркотичних речовин серед населення, унеможливить вчинення протиправних дій та насильства працівників міліції стосовно громадян. Для цього насамперед мають бути заборонені будь-які форми планування та звітності в системі МВС України щодо кількості затриманих за поширення наркотиків.

Кардинальних змін потребують і норми законодавства щодо декриміналізації статей, пов’язаних насамперед із засудженням за вживання наркотичних засобів. На думку Уповноваженого з прав людини, хворих треба лікувати, а не тримати за ґратами. Особливо це стосується неповнолітніх, вони здебільшого тримаються за скоєння незначних злочинів.

Про масштаби застосування катувань свідчать і такі непоодинокі приклади, коли міліціонери піддають тортурам навіть працівників правоохоронних органів, у т.ч. системи саме МВС України. Так, 7 лютого 2006 р. мав місце цинічний і ганебний факт незаконного затримання та жорстокого побиття групою міліціонерів на залізничній платформі станції “Святошин” у м.Києві 31-річного прапорщика Внутрішніх військ МВС України, помічника начальника військового наряду (сапера) роти з охорони іноземних дипломатичних представництв Ігоря Логінова.

Цього дня І.Логінов повертався додому і чекав електричку. Міліціонер, який проходив поруч, зробив йому безпідставне зауваження, зірвав з його голови шапку і кинув на колію. Коли Ігор запротестував на такі дії правоохоронця, то підійшли ще двоє міліціонерів і почали його бити руками і ногами прямо на платформі. А потім силоміць завели у приміщення, одягли у наручники та били до нестями.

Ганебним виглядало намагання керівництва правоохоронних органів приховати такі факти від суспільства, робити вигляд, що нічого не трапилось. Від часу жорстокого побиття І. Логінова минуло три тижні (про це факт була публікація в газеті “Правда України”), а в МВС України ніби води в рот набрали. Більше того, на адресу автора сміливої статті “Кров на мундирі” Володимира Широченка посипалися погрози.

Як тільки це стало відомо, Уповноваженим з прав людини за власною ініціативою було відкрито провадження про порушення прав і свобод людини. В інституції Уповноваженого з прав людини відбулася зустріч з керівником “Міжнародної Ліги захисту прав громадян України” Е.Багіровим та журналістом В.Широченком, які стали на захист І.Логінова, але підтримки і навіть людського порозуміння з боку керівництва МВС України не зустріли.

Представники Уповноваженого відвідали потерпілого у Центральному госпіталі МВС України, сприяли забезпеченню його потрібними ліками та надали правову допомогу.

Але прикро, що до винних працівників міліції заслуженого покарання за таке звірство над людиною так і не призначено. 11 вересня 2006 р. суддя Святошинського районного суду м.Києва А.Скоріна одному з міліціонерів (С.Козачко) визначила за ч.2 ст.365 КК України покарання лише 3 роки позбавлення волі, хоча санкція передбачає від 3 до 8 років позбавлення волі. А другий працівник міліції (А.Матвієшин) отримав взагалі смішне покарання – 3 роки позбавлення волі з іспитовим строком 1 рік. Боляче й від того, що потерпілому Ігорю Логінову судом визначена компенсація за спричинені моральні та матеріальні збитки на суму лише 295 грн. Не поновлено справедливості й Апеляційним судом м.Києва, яким 7 січня 2007 р. рішення Святошинського районного суду залишено без змін.

Вражає Уповноваженого у цьому прикладі і те, що працівники системи МВС України безпідставно катували працівника своєї ж системи – і знову не понесли реального покарання. Це свідчить про те, що захист катів у міліцейських погонах у країні поки що значно сильніший за правосуддя, яке саме також нехтує принципом верховенства права та поваги до людської гідності.

Інший приклад. У лютому 2007 р. Уповноваженим за власної ініціативи відкрито провадження за публікацією в газеті “Україна молода”, де йшлося про знущання трьох дільничних інспекторів Виноградівського райвідділу міліції Закарпатської області над 23-річним прапорщиком Мукачівського прикордонного загону В.Танасійчуком, що мало місце 22 січня того ж року.

