Головне меню   

 2.4. Дотримання прав і свобод людини в установах Державної кримінально-виконавчої служби України

Під постійною й ретельною увагою Уповноваженого з прав людини перебувають нагальні питання діяльності органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, насамперед дотримання прав, свобод і реалізації законних інтересів узятих під варту та засуджених осіб.

Як засвідчує моніторинг Уповноваженого, у вітчизняній пенітенціарній системі триває поступова реалізація вимог Ради Європи щодо реформування цієї системи, найважливішим завданням якого є неухильне дотримання конституційних прав і свобод людей. Це дало змогу насамперед дещо поліпшити вкрай загострену проблему з приведення умов їх тримання до міжнародних норм і стандартів.

На розвиток законодавства у кримінально-виконавчій сфері прийнято ряд нормативно-правових актів, положення яких сприятимуть зміцненню правового статусу засуджених. Зокрема, Кабінетом Міністрів України затверджені Державна програма покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006–2010 роки; Перелік платних послуг, які можуть надаватися органами та установами Державної кримінально-виконавчої служби; План заходів щодо забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі, на період до 2009 р. Державний департамент України з питань виконання покарань нарешті визначив порядок надання одноразової допомоги особам, звільненим з місць відбування покарань.

Крім того, у ст.151 Кримінально-виконавчого кодексу України Верховною Радою України 16 березня 2006 р. закріплено норму, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання, 19 грудня 2006 р. внесено зміни до Закону України “Про застосування амністії в Україні” щодо приведення положень цього закону у відповідність до Кримінального кодексу України 2001 р.

Також розроблено та подано на розгляд Верховної Ради України ряд законопроектів з питань врегулювання суспільних відносин у сфері виконання кримінальних покарань відповідно до положень нових Європейських пенітенціарних правил.

Завдяки послідовному здійсненню заходів щодо гуманізації каральної політики держави намітилася тенденція поступового зменшення кількості засуджених у місцях позбавлення волі. Так, згідно із Законом України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. 1667 засуджених звільнено з установ виконання покарань, 17,6 тис. осіб знято з обліку кримінально-ви­ко­навчої інспекції. Протягом 2006–2007 рр. забезпечено виконання 33 указів Президента України про помилування стосовно 1940 осіб, з яких 1233 – скорочено строк покарання, 706 – звільнено з місць позбавлення волі. Серед них – 1412 чоловіків, 523 жінки та 5 неповнолітніх. Крім того, судами 61,3 тис. засуджених звільнено від подальшого відбування покарання умовно-достроково, 11,8 тис. засуджених не відбута частина покарання замінена більш м’яким.

Загалом у системі за 2006–2007 рр. кількість людей за ґратами зменшилася на 21,3 тис. осіб, зокрема: у виправних колоніях середнього рівня безпеки – на 16 063 особи; у спеціалізованих лікарнях – на 2624; а у виховних колоніях – на 796. А в цілому за сім останніх років їх кількість у місцях позбавлення волі зменшилася на 72,7 тис. осіб, або на 30%.

Крім цього, на обліку 703 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції на кінець 2007 р. перебувало 135 тис. засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, що на 21,3 тис. осіб менше порівняно з 2006 р.

Усього за станом на 31 грудня 2007 р. у 183 установах кримінально-вико­навчої служби трималося 149,7 тис. осіб, у тому числі у: 33 слідчих ізоляторах – 32,1 тис. осіб; у 118 виправних колоніях – 110,4 тис. осіб (з них 6,4 тис. жінок); 20 виправних центрах – 5 тис. осіб; 10 виховних колоніях – 1902 неповнолітніх засуджених, з яких 104 дівчат; 2 лікувально-трудових профілакторіях – 285 осіб.

Проте й сьогодні стан справ у пенітенціарній системі України залишається дуже складним і проблемним, а її діяльність не відповідає сучасним вимогам дотримання прав і свобод людини. Уповноважений вважає, що причини такого стану справ, гальмування процесу її подальшого реформування полягають насамперед у прорахунках в організації оперативно-службової діяльності, у недостатньому рівні фінансування та матеріально-технічного забезпечення, низькій ефективності власного виробництва, труднощах у підготовці та підборі висококваліфікованого персоналу.

Зазначені висновки були зроблені ще за результатами спільного вивчення стану дотримання конституційних прав засуджених, яке здійснювалось у 2005 р. працівниками Секретаріатів Президента України та Уповноваженого з прав людини. Тоді ж були спільно напрацьовані першочергові заходи щодо поліпшення ситуації в системі. Проте до цього часу, на жаль, більшість з них так і не реалізована.

Залишаються не виконаними обґрунтовані зауваження і рекомендації Європейського комітету по запобіганню тортурам та Комітету ООН проти катувань щодо посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних актів і зобов’язань України.

Особливу стурбованість Уповноваженого викликає те, що, попри прийняття на державному та відомчих рівнях численних програм щодо розв’язання нагальних питань реформування цієї специфічної сфери, бажаного ефекту від їх реалізації до цього часу не досягнуто. Проблем не поменшало, а зволікання з їх вирішенням не додає авторитету державі, коли порушення прав людини в умовах ізоляції її від суспільства все ще продовжують мати системний характер.

Про це свідчить також аналіз звернень громадян, правозахисних організацій до Уповноваженого з прав людини, повідомлень засобів масової інформації, матеріалів перевірок стану справ на місцях.

На адресу Уповноваженого у 2006 р. надійшло 4960 звернень від засуджених і ув’язнених чи їхніх представників, зокрема 3014 із слідчих ізоляторів і 1208 – з установ виконання покарань. У 2007 р. таких звернень надійшло 5312, у т.ч. 2931 із слідчих ізоляторів і 1296 – з установ виконання покарань (табл. 2.4.1).

Таблиця 2.4.1. Кількість звернень, що надійшли до Уповноваженого з прав людини із слідчих ізоляторів та установ виконання покарань, а також в інтересах засуджених у 2006–2007 рр.

Кожне четверте повідомлення до Уповноваженого від засуджених стосу­валося питання оскарження рішення суду з кримінальних справ, кожне п’ятнадцяте – порушення права на своєчасний та належний розгляд справи судом. Також у своїх зверненнях засуджені порушували питання дотримання їхніх прав на належне медично-санітарне та матеріально-побутове забезпечення, свободу від жорстокого або такого, що принижує людську гідність, поводження та катувань, дострокового звільнення від відбування покарання, переведення з однієї установи до іншої тощо (табл. 2.4.2).

Таблиця 2.4.2. Характеристика повідомлень щодо порушених прав у зверненнях засуджених до Уповноваженого з прав людини у 2006–2007рр.

