Головне меню   

 3.2. ПРАВО НА СВОБОДУ СЛОВА ТА ІНФОРМАЦІЇ, НА ВІЛЬНЕ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ І ПЕРЕКОНАНЬ – НЕВІД'ЄМНА УМОВА ДЕМОКРАТІЇ

Свобода слова як організуюча категорія демократичного суспільства, головний чинник його буття залишається в полі особливої уваги Уповноваженого з прав людини. Адже право на інформацію проголошене в резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН як “основне право людини і критерій всіх інших свобод”.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, що цілком відповідає Загальній декларації прав людини (ст.19).

На сучасному етапі розвитку нашої країни об’єктивно зростає роль преси як ретранслятора громадської думки, справедливого посередника між владою і народом, “сторожового пса демократії”. Сьогоденні мас-медіа, несучи у собі заряд і характер епохи, здатні самі помітно впливати на неї. В цій діалектичній взаємодії викристалізовується поняття істинної, а не показушної свободи слова в громадянському суспільстві, на ідеали якого орієнтується й Україна як незалежна правова держава.

У резолюції 1549 Парламентської Асамблеї Ради Європи “Функціонування демократичних інституцій в Україні” від 19 квітня 2007 р. констатується, що нашій країні стали притаманними загальновизнані досягнення, які дали змогу утвердити основоположні демократичні свободи: “Є свобода слова і ЗМІ, свобода зібрань, свобода політичної конкуренції і опозиції, а також енергійне громадянське суспільство”. Хоча, як наголошується у цьому документі, сьогодні Україні бракує гарантій, які були б вбудовані у її демократичні інституції і сприяли б консолідації новонабутих свобод.

Насамперед це стосується законодавства, яке не відповідає потребам часу. Якщо у 2005 р. Верховною Радою України було прийнято 12 законів, що регулюють функціонування ЗМІ за умов свободи слова, то в 2006–2007 рр. – 7. Серед останніх лише 5 безпосередньо стосуються засобів масової інформації: “Про телебачення і радіомовлення” (від 12 січня 2006 р.); “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за порушення виборчих прав громадян” (23 лютого 2006 р.); “Про ратифікацію Додаткового протоколу до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи” (21 липня 2006 р.); “Про внесення зміни до статті 25 Закону України “Про видавничу справу” (2 листопада 2006 р.); “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки” (9 січня 2007 р.)

На думку Уповноваженого з прав людини, їх переважна більшість, на жаль, не зачіпає таких ключових напрямів, як: створення громадського телебачення; демонополізація інформаційного ринку; встановлення дійового контролю за гранично допустимою концентрацією мас-медіа в руках одного власника (включаючи членів його сім’ї); роздержавлення ЗМІ з гарантованим забезпеченням інтересів редакційних колективів.

Зокрема, ухвалення нової редакції Закону України “Про телебачення та радіомовлення” на тлі тривалих дискусій про необхідність створення громадського телебачення так і не розв’язало багатьох задавнених проблем, на яких наголошувалося у попередніх щорічних доповідях Уповноваженого. Зокрема, по суті, паралізована система ліцензування, яка поки що не стала загальнодоступною і прозорою, оскільки у запізно затвердженому Плані розвитку телерадіоінформаційного простору немає відомостей як про ті радіочастоти, що вже використовуються для мовлення, так і про ті, які намічено задіювати в осяжній перспективі.

Нагальним було прийняття Закону України “Про ратифікацію Додаткового протоколу до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи”. Він, на думку Уповноваженого, цілком відповідає стандартам цивілізованої європейської країни, чітко розмежовуючи поняття свободи слова і пропаганди дискримінації, насильства проти будь-якої особи за расовою ознакою, кольором шкіри, національним або етнічним походженням, а також віросповіданням. Проте, як засвідчує аналіз Уповноваженого, зберігається нормативно-правовий вакуум у сфері імплементації норм цього закону.