Намагаючись розкрити крадіжку із квартири начальника відділу по боротьбі з економічними злочинами Виноградівського району Р.Ромушка, ці правоохоронці аж за межами свого району схопили прапорщика. А щоб мати можливість катувати з тим, аби швидше В.Танасійчук “зізнався” у причетності до цього злочину, стосовно нього склали фіктивні документи про вчинення опору при затриманні і протягом доби незаконно утримували в кімнаті для затриманих, де “підганяли” під цей злочин. У результаті катувань прапорщик з численними травмами був доставлений до лікарні.

За цим фактом прокуратурою Виноградівського району порушено кримінальну справу за ч.2 ст.365 КК України. Усім трьом міліціонерам пред’явлено обвинувачення, але жодного з них під варту не взято. У справі проводиться досудове слідство. Провадження Уповноваженого у цій справі триває.

Уповноважений переконана, що безкарність працівників правоохоронних органів, які скоїли злочини, зокрема застосовували тортури, веде до системності застосування насильства в органах міліції, яке має комплексний характер і розгалужене коріння причин та дуже негативні наслідки для суспільства.

Дійшло до того, що працівники міліції б’ють прокурорів. 16 квітня 2006 р. прокуратурою Куйбишевського району м.Донецька порушено кримінальну справу стосовно молодших сержантів патрульно-постової служби Донецького міського управління міліції О.Галка та К.Салова, які за день до цього разом з невстановленими особами з хуліганських мотивів безпідставно побили прокурорів відділу прокуратури Донецької області Д.Мороза та С.Іванова. Але навіть такі справи розслідуються неналежним чином.

2 жовтня того ж року вироком Куйбишевського районного суду винних засуджено за ч.2 ст.296 КК України до трьох років позбавлення волі. Але із застосуванням статей 75 та 76 КК України їх звільнено від відбування покарання з випробувальним терміном 1 рік. 28 листопада 2006 р. цей вирок Апеляційним судом Донецької області скасовано, справу направлено на додаткове розслідування. Прикро, що таке відбувається, але й у таких справах досудове слідство ведеться неякісно, винним не призначається реальна міра покарання.

Окремо треба привернути увагу до непоодиноких випадків, коли працівники міліції застосовують тортури стосовно громадян задля отримання особистого прибутку. Так, Донецько-Ясинуватською транспортною прокуратурою 5 грудня 2006 р. до Ясинуватського міськрайсуду направлено кримінальну справу за обвинуваченням за ч.2 ст.365 КК України міліціонера взводу супроводження ЛВ на станції Донецьк Д.Карпова, який незаконно застосував фізичне насильство до пасажира С.Брички, заволодів його грошима на суму 850 грн та мобільним телефоном вартістю 300 грн.

Про те, що окремі міліціонери оббирають затриманих громадян, а щоб приховати свій злочин, їх безпідставно катують, знають міліцейські керівники. Але відповідних кроків щодо позбавлення органів міліції від таких працівників не роблять, мотивуючи приховування цих негативних явищ “дефіцитом кадрів”. Уповноважений переконана, що такі міліцейські працівники країні не потрібні.

Уповноважений у 2006–2007 рр. продовжувала свій моніторинг щодо звернень громадян до лікувальних закладів охорони здоров’я у зв’язку з заподіянням їм тілесних ушкоджень працівниками міліції під час перебування в установах органів внутрішніх справ.

Результати моніторингу Уповноваженого підтверджують, що людей у міліції стали бити ще більше, ніж у попередні роки. Лише у 2006 р. каретами швидкої медичної допомоги у зв’язку з тілесними ушкодженнями, заподіяними громадянам у органах міліції, було здійснено 3061 виїзд, або на 32,2% більше порівняно з 2005 р., у тому числі 18 випадків – з настанням смерті затриманих та заарештованих. З органів міліції каретою швидкої медичної допомоги до лікарень доставлено 5852 людини, з них – 1996 з тілесними ушкодженнями, або відповідно на 22,3% та 29,5% більше порівняно з 2005 р.

Найбільша кількість зазначених негативних явищ має місце в діяльності міліції Полтавської, Миколаївської, Київської областей та Автономної Республіки Крим.

З 24 червня по 2 липня 2007 р. на стаціонарному лікуванні в хірургічному відділенні Шишацької центральної районної лікарні Полтавської області перебував Володимир Миколенко, 35 років. За даними органів охорони здоров’я, він отримав наскрізне вогнепальне поранення м’яких тканин нижньої третини лівого стегна від працівників Державної автомобільної інспекції УМВС України в Полтавській області.