Ці звернення уважно розглядаються особисто Уповноваженим та фахівцями Секретаріату Уповноваженого. Відповідно до ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, якщо розгляд справи є компетенцію інших органів, це звернення надсилається за належністю до такого органу та береться Уповноваженим на контроль. Найчастіше звернення надсилаються до органів прокуратури та Державного департаменту України з питань виконання покарань. До слідчих ізоляторів та виправних установ, на адміністрацію яких скаржаться автори звернень, вони не направляються.

Ось приклади звернень, що вимагали втручання Уповноваженого. Так, на особистому прийомі до Уповноваженого звернулася громадянка Н.Піцик, мешканка смт Десна Чернігівської області, з приводу звільнення від подальшого відбування покарання її сина, який тримався у Жовтневій виправній колонії (№17) Харківської області та страждав тяжким перебігом захворювання на туберкульоз. За сприяння Уповноваженого адміністрацією установи було внесено подання до суду, який позитивно вирішив зазначене питання.

Лише за клопотанням Уповноваженого було розв’язано й проблему громадянки В.Самуліді з Автономної Республіки Крим щодо переведення сина до виправної установи, розташованої ближче до місця проживання, оскільки її неодноразові звернення до Державного департаменту України з питань виконання покарань були безрезультатними. Таким же чином були поновлені права засудженого на умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання із Полтавської виправної колонії (№64) за зверненням громадянки Н.Ярої з м.Краматорська Донецької області.

І надалі Уповноважений приділятиме прискіпливу увагу розгляду звернень засуджених, ув’язнених чи їхніх родичів та подальшому контролю за розв’язанням зазначених ними проблем.

До речі, навіть окремі звернення осіб, позбавлених волі, дають змогу вийти на системні проблеми щодо забезпечення прав зазначених категорій осіб. Так, за зверненням Уповноваженого поновлено право на дострокове звільнення засудженого із Чорнухинської виправної колонії (№23) Луганської області внаслідок внесеного прокуратурою протесту з приводу безпідставної відмови адміністрації в застосуванні ст.81 Кримінального кодексу України, оскільки за час відбування покарання він зарекомендував себе задовільно, не мав жодного стягнення, а навпаки – 6 заохочень.

Зважаючи на непоодинокість таких прикладів, Уповноважений дійшла висновку про необхідність внесення змін до законодавства щодо перегляду механізму умовно-дострокового звільнення, зокрема, наділення правом засудженого особисто звертатися до суду з цього питання за наявності відповідних підстав. До речі, така норма існує для застосування помилування та амністії.

Уповноважений також констатує, що ще не повною мірою використовується застосування амністії як засіб додержання прав засуджених у системі кримінальної юстиції. Тривале зволікання з прийняттям відповідного закону призвело до того, що у 2006 р., як, до речі, й у 2004 р., амністії не було, і акт реалізації принципу гуманізму та людяності з боку держави не міг бути застосованим насамперед до найбільш незахищених та соціально вразливих осіб, зокрема неповнолітніх, вагітних, осіб похилого віку, ветеранів війни тощо, які були ізольовані від суспільства за вчинення злочинів, що не становлять значної суспільної небезпеки. Крім того, це також суттєво гальмує процес поліпшення комунально-побутових умов тримання засуджених, оскільки проблема перенаповнення пенітенціарних установ залишається також актуальною.

Як засвідчує аналіз, здійснений Уповноваженим, до цього часу всупереч міжнародним стандартам залишається незмінною норма жилої площі у слідчих ізоляторах (2,5 кв. м на одну особу), потребує також збільшення до 4 кв. м норма жилої площі на одного засудженого. Загалом питання створення людських умов перебування ув’язнених у місцях позбавлення волі вимагають невідкладного державного вирішення.

З метою зняття напруженості із забезпеченням взятих під варту осіб і засуджених елементарними побутовими умовами, харчуванням та лікуванням, про що повідомлялося в численних заявах засуджених, Уповноважений неодноразово зверталася до органів державної влади з пропозиціями збільшити видатки у державному бюджеті на фінансування пенітенціарної системи. Питання почало зрушуватися з місця. Якщо у 2004 р. від розрахункової потреби було виділено 37,3% коштів, то у 2005 р. – 44,2, у 2006 р. – 45,2, у 2007 р. – 54,7%.

Водночас Уповноважений вважає, і на цьому було наголошено під час зустрічі 8 листопада 2006 р. з керівником делегації експертів Європейської комісії з надання матеріально-технічної допомоги пенітенціарним системам країн Східної Європи в рамках проекту “Визначення пріоритетів та оцінка потреб слідчих ізоляторів та установ виконання покарань з метою впровадження проекту з реформування пенітенціарної системи України” доктором Петером Колфертцем, що екстенсивні методи, зокрема фінансування системи, себе вичерпали. Потрібен новий підхід до справи, як і забезпечення комплексного аналізу діяльності системи виконання покарань України, орієнтованого на європейські та світові стандарти.

Уповноважений продовжує обстоювати широке застосування альтернативних видів покарання, аби суттєво “розвантажити” місця позбавлення волі. Сьогодні немає нагальної потреби в будівництві нових установ для засуджених, адже кардинальне скорочення їх чисельності в існуючих дасть змогу створити прийнятніші комунально-побутові умови та нарешті перейти від казарменого (по 100–150 осіб в одному жилому приміщенні) до блочного тримання засуджених, як це передбачено міжнародною практикою.

Зважаючи на те що в місцях позбавлення волі тримається майже 20 тис. осіб, засуджених за злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки, вже давно назріла нагальна потреба у запровадженні національної моделі системи пробації. Створення та функціонування такої служби дасть змогу ширше застосовувати альтернативні позбавленню волі міри покарання, здійснити перерозподіл бюджетних коштів на поліпшення умов тримання у виправних установах, уникнути небажаних соціальних наслідків для значної кількості засуджених громадян.

На фоні тенденції до загального зменшення кількості засуджених продовжує залишатися складною їхня криміногенна спрямованість, що потребує відповідного адекватного реагування персоналу по роботі з ними, особливо у соціально-виховному напрямі. В установах виконання покарань тримається 29,8 тис. осіб, засуджених за вчинення грабежу і розбою, 19,7 тис. осіб – за умисні вбивства, з яких майже 10 тис. вчинені за обставин, що обтяжують покарання, більш як половині засуджених визначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 5 років, кожний другий засуджений відбуває кримінальне покарання неодноразово, дві третини засуджених віком до 40 років, а також 1543 особи, засуджені до довічного позбавлення волі, серед яких – 14 жінок.