Викликають занепокоєння Уповноваженого з прав людини деякі положення прийнятого на початку 2006 р. Закону України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за порушення виборчих прав громадян”, які суперечать чинному законодавству про вибори в частині встановлення кримінальної відповідальності за “надання переваги в інформаційних телепередачах або друкованих ЗМІ будь-якому кандидату, політичній партії (блоку), їх передвиборним програмам власниками, посадовими або службовими особами, творчими працівниками ЗМІ”. Позиція Уповноваженого тут однозначна: прагнення законодавчо обмежити зловживання політичною рекламою і передвиборною агітацією, запобігти фактам чорного піару і позбутися проявів інформаційного кілерства у жодному випадку не повинне призводити до санкцій проти права на свободу слова й інформації, на вільне вираження поглядів та переконань.

На думку Уповноваженого, вітчизняна законодавча база у галузі правового регулювання діяльності мас-медіа не відповідає не лише європейським стандартам, а й реаліям українського інформаційного простору. Серед невідкладних заходів держави із забезпечення повноцінної свободи слова – прийняття законів про захист професійної діяльності журналістів та про поетапне роздержавлення ЗМІ, проекти яких давно зареєстровані у Верховній Раді України.

Сучасні комунікаційні технології є не тільки ефективним засобом поширення інформації, а й найважливішим інструментом реалізації права людини на свободу думки та поглядів, навчання і розвиток. Цьому значною мірою сприяє ситуація на вітчизняному інформаційному ринку, який динамічно розвивається. У період з 2006–2007 рр. Міністерством юстиції України зареєстровано (перереєстровано) 2486 друкованих засобів масової інформації. Обласними органами юстиції України зареєстровано упродовж 2006–2007 рр. 2162 друкованих ЗМІ. Всього ж, за даними Міністерства юстиції України, у нашій країні діє понад 30 тис. друкованих ЗМІ – загальнодержавних, регіональних і місцевих. І це попри помітне зниження читацького попиту на періодику, яка не витримує конкуренції з телебаченням та Інтернетом, до того ж стає дедалі менш доступною для збіднілого суспільства.

Інформаційний ринок нашої країни залишається доволі насиченим і різноманітним. Серед засновників друкованих ЗМІ – 4645 юридичних осіб, суб’єктів підприємницької діяльності; 1727 фізичних осіб; 815 навчальних закладів; 684 громадські організації; 55 органів місцевого самоврядування; 544 наукові установи; 156 добродійних організацій; 95 релігійних організацій; 51 творча спілка; 87 політичних партій; 131 трудовий колектив.

До Державного реєстру телерадіоорганізацій України внесено 1424 те­­лерадіоорганізації та інші суб’єкти інформаційної діяльності, серед них: телерадіомовних організацій – 860; студій-виробників – 42; ди­стриб’юторів – 15; провайдерів програмної послуги (кабельних телерадіоорганізацій) – 507.

Серед них – 37 державних телерадіоорганізацій: 24 обласні; 2 регіональні – Київська й Севастопольська; 2 міські – Новгород-Сіверська ТРК, Криворізьке держтелерадіооб’єднання; загальнонаціональні – Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України, держтелерадіокомпанія “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення”, держтелерадіокомпанія “Культура”; 6 комунальних телерадіоорганізацій.

За мовною належністю зареєстровані в Україні такі друковані ЗМІ: 4351 видання – українською, 2343 – російською, 70 – угорською, 2 – болгарською, 5 – польською, 6 – румунською, 4 – кримськотатарською, 28 – англійською, 3 – німецькою, 2 – китайською, 3 – в’єтнамською. В нашій країні, за даними Міністерства юстиції України, налічується 5049 друкованих ЗМІ загальнодержавної, регіональної і (або) зарубіжної сфери розповсюдження, які зареєстровані як “видання зі змішаними текстами”, що друкуються українською, російською та іншими мовами. Така чисельність ЗМІ за великого розмаїття форм власності, векторів соціальної спрямованості, особливостей засновництва і сфери розповсюдження – переконливе підтвердження реального плюралізму в інформаційному просторі України, що слугує одночасно і засобом, і метою демократичних перетворень та подальшого розвитку свободи слова.

Уповноважений активно сприяє забезпеченню безперешкодного доступу друкованих і електронних мас-медіа до інформації, права незалежних журналістів на безпечну професійну діяльність та їх належного захисту від судового свавілля, а також адекватного реагування влади на критичні сигнали мас-медіа. Позиція Уповноваженого з цих пріоритетних аспектів знаходить своє відображення в щорічних доповідях, виступах під час парламентських слухань і “круглих столів”, на прес-конференціях і брифінгах, в інтерв’ю й актуальних коментарях для ЗМІ, а також в оперативних повідомленнях, які регулярно вміщуються на інтернет-сайті Уповноваженого.