14 липня 2007 р. у неврологічне відділення Чигиринської центральної районної лікарні була госпіталізована мешканка с. Головківка цього ж району Людмила Гребенюк, 37 років, з діагнозом забійна рана потилиці, забій грудної клітини та п’яточних кісток, струс головного мозку. За даними органів охорони здоров’я, її було побито працівниками міліції у приміщенні Чигиринського РВ УМВС України в Черкаській області.

29 липня 2007 р. о 0.30 працівниками міліції у приміщенні Корольовського райвідділу УМВС України в Житомирській області був побитий неповнолітній Дмитро Журавель, 1990 року народження, якого з діагнозом закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, садна лівого плеча і ліктьового суглоба, забій правої вушної раковини, грудної клітини та носа було терміново госпіталізовано у дитячу обласну лікарню.

21 вересня 2007 р. за медичною допомогою до лікарів травматологічного пункту поліклініки №3 звернувся Вадим Галкін, 42 років, який повідомив, що був побитий працівниками міліції у приміщенні Ленінського РВВС у м.Миколаєві. Медичним обстеженням у потерпілого були виявлені струс головного мозку, перелом кісток носа, забій, садни потиличної ділянки голови, шиї, правого променево-зап’ястного суглоба, правого стегна.

5 грудня 2007 р. до хірургічного відділення Макарівської районної лікарні Київської області поступив Петро Круковець, 32 років, який повідомив, що був побитий працівниками міліції у приміщенні районного відділу Макарівського РВВС. Медичним обстеженням у нього було виявлено закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, вивих нижньої щелепи, правосторонній множинний перелом сьомого–дев’ятого ребер.

Уповноважений вважає, що Генеральна прокуратура України, Міністерство внутрішніх справ та Міністерство охорони здоров’я України мають ретельно перевіряти всі звернення громадян до лікувальних закладів охорони здоров’я у зв’язку з заподіянням заявникам тілесних ушкоджень працівниками міліції, з витребуванням необхідних медичних висновків, експертиз, інших досліджень та довідок.

Поширення випадків звернень громадян з тілесними ушкодженнями, у т.ч. до лікувальних закладів охорони здоров’я, свідчить, що затримання без дозволу суду і доставлення до органу міліції є правилом, а не винятком. Як і раніше, однією із цілей такого затримання є можливість отримати під час незаконного застосування фізичного або психічного насильства зізнання підозрюваного у вчиненні злочину. На отриманні саме таких “добровільних” зізнань, а не на професійному розслідуванні тримається майже уся система дізнання і слідства.

При цьому ігноруються вимоги Конституції, кримінально-проце­суального законодавства та Закону України “Про міліцію” щодо негайного повідомлення про затримання особи родичам, захиснику, забезпечення можливості з моменту затримання захищати себе та користуватися правовою допомогою адвоката. Щоб обійти вимоги чинного законодавства, працівники міліції спочатку допитують затриманого немов би як свідка, а для свідка, як відомо, участь адвоката законодавством не передбачена. Відмова ж затриманого від надання показань на підставі ст.63 Конституції України чи ст.69¹ Кримінально-процесуального кодексу або наполегливе бажання вести допит у присутності адвоката, як правило, викликає шалену лють працівників міліції і застосування недозволених методів слідства.

Проте відсутність адвоката (захисника) з моменту затримання особи позбавляє її будь-якого захисту. Людина потрапляє у повну залежність від працівників міліції. І затриманого піддають психічному чи фізичному тиску, катуванням. При цьому для певних категорій затриманих (неповнолітні, психічно хворі тощо) присутність адвоката під час допиту є за законом обов’язковою. Правова допомога має здійснюватися призначеними адвокатами за рахунок державних коштів. Проте ця вимога на практиці не забезпечується, про що свідчать суми, витрачені з бюджету на оплату праці адвокатів, та зростання кількості постраждалих від катувань осіб. За повідомленням Міністерства юстиції України, у 2006 р. у 20-ти обласних управліннях юстиції надані послуги адвокатами у кримінальних справах на суму 163,7 тис. грн, що становить лише 8,2% від 2 млн грн, передбачених бюджетом на безоплатну правову допомогу громадянам.