Не підтвердилися очікувані прогнози фахівців про те, що після скасування смертної кари в Україні кількість засуджених до довічного ув’язнення не перевищить 500 осіб, насправді, вона щорічно зростає в середньому на 125 осіб. При цьому основна маса засуджених цієї категорії раніше неодноразово притягувалася до кримінальної відповідальності. А покарання вони відбувають як у колоніях середнього рівня безпеки, так і слідчих ізоляторах, що є грубим порушенням закону. У цьому Уповноважений переконалася під час особистих зустрічей з “довічниками”. Уповноважений вкотре наголошує на невиправданому зволіканні держави з вирішенням питання тримання найбільш небезпечних злочинців в окремій спеціальній виправній установі. І гарантії безпеки для населення вимагають також негайної переорієнтації.

Крім того, Уповноваженим неодноразово приверталася увага до необхідності запровадження диференційованої прогресивної системи відбування такими особами покарання з урахуванням європейської практики з цього питання. Тривогу з приводу невідповідних умов тримання довічно ув’язнених висловив під час зустрічі з Уповноваженим 31 жовтня 2007 р. також представник Генерального секретаря Ради Європи з координації програм співробітництва в Україні Оке Петерсон. Проте відповідні зміни до законодавства поки що не внесені.

Протягом 2006–2007 рр. у окремих установах Державного департаменту України з питань виконання покарань відбулася низка надзвичайних подій, що викликали суспільний резонанс. Ці установи стали об’єктом особливої уваги Уповноваженого. За кожним фактом порушення прав людини в цих установах безпосередньо Уповноваженим та працівниками Секретаріату Уповноваженого застосовувався такий дійовий інструмент, як “візити без попередження” відповідно до положень Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

Практика таких візитів була застосована Уповноваженим під час перевірки у травні 2006 р. Харківського слідчого ізолятора для з’ясування причин і обставин заподіяння 18 ув’язненими особистих членоушкоджень.

Після трагічного факту, коли 13 травня 2006 р. 24 засуджених Личаківської виправної колонії №30 (м.Львів) порізали собі вени, за дорученням Уповноваженого її представники детально вивчали ситуацію на місці події. За результатами було внесено низку зауважень та вимог щодо негайної зміни ситуації в установі та дотримання законності в роботі.

Після хвилі перевірок різних рівнів, до чого в колонії почали звикати, Уповноваженим з справ людини спільно з експертами і представниками ЗМІ та правозахисних організацій була здійснена контрольна “перевірка без попередження”. Перед цією перевіркою Уповноважений зустрілася з керівником Української асоціації Міжнародної амністії А.Тарановською, яка першою отримала інформацію про події у колонії 13 травня 2006 р. і поінформувала про це Уповноваженого.

Протягом двох діб під час відвідування Личаківської виправної колонії відбулося спілкування з кожним другим із 1273 засуджених безпосередньо в гуртожитках, їдальні, на виробничих та обслуговуючих дільницях, у жахливих умовах приміщень камерного типу. В’язні розповідали про разючі факти приниження людської гідності та знущань з боку керівництва і персоналу колонії. Так, у процесі проведення обшуків речі ув’язнених розкидалися по підлозі, запаси питної води (у Львові вона подається лише 2 години на добу) з пляшок виливалася на речі, а самі пляшки проколювалися.

Щоранку в підвальних приміщеннях виникала страшенна штовханина, бо до занедбаних 7 кранів з водою та санвузлів намагалися пробитися щонайменше 180–200 осіб. Через відсутність робочих місць переважна більшість засуджених змушені залишатися неприкаяними і майже весь день перебувати на ногах, адже їм не дозволялося знаходитися в гуртожитках, а дворики відділень не були обладнані лавами для сидіння.

Прохання до керівництва збудувати футбольне поле постійно наштовхувалося на відмову і звинувачення, що вони гратимуть “під інтерес”. Брутально порушувалося право на інформацію через відсутність преси, неможливість прослуховування радіопередач та надмірні обмеження в користуванні телевізором (з 20 до 22-ї години). За найменшу провину засуджених карали, часто не об’єктивно накладаючи суворі дисциплінарні стягнення, навіть за неналежно пришитий нагрудний розпізнавальний знак.

За результатами перевірки прямо на території колонії Уповноважений провела підсумкову нараду з персоналом колонії, у якій також узяли участь голова Державного департаменту України з питань виконання покарань В.Кощинець, представники облдержадміністрації та обласної прокуратури.

Уповноважений публічно проаналізувала ситуацію з дотриманням прав в’язнів у колонії, зазначивши, що реформа пенітенціарної системи, яка у багатьох колоніях вже здійснюється, у цій установі навіть і не розпочиналася. Було поставлено завдання розробити детальний план усунення виявлених брутальних порушень, вивчити досвід кращих пенітенціарних установ України, провести тренінги для персоналу, посилити соціально-психологічну службу, підтримати роботу неурядової організації “Дорога”, яка працює з в’язнями, схильними до зловживання наркотиками, здійснити низку інших важливих заходів. Найголовніше завдання – кардинально змінити морально-психологічний клімат у колонії, ставлення до людських прав ув’язнених.

За фактами перевищення влади, зловживання службовим становищем та негідного поводження з людьми винних покарано, обстановку в колонії було нормалізовано. Проте, наскільки вжиті заходи будуть і надалі ефективні, покажуть наступні перевірки під час провадження Уповноваженого за фактом порушення прав і свобод людини в Личаківській виправній колонії, яке триває.

Уповноваженим була здійснена контрольна перевірка стану справ у Ізяславській виправній колонії (№31), де в січні 2007 р. сталася надзвичайна подія у вигляді масової відмови від прийняття їжі засудженими. У такий спосіб вони протестували проти приниження їхньої людської гідності та образ з боку керівництва установи. Провадженням Уповноваженого з виїздом на місце були виявлені численні порушення прав засуджених. Зокрема, своє право на працю мав можливість реалізувати тільки кожен шостий засуджений, переважна більшість засуджених не мали жодної копійки на особових рахунках, через перенаповнення приміщень гуртожитків не створено нормальних умов проживання. Заохочення можна було отримати тільки за наявності як мінімум трьох отоварювань у крамниці на гроші, зароблені в установі. Водночас засуджений міг бути суворо покараним у разі незняття ним, незалежно від погодних умов та пори року, головного убору під час зустрічі з персоналом. Усе це надзвичайно вразило перевіряючих. Порушені питання перебувають на контролі Уповноваженого.

Водночас Уповноважений, порівнюючи з попереднім відвідуванням колонії, констатує, що завдяки вжитим заходам поліпшилися комунально-побутові умови, зокрема відремонтована лазня, додатково встановлено три міжміських таксофони, розширився асортимент товарів першої потреби і продуктів харчування у крамниці, приведені в належний санітарний стан жилі приміщення гуртожитків засуджених тощо.