За активної інформаційної підтримки у 2006–2007 рр. здійснювалися численні правозахисні заходи в рамках проваджень Уповноваженого та системних публічних слухань за участі представників влади, наукових і громадських організацій. Зокрема, у пресі та інтернет-виданнях були ґрунтовно відображені: робоча поїздка Уповноваженого у Львівську область з відвіданням контрольно-пропускного пункту “Шегині–Медика” напередодні приєднання Польщі до Шенгенської угоди; ІV Міжнародний антитерористичний форум “Захист прав людини в боротьбі з тероризмом”, співорганізатором якого була Уповноважений; 48-годинна перевірка Київського слідчого ізолятора, матеріали якої були покладені в основу публічних слухань “Смерть за ґратами: випадковість чи закономірність?” тощо.

Майже сто ЗМІ близького і далекого зарубіжжя (Україна, Росія, Естонія, Литва, Латвія, Ізраїль) упродовж шести місяців інформували про унікальне провадження Уповноваженого, пов’язане із захистом права на гідне увічнення пам’яті й перепоховання на Батьківщині праху воїнів-полтавців Олени Варшавської і Степана Хапікала, які загинули у 1944 р. при звільненні Таллінна від фашистських загарбників. Про цю патріотичну акцію Уповноважений розповіла 27 жовтня 2007 р. у прямому ефірі інформаційно-аналітичної програми “Політична студія” Полтавської обласної державної телерадіокомпанії “Лтава” (ведучий – журналіст Анатолій Мішин).

Широкого розголосу набули у ЗМІ урочистості з нагоди 65-річчя створення комсомольсько-молодіжної підпільної організації “Молода гвардія” у м.Краснодоні Луганської області, у яких взяла участь Уповноважений з прав людини у вересні 2007 р. Відзначаючи за велику виховну роботу співробітників музею “Молода гвардія”, Уповноважений з прав людини Н.Карпачова вручила нагороду й публіцисту Володимиру Мінаєву – автору виданого окремою книгою документального дослідження “Молода гвардія: знову зрада?”, де дається аргументована відсіч тим, хто намагається принизити подвиг героїв-молодогвардійців.

Уповноважений з прав людини вважає, що сьогодні, в умовах вистражданої свободи слова й полемічного обміну думками на шпальтах друкованих видань, в Інтернеті, у теле- та радіоефірі, дуже важливо обстоювати право на достовірну інформацію та історичну правду.

На першому каналі Національного радіо доброю традицією стала щотижнева п’ятнична програма “За права людини”, яка є справжньою народною трибуною Уповноваженого з прав людини у спілкуванні з багатомільйонною аудиторією з актуальних питань захисту конституційних прав людини: на повагу до її гідності; на свободу та особисту недоторканність; на працю, що включає можливість заробляти собі на життя; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на освіту, а також реалізації Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання щодо підозрюваних у скоєнні злочинів тощо. З 20 січня 2006 р. по 28 грудня 2007 р. ця радіопередача виходила в ефір 61 раз. Серед тем, які викликали значний суспільний резонанс: права й безправність українських трудових мігрантів; убезпечення споживачів від несанкціонованого підвищення місцевою владою тарифів на комунальні послуги; правозахисні перспективи, що відкриваються з підписанням Меморандуму про співпрацю між Уповноваженим з прав людини і Представництвом ООН в Україні.

Через мас-медіа Уповноважений підтримала всенародну добродійну акцію “Гамма-ніж для України”.

У вересні 2007 р. до Уповноваженого під час її робочої поїздки у Львівську область, на прес-конференції в пункті перетину українсько-польського кордону “Шегині–Медика”, звернулися представники Західної інформаційної корпорації з проханням захистити право на здоров’я кореспондента районної газети “Яворівщина” Оксани Максимішин, у котрої внаслідок тяжкої хвороби відмовили нирки. Не одержавши ефективної медичної допомоги в Україні, 38-річна жінка погодилася пройти курс передопераційного лікування в Польщі. Однак журналістці відкрили візу лише до 31 грудня 2007 р., тож із січня 2008 р., після входження цієї країни до Шенгенської зони, над нашою співвітчизницею нависла загроза бути депортованою. Проте за активного сприяння Уповноваженого з прав людини на міждержавному рівні у житті О.Максимішин, яку підключили до системи гемодіалізу (апарат “штучна нирка”), намітилася стабілізація. Візові й митні проблеми вже у минулому, а попереду – надія на рятівну трансплантацію у клініці урології міста Кракова. Нині журналістка через кожних три дні завдяки турботі Уповноваженого безперешкодно їздить до Польщі на життєво необхідні медичні процедури в очікуванні донорської нирки.