Уповноважений наполягає на необхідності законодавчого запровадження права осіб, потерпілих від фізичного насильства правоохоронних органів, на процедуру доступу до незалежних лікарів та експертів за власним бажанням, а також безперешкодного доступу до безоплатної правової допомоги у разі неспроможності оплатити послуги адвоката.

Моніторинг Уповноваженого засвідчує, що практика застосування кримінальних покарань до працівників правоохоронних органів за вчинення катувань, попри внесення відповідних змін до Кримінального кодексу України, не змінилась і продовжує ґрунтуватися на положеннях, що встановлюють кримінальну відповідальність за перевищення влади або службових повноважень, передбачену ст.365 КК України.

Розчинення поняття “катування” у більш широкому понятті “перевищення влади” дає змогу приховувати дійсне поширення цих злочинів. Це також перешкоджає виконанню Україною положень ст.4 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, у якій зазначено, що кожна держава-учасниця має забезпечити, щоб усі акти катування та участь у таких актах розглядалися як злочини згідно з її кримінальним законодавством і щоби ці злочини каралися з урахуванням їх тяжкого характеру.

Уповноважений вважає, що це також пов’язано з тим, що органи прокуратури значною мірою гальмують процес запобігання катуванням через недбале виконання своїх повноважень щодо розслідування заяв та іншої інформації про катування і жорстоке поводження.

Потрібно зазначити, що відсутність незалежного, об’єктивного й ефек­тивного розслідування і судового переслідування працівників правоохоронних органів у зв’язку з заявами про катування коріниться у двоїстій ролі прокуратури в Україні. Будучи органом, відповідальним за проведення розслідування, зокрема і працівниками міліції, звичайних кримінальних справ, прокуратура також вирішує, чи відкривати справу проти цих працівників міліції за катування під час розслідувань. Позаяк прокуратура зацікавлена у співпраці з міліцією, то вона ліберально ставиться до фактів застосування катувань працівниками міліції. У більшості випадків розслідування справ проти них затягується чи припиняється або не порушується зовсім. Тому, попри велику кількість скарг громадян на застосування до них тортур працівниками міліції, реально судового переслідування зазнає зовсім небагато з них.

Фактична відсутність ефективного розслідування заяв громадян створює відчуття безкарності у правоохоронців, які вдаються до катувань, та значно сприяє тому, що катування та жорстоке поводження сприймаються багатьма з них не як злочин, а як рутинний елемент практики боротьби зі злочинністю.

Аналіз судової статистики також засвідчує, що за частинами 3 і 4 ст.127 КК України у 2005–2006 рр. не було засуджено жодного працівника міліції. У 2007 р. засуджено лише 2 працівників міліції, попри те, що тільки в 2007 р. стосовно них, за даними МВС України, було порушено 439 кримінальних справ, з яких 88 – за ст.365 КК України та 2 – за катування. Тобто покарання, що призначаються судами у разі засудження, не відповідають тяжкості злочину. Більше того, за вироками судів представники правоохоронних органів, як наголошувалося, у більшості випадків одержують умовне покарання чи з відтермінуванням виконання покарання.

Так, Гагарінським районним судом м.Севастополя 29 вересня 2006 р. за ч.2 ст.365 КК України до 1 року 6 місяців позбавлення волі з відтермінуванням виконання покарання на 1 рік засуджено міліціонера конвойного взводу УМВС України в м.Севастополі В.Щура, який побив затриманих громадян В.Турчанинова і С.Терешкіна.

Вироком Любарського районного суду Житомирської області 10 січня 2007 р. двох працівників міліції цього району В.Деркача та А.Цильору засуджено за ч.2 ст.365 КК України за те, що у червні 2006 р. під час складання протоколу про вчинення адмінправопорушення вони стали завдавати ударів руками та ногами в різні частини тіла водієві О.Загороднюку, який не погоджувався з тим, що перебуває в стані сп’яніння. Людині спричинили середньої тяжкості тілесні ушкодження у вигляді переломів сьомого ребра та фаланги пальця правої руки, саден обличчя та рук. Попри це, міра покарання винним визначена судом лише у вигляді штрафу на суму 800 грн.

Уповноважений переконана, що за масове застосування тортур у країні значною мірою несе відповідальність і судова гілка влади. Міри покарання за побиття людей, які застосовуються судами, зокрема за ч.2 ст.365 КК України, не сприяють запобіганню цьому ганебному явищу. Навіть коли правоохоронця засуджують, йому призначається мінімальне покарання. Звісно, після таких вироків катування не припиняться.