Аналогічний “візит без попередження” було здійснено до Слов’яно­сербської виправної колонії (№60) Луганської області, де 10 листопада 2007 р. троє засуджених до довічного позбавлення волі намагалися вчинити озброєну втечу з установи. Одного з них під час збройного нападу на контролера було вбито, двоє інших, а також п’ятеро захоплених ними засуджених-заручників при звільненні не постраждали.

Провадженням Уповноваженого встановлено, що надзвичайна подія стала можливою внаслідок недбалості посадових осіб установи, брутального ігнорування ними вимог чинного законодавства щодо забезпечення безпеки засуджених, персоналу та правопорядку в колонії.

У грудні 2007 р. Уповноважений здійснила перевірку “без попередження” стану дотримання прав засуджених у Замковій виправній колонії №58 (м.Ізяслав Хмельницької області). За інформацією ЗМІ, тут 32 засуджених відмовилися споживати їжу, протестуючи проти неналежних комунально-побутових умов, неякісного харчування та жорстокого поводження з ними адміністрації установи, зокрема при застосуванні дисциплінарних стягнень.

На день перевірки в колонії трималося 759 засуджених, з них 159 – злісні порушники встановлених правил поведінки, які переведені до цього закладу з інших установ України для тримання у приміщеннях камерного типу. 24 засуджені цієї категорії, які є особливо небезпечними, трималися в одиночних камерах. 101 особа – це засуджені до довічного ув’язнення, які позбавили життя 283 людей, з них – 14 дітей.

У цій установі дійсно є проблеми з розміщенням засуджених, оскільки вона знаходиться в колишньому монастирі бернардинців, який охороняється законом і не підлягає реконструкції. Тому колишні келії ченців переповнені ув’язненими, які мешкають на нарах у кілька ярусів. У середньому на одного засудженого припадає лише 2,4, а в дільниці ресоціалізації – лише 1,5 кв. м жилої площі за норми – не менше 3.

Як з’ясувалося під час спілкування з учасниками протесту (на час перевірки вони уже споживали їжу і стверджували, що в камерах достатньо тепло, а в раціоні – калорійні продукти), переважна більшість з них головний акцент робила на своєму небажанні брати участь у підтриманні в належному санітарному стані приміщень та території колонії.

Завдяки безпосередньому втручанню Уповноваженого було припинено поводження, що принижує людську гідність, почали вживатися заходи для створення умов тримання, які відповідали б європейським стандартам, та поновлення інших порушених персоналом прав засуджених у перевірених установах.

Уповноваженим у системному порядку продовжуються провадження щодо стану додержання прав людини у перевірених пенітенціарних закладах та проводяться “візити без попереджень” у рамках механізму щодо виконання положень Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

Цілеспрямовано здійснюючи постійний моніторинг дотримання прав засуджених і взятих під варту осіб, Уповноважений дійшла висновку і вимагає кардинального перегляду практики використання в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах підрозділів спеціального призначення, які раніше за аналогом міліцейських мали назву загонів спеціального призначення і відповідну спрямованість діяльності.

Основне призначення цих підрозділів – здійснення заходів щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах кримінально-виконавчої служби, запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ та проведення з цією метою на їх базі спеціальних навчань. Проте виникає проблема неухильного дотримання прав людини, адже йдеться про адекватне застосування при цьому як спеціальних засобів і зброї, так і заходів фізичного впливу.

Як свідчать непоодинокі звернення засуджених та їхніх близьких на адресу Уповноваженого, а також відкриті з цього приводу провадження, далеко не завжди під час їх проведення дотримуються права людини, відсутня будь-яка офіційна інформація про завдання та реальну практичну діяльність цих підрозділів. Тому під час представлення Щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні у липні 2005 р. Уповноважений наголосила, що практика використання підрозділів спецпризначення є фактично системним застосуванням тортур.

Наразі ситуація дещо змінилася, проте не докорінно, як це визначено відповідними законодавчими та іншими нормативно-правовими актами. Так, попри неодноразові зауваження Уповноваженого щодо недопущення жорстокого поводження з ув’язненими, подібні негативні явища мали місце в Ізяславській виправній колонії (№31), Бучанській виправній колонії (№ 85) та деяких інших. Відповідальність за це несе керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань, зокрема перший заступник голови цього відомства М.Ільтяй.

Форми діяльності антитерористичних підрозділів в установах виконання покарань викликали занепокоєння також у Комітеті ООН проти катувань під час представлення Україною 8–9 травня 2007 р. на 38-й сесії Комітету п’ятої періодичної доповіді про виконання державою положень Конвенції проти катувань. Зокрема, це стосується використання цими підрозділами масок, що розцінюється як залякування і погане ставлення до засуджених.

Треба відмітити, що положення про ці підрозділи наприкінці 2007 р. знято Міністерством юстиції України з державної реєстрації як таке, що не відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Уповноважений вважає, що суттєвих зрушень потребує діяльність щодо забезпечення відповідно до закону виконання кримінального покарання у вигляді обмеження волі та неухильного дотримання при цьому прав засуджених. Із запровадженням такого покарання в державі створено та функціонує 20 кримінально-виконавчих установ відкритого типу (виправні центри), де тримається 5 тис. засуджених.

Як відомо, сутність цього покарання полягає у триманні особи у зазначених установах без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці.

Проте, як свідчить аналіз численних звернень засуджених та їхніх близьких до Уповноваженого, публікацій у засобах масової інформації, діяльність цих установ не повною мірою відповідає вимогам кримінально-виконавчого законодавства. Зокрема, більшість з них створені на базі колишніх колоній-поселень, лікувально-трудових профілакторіїв, військових містечок, монастирів, а Новобузький виправний центр взагалі заснований з окремих сільських хат. Дописувачі акцентують увагу на встановленні у виправних центрах надто жорсткого режиму тримання, що суперечать порядку й умовам виконання та відбування цього виду покарання.

Особливо це стосується наявності в установах локальних дільниць, обмежень у наданні телефонних розмов і регулярних відправці кореспонденції та перегляді телепередач, неналежних умов праці, низької заробітної плати, відсутності відповідного медичного обслуговування засуджених, яка може бути надана переважно в закладі охорони здоров’я на значній відстані від виправного центру, неможливості придбати в магазині потрібні продукти харчування та предмети першої потреби, упередженого ставлення персоналу тощо.

Попри існуючі порушення законних прав засуджених та приниження їхньої людської гідності, керівництвом Департаменту та виправних центрів належних висновків не зроблено і заходів щодо усунення недоліків не вжито, а засуджені справедливо надсилають неодноразові скарги з сумним питанням – це обмеження чи позбавлення волі? Адже всупереч вимогам пункту 9 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань виправні центри типово обладнані за аналогом закритих установ з усіма наявними для колонії атрибутами.