Широко відображалась як українськими, так і зарубіжними засобами масової інформації безпосередня участь Уповноваженого з прав людини у засіданнях урядової комісії з ліквідації наймасштабнішої у вітчизняній вугледобувній галузі аварії на донецькій шахті імені О.Засядька в листопаді 2007 р. Головна увага приділялася наданню всебічної допомоги сім’ям загиблих, чому сприяв і тісний контакт з мас-медіа. Про те, наскільки важливою була ця взаємодія, свідчить лист шахтарської вдови Галини Набіуліної з м.Донецька: “Завдяки спільним зусиллям Уповноваженого з прав людини, її прес-служби й телеканалу “Інтер” вдалося вчасно поставити на засіданні урядової комісії питання про те, аби шахтарів, тіла яких не змогли підняти із забою, рахували не зниклими безвісти, а загиблими під час аварії (вибуху) на шахті імені О.Засядька. Мені і нашим двом донькам важливо знати гірку правду: мій чоловік і їхній батько Сергій Набіулін загинув, а не пропав безвісти...”

У практику роботи Уповноваженого увійшли зустрічі з колективами журналістів, надання їм конкретної допомоги. Так, 21 вересня 2007 р. відбулася розмова з журналістами у редакції міської газети “Слава Краснодону”, якій Уповноваженим було подаровано перший комп’ютер.

Уповноважений з прав людини Н.Карпачова є членом редколегії найстарішого юридичного журналу “Право України”, а також входить до складу президії редколегії газети “Право” Союзу юристів України.

Зазначене свідчить про взаємну довіру Уповноваженого з прав людини і журналістів як поборників правди, совісті і справедливості, кращі здобутки яких у професійній діяльності є суголосними благородній місії правозахисника.

Уповноважений вважає дуже важливим фактором, що сприяє поліпшенню стану з забезпеченням свободи слова і думки в нашій країні, співпрацю з міжнародними організаціями.

Так, 12 жовтня 2006 р. на зустрічі зі співдоповідачем Моніторингового комітету ПАРЄ Ханне Северінсен Уповноважений з прав людини заявила: попри демократизацію вітчизняних ЗМІ, свободі слова по-українськи ще далеко до європейських стандартів. Якраз тоді розгорнулася бурхлива полеміка довкола парламентського законопроекту № 2051 “Про внесення змін у деякі закони України щодо запровадження кримінальної відповідальності за наклеп”. Уповноважений, назвавши цю безперспективну депутатську ініціативу спробою згортання реальної свободи слова в Україні, заявила, що цивілізована демократична держава не має права загрожувати вільній журналістиці дамокловим мечем узаконеної розправи за критику, яку несумлінний служитель Феміди може витлумачити як наклеп.

Свій візит в Україну на запрошення уряду у середині травня 2007 р. Спеціальний доповідач із захисту права на свободу думки та її вираження Комісії ООН з прав людини Амбеї Лігабо розпочав з відвідання офісу Уповноваженого з прав людини, де був поінформований про реальну ситуацію зі свободою слова в нашій країні: цензура влади змінилася цензурою грошей, доля мас-медіа стала ще більше залежати від комерційно-політичного переділу інформаційного ринку, що опинився у лещатах олігархічних кланів і фінансових груп. А правдиве слово преси, наголосила Уповноважений у бесіді з високим гостем, піддається всіляким переслідуванням, аж до фізичної розправи з журналістами за їхню професійну діяльність. У цьому контексті Уповноважений акцентувала увагу Спецдоповідача Комісії ООН з прав людини на своєму послідовному контролі за розслідуванням резонансних справ, пов’язаних з убивствами журналістів Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова.