Уповноважений постійну увагу приділяє питанню щодо приведення умов тримання затриманих осіб у відповідність до національного законодавства та міжнародних норм і стандартів.

Загалом спільними з МВС України зусиллями вживаються конкретні заходи у цьому напрямі. У результаті у 2006–2007 рр. проведені ремонти у 398 ІТТ, у тому числі у 677 камерах установлено умивальники, у 550 – санітарні вузли, обладнано 1,1 тис. ліжок, придбано близько 5 тис. комплектів постільних речей. Проведено масштабні реконструкції у 47 ІТТ, капітально відремонтовано обласні ІТТ у містах Миколаєві, Тернополі та Чернівцях.

Побудовано новий ІТТ у Покровському районі Дніпропетровської області, а у Великобурлуцькому та Дергачівському Харківської і Любешівському районі Волинської області здійснено реконструкцію з урахуванням вимог міжнародних норм і стандартів.

Усього поліпшені побутові умови тримання затриманих у 407 (83,5%) із 487 діючих ізоляторів тимчасового тримання, 14 (45,1%) із 31 – приймальників-розподільників та 9 (75,0%) із 12 – спеціальних приймальників. Лише упродовж 2007 р. на будівництво, реконструкцію та капітальні ремонти ІТТ було спрямовано 28 млн грн. На зазначені кошти завершується будівництво нового ІТТ Стахановського МВ УМВС України в Луганській області.

У зв’язку з недоцільністю проведення ремонтно-будівельних робіт у Миколаївській, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Херсонській та Черкаській областях ліквідовано 10 ізоляторів тимчасового тримання, а також тимчасово призупинено функціонування 69 ІТТ, 6 приймальників-розподільників та 3 спеціальних приймальників.

У 2007 р. зрештою розв’язано питання щодо забезпечення осіб, які тримаються в ІТТ органів міліції, повноцінним триразовим гарячим харчуванням. Для цього Державним бюджетом України були передбачені видатки на 100% від потреби.

Водночас результати проведених Уповноваженим перевірок свідчать, що, попри позитивні зміни щодо стану додержання прав затриманих осіб, а також наявність законодавчої бази та національних механізмів запобігання тортурам, громадян України, які лише підозрюються у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, продовжують тримати в спеціальних установах міліції деяких регіонів, умови в яких принижують гідність людини і які за міжнародними стандартами вважаються одним із видів катувань.

Зокрема, з 487 діючих ізоляторів тимчасового тримання 74, або 15,2%, не тільки не відповідають міжнародним нормам і стандартам, а й вимогам національного законодавства. 25 таких установ розміщені у напівпідвальних та 17 – у підвальних приміщеннях, внаслідок цього до затриманих не надходить достатнього природного освітлення та свіжого повітря. У 68 ІТТ не встановлені санвузли, у 89 – немає гарячого водопостачання, у 32 – умивальників та ліжок. У 28 ІТТ бракує прогулянкових двориків, а в 23 – їх зовсім немає, 82 – не обладнані санітарними пропускниками, а у 350 – відсутні приміщення для санітарної обробки одягу та постільних речей затриманих, внаслідок чого створюються умови для поширення серед ув’язнених інфекційних та шкірних хвороб.

Уповноважений змушена наголосити, що від зазначених нестерпних побутових умов зазнали страждань близько півмільйона громадян, які у 2006–2007 рр. побували під вартою в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ.

У більшості ізоляторів тимчасового тримання також не створено умов для надання затриманим медичної допомоги, чим брутально порушується їхнє конституційне право на охорону життя та здоров’я. У 324 таких установах відомчими нормативними актами Міністерства внутрішніх справ не передбачено жодного медичного працівника, а в 157 – штатним розписом введено посаду фельдшера, але з них 45 посад, або 28,6%, не укомплектовано. Тому не випадково в 2006–2007 рр. під час тримання затриманих у ІТТ померло 19 осіб, яким вчасно не була надана медична допомога.

Особливо принизливим та брутальним є порушення прав затриманих, хворих на туберкульоз, яких тільки протягом 2006–2007 рр. трималося в ІТТ понад 4,5 тис. осіб замість направлення їх на лікування в комунальні протитуберкульозні заклади.