Крім того, всупереч вимогам закону щодо обов’язкового залучення до праці цієї категорії засуджених кожен третій з них не працює, внаслідок чого призначене судом покарання фактично не виконується. Ігноруються також права засуджених щодо своєчасної виплати заробітної плати та повного розрахунку з ними під час звільнення з установ тощо.

Зазначене підтверджується, зокрема, провадженням Уповноваженого за колективними зверненнями засуджених з Балаклійського, Городоцького, Конотопського, Ірпінського та інших виправних центрів.

На цьому також наголошується в актах реагування органів прокуратури. Не випадково у 2007 р. проблеми діяльності виправних центрів стали предметом розгляду на розширеному засіданні Генеральної прокуратури України, у якому взяла участь Уповноважений з прав людини.

Уповноважений з прав людини переконана, що поліпшенню становища цієї категорії засуджених сприятиме розробка проекту установи – моделі виправного центру, вдосконалення законодавства щодо їх діяльності, проведення ефективної соціально-виховної роботи із засудженими, основна категорія яких – люди соціально занедбані, хворі на алкоголізм та наркомани.

Уповноважений стурбована вкрай складною ситуацією, що склалася в багатьох слідчих ізоляторах з дотриманням конституційних прав ув’язнених на життя, охорону здоров’я та належну медичну допомогу. В цих установах заарештованим, які хворіють насамперед на туберкульоз або мають інші очевидні тяжкі захворювання, не надається своєчасна медична допомога і необхідне лікування.

За останні три роки у слідчих ізоляторах померло осіб: у 2005 р. – 151, у 2006 р. – 177, у 2007 р. – 119. У 2007 р. не було допущено смертних випадків тільки у 8 установах, попри те, в 24-х померло 119 ув’язнених (найбільше в СІЗО м.Донецька – 30, м.Києва – 24, м.Харкова – 13, м.Вінниці – 8, м.Сімферополя і м.Одеси – по 5). Водночас у 2007 р. у рівноцінних за середньомісячним наповненням Дніпропетровському СІЗО (2,4 тис. осіб) померла лише одна людина, а в Луганському СІЗО не допущено жодної смерті ув’язнених.

Критичний стан склався у Київському слідчому ізоляторі № 13. Уповноваженим за власною ініціативою було відкрито провадження про порушення прав людини та здійснено моніторинг обставин, причин та умов надзвичайних подій, пов’язаних зі смертю ув’язнених у цій установі. Під час провадження, яке тривало майже півроку, було встановлено, що із загальної кількості смертей сім пов’язані з насильницькими діями (2 вбивства і 5 самогубств), решта сталися з причин захворювання і неспроможності медиків (і не тільки СІЗО) врятувати людині життя.

Аналіз захворювань, що стали причиною смерті, їх перебіг свідчать, що з 17 померлих лише шестеро могли захворіти після надходження до слідчого ізолятора. Решта внаслідок низького рівня медичної діагностики були прийняті до нього вже будучи хворими.

Основними причинами такого неприпустимого становища є неналежне виконання посадових обов’язків персоналом СІЗО й тими, хто здійснює нагляд за ув’язненими, дуже низький рівень діагностики, а також безвідповідальність і недбалість медичного персоналу, що призводить до брутального порушення конституційних прав людини, в тому числі права на саме життя.

Так, 13 липня 2007 р. з ізолятора тимчасового тримання м.Біла Церква направили до Київського СІЗО № 13 34-річного Сергія Каращенка. Увесь час він скаржився на слабкість, запаморочення, нудоту. Попри явні симптоми хвороби, підсудного помістили в СІЗО. Того ж дня у нього виявили дисемінований туберкульоз легенів у фазі розпаду, запалення оболонок головного мозку і відправили в протитуберкульозний ізолятор, а звідти через 34 дні – до моргу.

До особової справи цієї молодої людини з тяжкими хронічними недугами Білоцерківська міська лікарня долучила результати флюорографічного обстеження №11 від 24 травня 2007 р. з висновком: “Легені та серце в нормі”. Очевидно, це стосується іншої, здорової людини, оскільки в’язень потрапив до СІЗО вкрай виснаженим: його вага за зросту 180 сантиметрів становила лише 47 кілограмів. Проте належного розслідування щодо цього службового злочину не проводилося, винні не покарані.

30 серпня 2007 р. помер 36-річний ув’язнений Володимир Відрашко, який під час надходження до слідчого ізолятора 11 грудня 2006 р. був визнаний таким, що страждає на наркоманію, але “здоровим”. За поясненнями співкамерників, протягом останніх двох днів він скаржився на болі в серці. Але ніяка медична допомога йому не надавалася, про що свідчить відсутність записів у медичній картці.

Згідно з лікарським свідоцтвом смерть в’язня настала від хронічної інтоксикації опіатами. Це може свідчити про те, що, перебуваючи 9 місяців під вартою, він продовжував вживати наркотичні засоби. Провадження Уповноваженого триває.

Як засвідчив моніторинг Уповноваженого у Київському СІЗО, до порушень конституційних прав ув’язнених насамперед призводить недостатнє фінансування, що унеможливлює їх належне медичне обслуговування. Зокрема, на лікування 96 хворих на туберкульоз, які в туберкульозному ізоляторі провели 6295 ліжко-днів, було виділено мізерну суму 18 400 грн, або лише по 2 грн 90 коп. на ліжко-день для однієї людини. Про незадовільне забезпечення медикаментами свідчить надходження значної кількості передач з ліками від родичів ув’язнених. Не зменшується також кількість звернень ув’язнених на адресу Уповноваженого зі скаргами на погіршення стану їхнього здоров’я і ненадання в умовах слідчого ізолятора відповідного лікування.

Має місце брак кваліфікованого персоналу в СІЗО, значна його неукомплектованість. Через відсутність 65 молодших інспекторів не забезпечується належний нагляд за ув’язненими. З цієї причини обмежується виведення хворих до лікарів, з двох стоматологічних кабінетів функціонує тільки один і то протягом однієї години. Недостатньою є і кількість фельдшерів. У денний час на одного фельдшера припадає 428 ув’язнених, а вночі – 3000.

Справедливими є скарги ув’язнених на приниження їхньої людської гідності через неналежні умови тримання. Це пов’язано передусім зі значною скупченістю в камерах. Понад 200 осіб не забезпечені установленою законом нормою жилої площі: у деяких камерах перебуває до 40 осіб, а в окремих – на одного ув’язненого припадає менше 1 кв.м жилої площі. У 39 камерах 73 ув’язнених не мали спальних місць. Значна кількість камер потребує ремонту, але потрібні на це кошти не виділяються. Через це вже понад два роки не ремонтуються чотири камери загальною кількістю на 80 місць у режимному корпусі для засуджених. Має місце недофінансування на 400 тис. грн Державним департаментом України з питань виконання покарань спільного з Швейцарською Конфедерацією будівництва корпусу на 180 місць для тримання ув’язнених жінок. Усі ці обставини значно ускладнюють умови перебування ув’язнених у камерах.

Однією з причин наявних порушень прав ув’язнених є незабезпечення нормального функціонування слідчого ізолятора, низький рівень контролю за станом його діяльності, який через заборгованість та блокування рахунків знаходився у складному фінансовому становищі, що призводило до порушення прав не тільки ув’язнених, а й персоналу. Тільки за втручання Уповноваженого з прав людини вдалося виправити таку ситуацію.

На підставі проведеного моніторингу за участю представників органів державної влади, прокуратури, правозахисників, журналістів, науковців та незалежних експертів Уповноваженим 8 листопада 2007 р. були проведені Перші омбудсманівські публічні слухання щодо обговорення актуальних питань дотримання прав, свобод і законних інтересів осіб, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення, та вироблено нові конструктивні підходи щодо вжиття кардинальних заходів захисту і поновлення їхніх конституційних прав. Зокрема, у таких публічних слуханнях взяли активну участь: народний депутат України Е.Павленко, голова Державного департаменту України з питань виконання покарань В.Кощинець, начальник управління МВС України Ю.Мазур, представник прокуратури м.Києва Д.Соляник, начальник управління Міністерства юстиції України В.Сєров, директор Київського центру судово-психіатричних експертиз Т.Арсенюк, професор Київського національного університету внутрішніх справ В.Корчинський, правозахисники Е.Багіров, О.Букалов, Д.Гройсман, Г.Мар’яновський, директор правових програм Міжнародного фонду “Відродження” О.Беца та інші.

Практика таких слухань застосовуватиметься Уповноваженим і у майбутньому.

До речі, проблема туберкульозу залишається гострою не тільки у Київському СІЗО, а і загалом у пенітенціарній системі, де показник захворюваності майже у 50 разів перевищує середній по Україні. Місця позбавлення волі вже давно перетворилися у вкрай небезпечний осередок туберкульозу і стали основною причиною епідемічного процесу. За експертними оцінками, в установах Державного департаменту України з питань виконання покарань кількість інфікованих сягає 10% загальної кількості утримуваних, а темпи щорічного зростання кількості інфікованих і хворих на туберкульоз становлять 25%.

Тому питання забезпечення одного з основоположних прав засуджених і ув’язнених – на охорону здоров’я, насамперед від такої небезпечної хвороби, як туберкульоз знаходиться на особливому контролі Уповноваженого з прав людини.

Треба зазначити, що у слідчих ізоляторах показники захворюваності осіб, узятих під варту, вдвічі перевищують показники захворюваності засуджених у виправних установах. Значною залишається кількість осіб, у яких небезпечний діагноз встановлюється при їх надходженні до СІЗО (у 2006 р. – 2393 особи, у 2007 р. – 1159 осіб).

Не вирішеним при цьому тривалий час залишається питання щодо неузгодженості дій між Державним департаментом України з питань виконання покарань, Міністерством внутрішніх справ і Міністерством охорони здоров’я України з приводу створення відповідних умов для лікування затриманих міліцією осіб, хворих на туберкульоз, яким надалі обирається запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

Згідно з актами перевірок слідчих ізоляторів усіх регіонів України, затвердженими головними санітарними лікарями територіальних органів охорони здоров’я, створення у нині існуючих ізоляторах спеціалізованих лікарень для обвинувачених, підсудних чи підозрюваних неможливе, оскільки суперечить державним санітарним правилам та нормам, а також може призвести до поширення інфекційної хвороби серед інших ув’язнених (засуджених), персоналу установ, працівників органів слідства, прокуратури, адвокатів, населення загалом та притягнення посадових осіб до кримінальної відповідальності (ст.325 КК України). Ситуація ускладнюється також відсутністю на території слідчих ізоляторів необхідних під забудову площ, а переобладнання окремих жилих приміщень з урахуванням визначених законодавством норм площі на одного хворого суттєво зменшить кількість місць для тримання інших категорій ув’язнених та засуджених.

На адресу Уповноваженого постійно надходять звернення ув’язнених зі скаргами на погіршення стану їхнього здоров’я та неможливість здійснення в умовах СІЗО спеціалізованого лікування. Так, підслідний Григорій Вороний, що знаходиться у Київському СІЗО (за ч.2 ст.309 КК), інвалід другої групи, хворий на активну форму інфільтративного туберкульозу легень, у своєму зверненні скаржиться на тяжкий стан. Лікарі медичної частини наполягають на його лікуванні в умовах протитуберкульозного стаціонару, проте управління охорони Київського метрополітену, яке здійснює слідство у справі, ніяких рішень з цього приводу не приймає.

Ось інший типовий приклад. 24 жовтня 2006 р. до Київського СІЗО з ізолятора тимчасового тримання м.Києва поступив неповнолітній підслідний Василь Канішеску, звинувачений за ч.3 ст.185 КК України. За інформацією начальника ІТТ, він був практично здоровим. Через два дні в’язню було поставлено діагноз інфільтративний туберкульоз, і відправлено до протитуберкульозного ізолятора СІЗО. Де він захворів на туберкульоз? Чому не був обстежений під час перебування в ІТТ м.Києва? Чи варто направляти і утримувати у СІЗО хворого, що потребує постійного, ретельного нагляду і лікування? Чи можна, враховуючи те, що скоєний ним злочин не є тяжким, змінити запобіжний захід і направити його на лікування у спеціалізований стаціонар для надання кваліфікованої допомоги? Рішення з цього приводу повинен був прийняти Шевченківський районний суд м.Києва, за яким він рахувався.

Очікуючи своєї долі у Дніпропетровському СІЗО, підсудний Олексій Полюшкін (за ч.2 ст.186 КК), який у зверненні до Уповноваженого справедливо зазначає, що згідно із законом повинен як хворий на активну форму туберкульозу лікуватися в спеціалізованому протитуберкульозному закладі, а не триматися без повітря в тюремній камері.

У розпачі звертається до Уповноваженого мати підслідного Сергія Стягова (за ч.3 ст.185 КК), якого з прогресуючою активною формою туберкульозу поміщають під варту до Житомирської установи виконання покарань, а не для лікування в спеціалізованому закладі. Такі випадки не поодинокі, проте проблема так і залишається не розв’язаною.