Лише упродовж 2007 р. в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ з порушенням встановленого законодавством десятиденного терміну утримувалось понад 4,8 тис. заарештованих та засуджених осіб, з яких майже 2,5 тис. осіб, або 53,4%, – у Автономній Республіці Крим. Нестерпний стан справ у цьому регіоні склався в ІТТ Керченського та Сімферопольського міських УВС, де упродовж року з порушенням процесуальних термінів утримувалося відповідно 538 і 353 особи, Джанкойського та Феодосійського міських ВВС – 307 і 291 така особа.

Уповноважений переконана, що причиною такого становища є ігнорування Генеральною прокуратурою та Міністерством внутрішніх справ чинного законодавства щодо надання заарештованим, у тому числі хворим на туберкульоз, належної медичної допомоги та їх прийняття до установ пенітенціарної системи або розміщення в комунальних закладах органів охорони здоров’я. Для цього мають бути терміново прийняті відповідні рішення уряду.

Як засвідчує моніторинг Уповноваженого, особливо порушуються конституційні права людини на належні умови тримання та гідне поводження у приймальниках-розподільниках для осіб, затриманих за підозрою у занятті бродяжництвом, у тому числі на транспорті та приймальниках-розподільниках для дітей.

У більшості цих установ матеріально-побутове, санітарно-проти­епідемічне забезпечення і медичне обслуговування осіб, затриманих за підозрою у занятті бродяжництвом, не відповідають вимогам чинного законодавства. Приймальники-розподільники розміщені, як правило, у не пристосованих для перебування людей будівлях. У них часто відсутні необхідні матеріально-побутові та санітарні умови. У багатьох з них не організоване триразове гаряче харчування, медична допомога не надається, санітарна обробка затриманих не здійснюється.

Зазначені порушення мають місце насамперед у приймальниках-розподільниках у Волинській, Дніпропетровській, Івано-Франківській областях, м.Києві, на Південній, Південно-Західній та Придніпровській залізницях, що є брутальним порушенням ст.3 Європейської конвенції з прав людини.

Неприпустимим є те, що третина камер у приймальниках-розподільниках не обладнані умивальниками і санвузлами, у яких також бракує ліжок та постільних речей. Внаслідок цього люди місяць змушені спати на підлозі чи у кращому разі на дерев’яному настилі без постелі. Навіть у столичному приймальнику-розподільнику ці особи перебувають у нестерпних, таких, що принижують гідність людини, умовах. У камерах перебуває по 15 і більше осіб, хоча за європейськими стандартами камери повинні бути розраховані на тримання не більше 5–6 осіб. У камери не надходить свіже повітря, бо віконні кватирки можуть відчинятися лише із застосуванням спецмеханізмів ззовні. У камерах – задуха, особливо у літню спеку. Немає індивідуальних спальних місць (сплять по 2–3 особи на дерев’яних тапчанах, у т.ч. жінки). Матраци – жахливо брудні, на них не можна спати. Немає ні рушників, ні засобів індивідуальної гігієни. Прогулянки часто не надаються. Камери не обладнані радіомережею, не завжди надаються періодичні видання.

До речі, саме на такі порушення прав людини звертала увагу уряду делегація Європейського комітету проти тортур, яка здійснила свій п’ятий візит в Україну у жовтні 2005 р. Вона прирівняла такі умови до тортур.

У більшості областей України триває негативна практика, коли за наявності приймальників-розподільників затримані за підозрою у занятті бродяжництвом особи на порушення вимог чинного законодавства до цих установ не доставляються, а незаконно поміщаються до кімнат для затриманих чергових частин та ізоляторів тимчасового тримання органів внутрішніх справ. У 2006 р. у них протиправно трималось понад 3 тис. таких осіб. Зазначені факти порушень прав людини мають масовий характер у Вінницькій, Дніпропетровській, Київській, Луганській, Одеській та Полтавській областях.

Усупереч положенням Конституції України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та Закону України “Про міліцію” працівники міліції при затриманні громадян за підозрою у занятті бродяжництвом передбачені законом права їм не роз’яснюють, родичам про місце перебування затриманих у встановлений термін не повідомляють. Подібні факти мають місце практично у всіх таких приймальниках-розподільниках.

У Івано-Франківській, Харківській, Хмельницькій областях та м.Києві має місце практика протиправного залучення затриманих осіб до безоплатних робіт на територіях та об’єктах регіональних управлінь міліції, де вони працюють понад 8 годин і в нічний час.