Уповноважений переконана, що під час обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має застосовуватися більш виважено диференційований підхід у випадку, якщо підозрювана особа має захворювання на туберкульоз. Стаття 150 Кримінально-процесуального кодексу України прямо зобов’язує при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу поряд з іншими обставинами враховувати стан здоров’я підозрюваного чи обвинувачуваного. Проте антигуманна практика поміщення хворих осіб, узятих під варту, до місць попереднього ув’язнення викликає справедливе обурення їх близьких родичів, громадськості та неурядових громадських організацій, призводить до грубого порушення прав людини, завдає суттєвої шкоди здоров’ю громадян, а в окремих випадках стає причиною їхньої смерті.

Попри проведену роботу за наслідками моніторингів щодо поліпшення організації медичного забезпечення засуджених і взятих під варту осіб, актуальним залишається питання про об’єктивність винесення судами рішень щодо застосування до засуджених, які захворіли на тяжку хворобу під час відбування покарання, ст.408 КПК.

Так, під час перебування в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах у 2006–2007 рр. на туберкульоз захворіло 3190 осіб, а на кінець 2007 р. у туберкульозних лікарнях трималося 5447 засуджених. Це менше, ніж наголошувалося у попередніх доповідях Уповноваженого, проте показник захворюваності залишається надто високим.

Водночас, як свідчить аналіз, упродовж 2006–2007 рр. із загальної кількості поданих до суду матеріалів стосовно 1625 хворих засуджених (з них 392 хворих на туберкульоз) прийнято рішення про їх звільнення, однак 547 особам суди відмовили в цьому переважно з мотивів тяжкості злочинів, за вчинення яких ці засуджені відбувають покарання.

За цей же період в установах кримінально-виконавчої служби померло 1470 осіб, з яких 154 – внаслідок захворювання на туберкульоз. Справедливо постає питання: невже згідно з вироком суду їх було засуджено на смерть? І це при тому, що практику тримання в установах засуджених з фатальним діагнозом Європейський комітет із запобігання тортурам вважає жорстокою та нелюдською. Хто через таку байдужість має відповідати перед їхніми дітьми, близькими?

Уповноважений вважає, що одним із шляхів викорінення такої ганебної практики та запобігання порушенню невід’ємного права на охорону здоров’я мають стати звернення хворих осіб до суду за відшкодуванням заподіяної їхньому здоров’ю шкоди. Так, Володимир Мжачих (м.Євпаторія, Автономна Республіка Крим) звернувся до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, заподіяної нелюдським поводженням, бездіяльністю державних органів щодо лікування туберкульозу, спричинення шкоди його здоров’ю. Хворий на інфільтративний туберкульоз у активній формі тримався під арештом в ІТТ Євпаторійського МУ ГУ МВС в АРК, у Сімферопольському слідчому ізоляторі з 21 листопада 2003 р. до 30 квітня 2004 р. Під час ув’язнення не отримував необхідної медичної допомоги, що призвело до погіршення стану здоров’я, який не усунутий до цього часу. Центральний районний суд м.Сімферополя 20 квітня 2007 р. прийняв рішення про стягнення на користь заарештованої людини у рахунок відшкодування моральної шкоди 25 000 грн.

За оцінкою, наданою Секретаріатом урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Міністерства юстиції та віце-президентом міжнародної Ради з питань охорони здоров’я у в’язницях доктором Розмарі Вул, поміщення осіб, хворих на туберкульоз, до слідчих ізоляторів, у яких немає спеціалізованих медичних закладів та не надається спеціалізоване лікування, є порушенням вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, створить об’єктивну можливість для звернень громадян до Європейського суду з прав людини. А оскільки виплата компенсацій у кожному випадку становить від 5 до 22 тис. євро кожному позивачу, то варто відповідним органам замислитися, чим обійдуться державі витрати через їхню бездіяльність?

Як свідчить аналіз, проблема туберкульозу надто болюча, проте її розв’язання зводиться до прийняття з року в рік різних програм, розпоряджень, доручень, що, на превеликий жаль, залишаються лише директивами. Чомусь при цьому забувається, що вона має загальнодержавний характер, а не відомчу спрямованість, тому й потребує комплексного і конструктивного підходу та спільних зусиль усіх зацікавлених державних структур.

Уповноважений переконана, що умови, за яких позбавленим волі у пенітенціарних установах не надається належне лікування або хворі не переводяться до спеціалізованих чи цивільних лікарень, є брутальним порушенням фундаментальних засад Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейських пенітенціарних правил, адже, перебуваючи в камері, хвора людина зазнає фізичних та моральних страждань: відчуваючи погіршення свого здоров’я, але не отримуючи необхідної медичної допомоги, вона відчуває свою повну незахищеність і приреченість.

У своїх попередніх щорічних доповідях Уповноважений постійно привертала увагу до необхідності залучення засуджених до суспільно корисної праці. Проте і досі надзвичайно гостро стоїть питання щодо систематичного порушення в місцях позбавлення волі права засуджених на працю.

Як свідчить аналіз Уповноваженого, системних заходів для поліпшення стану справ не вживається, неефективно використовуються для цього регіональні програми створення нових робочих місць для засуджених. У 2007 р. до суспільно корисної праці було залучено лише 33,3 тис. засуджених, що становить 22,3%, середня заробітна плата на одного працюючого становила 214 грн, а вартість місячного утримання в установі – 345 грн. Більше половини засуджених не мають жодної копійки на особових рахунках, тоді як майже 46 тис. засуджених мають позови за виконавчими листами на суму 480 млн грн. Сьогодні більше половини засуджених працевлаштовані тільки в установах виконання покарань у Чернівецькій (79,7%), Чернігівській (69,7%), Полтавській (54,6%), Черкаській (52%) областях. Водночас практично безробітними вони є в установах Сумської (працевлаштовано лише 6,7%), Херсонської (7,4%), Львівської (12,6%), Донецької (16,4%), Дніпропетровської (28,4%) областей та Автономної Республіки Крим (14,5%).

За результатами 2007 р. із 21 869 засудженими не проведені розрахунки після звільнення від відбування покарання на суму майже 4 млн грн.

Уповноважений вважає незадовільним стан, коли суспільно корисною працею зайнятий лише кожен третій працездатний засуджений. Це є нехтуванням адміністрацією установ їхнього конституційного права та одного з важливих засобів виправлення і підготовки засуджених до життя на волі. Крім того, відсутність у засуджених зароблених в установі коштів унеможливлює їхні розрахунки за своє утримання, а також матеріальну допомогу сім’ям, зокрема, сплату аліментів на дітей, відшкодування потерпілим і державі завданих злочинами збитків, а можливо, й накопичення деякої суми коштів для використання після звільнення від відбування покарання.

Уповноважений переконана, що кожному працюючому засудженому повинен бути забезпечений гарантований законом мінімум заробітної плати. За скрутного становища виробничого сектору установ виконання покарань актуальним залишається питання законодавчого врегулювання специфіки діяльності підприємств цих установ, збільшення державного замовлення та розв’язання в комплексі проблеми щодо забезпечення суспільно корисної зайнятості засуджених.

До Уповноваженого продовжують надходити звернення щодо негативної ситуації, яка склалася з реалізацією права на пенсію засуджених, які досягли його під час перебування в місцях позбавлення волі. Згідно із частиною першою ст.122 Кримінально-виконавчого кодексу України такі засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне страхування, проте до цього часу не розроблений механізм щодо забезпечення цього права в умовах перебування в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах. Зважаючи, що звернення з цього приводу продовжують надходити (за 2006–2007 рр. – 60), цю проблему потрібно терміново розв’язувати.

За цими та іншого характеру справедливими зверненнями Уповноваженим щодо порушення права на пенсійне забезпечення відкриті провадження, а питання поновлення порушених прав заявників перебуває на особливому контролі з метою забезпечення відповідними органами правового врегулювання механізму реалізації визначених національним законодавством прав засуджених.

Моніторинг Уповноваженого засвідчує, що наведені та інші порушення конституційних прав засуджених і ув’язнених набули поширеного характеру через неналежний відомчий контроль, відсутність чіткої системи забезпечення їхніх прав та законних інтересів. Давно назріла потреба створення в Департаменті та його територіальних органах управління відповідних структур, які б здійснювали роботу з запобігання порушенням прав осіб, які перебувають в умовах ізоляції від суспільства, а також їх поновлення.

Не завжди сприяє реальному усуненню порушень закону та не впливає на поліпшення ситуації з дотриманням прав і свобод людини й послаблення в деяких регіонах прокурорського нагляду, відсутність комплексного підходу до його організації на цій ділянці, нарощування кількості внесених прокурорами документів замість принципового реагування. Докорінно змінити ситуацію покликане Міністерство юстиції України, на яке Урядом покладено реалізацію комплексу заходів щодо спрямування і координації діяльності Департаменту із здійснення ним правозастосовних, правоохоронних та інших спеціальних функцій.

Крім того, Уповноважений стурбована, що до цього часу нормативно не визначений механізм взаємодії з правозахисними та громадськими організаціями щодо здійснення цивільного демократичного контролю за діяльністю органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, а також порядок їх доступу на територію цих підрозділів. З огляду на актуальність запровадження дійових елементів превентивного механізму запобігання катуванням необхідно, щоб якомога швидше почали в повну силу працювати громадські ради та спостережні комісії. Потребують розвитку також якісно нові форми контролю інститутів громадянського суспільства за діяльністю кримінально-виконавчої служби, потрібно запровадити реальні механізми виконання положень Закону України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”.

Предметом уваги Уповноваженого залишаються питання моніторингу щодо залучення до роботи у кримінально-виконавчій службі професійно підготовленого персоналу, який чітко усвідомлював би міжнародні та національні правові норми, нову філософію виконання покарань, був спроможним здійснювати свої повноваження із суворим дотриманням прав ув’язнених та засуджених.

Ця професія в нашому суспільстві не є престижною, але й на фоні безробіття черги на роботу в пенітенціарних установах немає. Встановлені законом мінімальні нормативи персоналу не дотримуються, при цьому загальний некомплект кадрів становить 8,2% до штатної чисельності персоналу (46,8 тис. одиниць), що зумовлює значне навантаження на працівників та не дає змоги здійснювати ефективну роботу щодо ресоціалізації осіб, позбавлених волі.

Щорічна потреба в кадрах становить понад 700 фахівців, насамперед психологів, педагогів, юристів, лікарів, у підвищенні кваліфікації – майже 3 тис. працівників установ.

Попри таку критичну ситуацію та необхідність розв’язання однієї з болючих проблем стосунків персоналу з ув’язненими шляхом спеціальної освіти, підвищення кваліфікації, тренінгів працівників, спеціалізованого вищого навчального закладу в Україні так і не створено. Внаслідок цього відсутній і науковий супровід процесу реформування пенітенціарної системи.

Уповноважений також стурбована низьким рівнем соціально-правового захисту персоналу, що в поєднанні з недоліками у виховній роботі з ним створює умови до поширення корупції та хабарництва. У 2007 р. до дисциплінарної відповідальності притягнуто 6709 працівників, допущено 51 випадок неслужбових стосунків із засудженими, стосовно працівників порушено 14 кримінальних справ, 44 особи притягнуті судами до адміністративної відповідальності за корупційні дії.

На переконання Уповноваженого з прав людини, не мають морального права працювати із засудженими особи, які самі стають на злочинний шлях, а питанням підбору, розстановки і виховання кадрів треба приділяти пріоритетну увагу.

Уповноважений з прав людини вважає, що подальший розвиток пенітенціарної системи у процесі інтеграції України до європейського співтовариства та наближення її до міжнародних стандартів дотримання прав і свобод людини потребує невідкладного розв’язання на державному рівні ряду нагальних проблем. Зокрема, потрібно:

– затвердити Концепцію та Комплексну цільову програму реформування кримінально-виконавчої служби України. При цьому остаточно визначити, що Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується міністром юстиції України;

– опрацювати конструктивні механізми реалізації визначених національним законодавством громадянських прав, свобод і законних інтересів осіб, які перебувають в умовах ізоляції від суспільства;

– визначити пріоритетні напрями зменшення чисельності засуджених і взятих під варту осіб у місцях позбавлення волі та попереднього ув’язнення і здійснити комплекс заходів щодо виконання в повному обсязі завдань, передбачених прийнятою за ініціативи Президента України Державною програмою покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006–2010 роки;

– забезпечити соціально корисну зайнятість засуджених, виконання регіональних програм створення для них нових робочих місць та законодавчо врегулювати особливості виробничо-господарської діяльності установ виконання покарань, зокрема, щодо оподаткування, закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти тощо;

– запровадити в Україні за досвідом європейських країн національну модель служби пробації та створити її на базі кримінально-виконавчої інспекції;

– здійснити заходи щодо посилення соціального захисту персоналу та поновити спеціалізований вищий навчальний заклад для підготовки фахівців пенітенціарної системи та підвищення їхньої кваліфікації;

– запровадити реальні механізми щодо здійснення цивільного демократичного контролю за дотриманням конституційних прав засуджених під час виконання кримінальних покарань та поглибити співпрацю у цій сфері з правозахисними, громадськими організаціями, засобами масової інформації, а також Уповноваженим з прав людини та міжнародними інституціями.

Уповноважений переконана, що втілення зазначених заходів надасть змогу досягти кардинальних змін у вітчизняній пенітенціарній системі, сприятиме її гуманізації, поліпшенню відносин між персоналом та засудженими, повазі до людської гідності ув’язнених, їх реабілітації після відбуття покарання.