У Дніпропетровській, Харківській, Херсонській та в інших областях виявлено непоодинокі факти, коли працівники міліції незаконно поміщають до приймальників-розподільників осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, внаслідок чого цей строк у подальшому їм не зараховується у термін призначеного кримінального покарання.

Брутально порушуються права людини під час тримання у спеціальних установах органів внутрішніх справ затриманих іноземців та осіб без громадянства. Усупереч вимогам законодавства міськрайпрокурори АР Крим, Волинської, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Харківської, інших областей та м.Києва продовжують санкціонувати постанови органів внутрішніх справ про затримання іноземців за підозрою у занятті бродяжництвом. Зокрема, лише у другому півріччі минулого року у приймальниках-розподільниках УМВС України в Івано-Франківській та Дніпропетровській областях з санкції прокурорів незаконно трималося відповідно 14 і 37 громадян інших держав, які протиправно перебували на території України. Усього ж протягом 2006 р. у приймальниках-розподільниках органів внутрішніх справ з санкції прокурорів незаконно перебувало майже 300 затриманих іноземців та осіб без громадянства. Така практика тривала і в 2007 р.

На думку Уповноваженого, однією з причин, яка сприяє порушенню конституційних прав і свобод людини у зазначених спеціальних установах міліції, є невідповідність відомчих нормативно-правових актів, що регулюють діяльність цих закладів, чинному національному законодавству та міжнародним нормам і стандартам.

Зокрема, наказ МВС України “Про затвердження Положення про приймальник-розподільник для осіб, затриманих за бродяжництво” видано ще у 1992 р., проте він навіть не пройшов реєстрацію у Міністерстві юстиції України. Та вже й давно морально застарів, позаяк не відповідає вимогам сьогодення.

Для поміщення затриманої людини до приймальника-розподільника сьогодні потрібна лише постанова органу міліції та санкція прокурора. Це є брутальним порушенням прав людини та ст.29 Конституції України, у якій визначено, що “ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду”.

Уповноважений наполягає, щоб МВС терміново переглянуло нормативно-правові документи з питань діяльності спеціальних установ органів міліції та привело їх у відповідність до вимог національного законодавства і міжнародних стандартів. Зокрема, слушною є рекомендація Європейського комітету проти тортур, яку було надано після вивчення стану справ в Україні у жовтні 2005 р., про перегляд терміну (30 діб) і порядку оформлення і фактичного тримання під вартою особи, яку підозрюють у занятті бродяжництвом.

Щодо розв’язання проблем запобігання катуванням, порушенням прав людини у правоохоронних органах Уповноваженим у попередніх щорічних доповідях були висловлені конкретні пропозиції, які, на жаль, не виконуються.

Омбудсман розраховує, що Генеральним прокурором України О.Мед­ведьком, Головою Верховного Суду України В.Онопенком, міністром внутрішніх справ України Ю.Луценком, міністром охорони здоров’я України В.Князевичем, міністром юстиції України М.Оніщуком буде вжито конкретних заходів, спрямованих на реалізацію рекомендацій, викладених у щорічних доповідях Уповноваженого, що сприятиме безумовному викоріненню катувань в Україні.

З урахуванням наведеного Уповноважений з прав людини вважає за необхідне внести такі пропозиції:

– прийняти на законодавчому рівні концепцію створення системи запобігання та захисту від катувань та жорстокого поводження, а також план дій, заснований на цій концепції, із чітким визначенням напрямів та етапів діяльності;

– запровадити статистичну звітність у судах, органах прокуратури та внутрішніх справ щодо злочинів, які містять елементи катувань у значенні ст.1 Конвенції ООН проти катувань;

– сприяти створенню ефективних механізмів громадського контролю за розслідуванням катувань та поганого поводження;

– надати висновкам незалежних експертів, які здійснюють дослідження за зверненнями особи, що заявляє про катування, доказове значення на рівні висновків експертів, запрошених слідчим або судом;

– забезпечити особам, які ініціюють розслідування та інші юридичні дії стосовно можливого застосування до них катувань та поганого поводження, доступ до безоплатної правової допомоги у разі неспроможності оплатити послуги адвоката;

– законодавчо передбачити право на процедуру доступу до незалежних лікаря та експерта за власним вибором, особливо для осіб, які тримаються під вартою.