Тому не випадково Спецдоповідач Комісії ООН з прав людини, дякуючи Уповноваженому за ґрунтовну інформацію з проблем свободи слова, зазначив: “Хотілося б, щоб влада була такою ж відвертою, як Омбудсман України”.

Наприкінці вересня 2007 р. Уповноважений з прав людини направила своїх представників у м.Відень (Австрія) на Нараду ОБСЄ з актуальних проблем свободи зібрань, об’єднань та вільного вираження поглядів у плюралістичному суспільстві. Висловлена на цьому форумі ключова теза доповідача Міжнародної федерації журналістів Ейдена Уайта про те, що незалежні ЗМІ є і передумовою, і умовою, і нервом демократичного суспільства, враховується Уповноваженим у повсякденній діяльності із захисту свободи слова.

Водночас треба наголосити, що міжнародна спільнота досить об’єктивно підходить до оцінки стану свободи слова у країні. Так, за Всесвітнім індексом свободи преси, який кожен рік публікує міжнародна організація “Репортери без кордонів”, Україна у 2006 р. посідала 106-е місце серед 168 країн, у 2007 р. – 92-е місце з 169 країн, залишаючись, як і раніше, “зоною небезпечної журналістики”.

Схвалюючи принципові положення резолюції 1535 Парламентської Асамблеї Ради Європи “Загрози життю і свободі вираження думки журналістів” від 25 січня 2007 р., Уповноважений висловлює глибоку тривогу у зв’язку з тим, що у Європі, зокрема і в Україні, а також на інших континентах журналісти не мають твердих гарантій власної безпеки.

За даними неурядової міжнародної організації Presse Embleme Campague (PEC), що базується в Женеві, у світі лише у 2007 р. при виконанні професійних обов’язків загинули 86 репортерів. Найнебезпечнішими для життя представників журналістського цеху спостерігачі називають Пакистан, Сомалі та Ірак. Саме в останній з названих країн під час обстрілу американськими військовиками багдадського готелю “Палестина” 8 квітня 2003 р. загинув український телеоператор Тарас Процюк, на захист прав рідні якого виступилаУповноважений, про що йшлося у попередній щорічній Доповіді. Боротьба триває. Н. Карпачова підтримала вимогу Національної спілки журналістів України до Президента США Джорджа Буша покарати винних у цьому вбивстві, а також призначити матеріальну компенсацію родині загиблого журналіста, який прагнув правдиво інформувати міжнародну громадськість про військову операцію американського армійського контингенту в Іраку. Заокеанські владоможці через власне дипломатичне представництво у нашій країні відповіли відмовою. Мовляв, Америка не полює за репортерами у “гарячих точках”, як це притаманно ісламським терористам...

Уповноважений з прав людини переконана, що журналісти не повинні бути заручниками ситуацій, коли політики на догоду непомірним амбіціям жертвують споконвічними принципами гуманізму й людяності, не віддаючи належне навіть тим, хто заплатив за свободу слова власним життям.

В Україні за час її державної незалежності загинули або зникли безвісти 38 журналістів, з них 30 – у зв’язку зі своєю професійною діяльністю.

Зокрема, 20 грудня 2006 р. невідомими було вбито засновника і видавця сімферопольської газети “Голос молоді” Норіка Ширіна. Попри те, що глава держави через пресу закликав міністра внутрішніх справ України і Генерального прокурора України взяти під особливий контроль розслідування цього злочину, дотепер не знайдені ані його замовники, ні виконавці.

Уповноважений пильно відстежує розслідування злочинів проти незалежних журналістів, які загинули при виконанні професійних обов’язків. Не припиняється вже 5 років провадження за резонансною справою Георгія Гонгадзе.

Після того як у жовтні 2005 р. Печерський райсуд Києва відмовив адвокатові Андрієві Федуру представляти в судовому процесі інтереси Лесі Гонгадзе, матері загиблого в нерівній боротьбі з мафією журналіста, Уповноважений з прав людини Н.Карпачова невідкладно зустрілася з Генеральним прокурором України Святославом Піскуном, заявивши, що це рішення не відповідає Європейській конвенції з прав людини, яка є складовою національного законодавства, а також Конституції України.

А 27 грудня 2006 р. Уповноважений під час зустрічі з Лесею Гонгадзе прийняла рішення надавати їй юридичний супровід у підготовці та поданні позовної заяви до Європейського суду з прав людини для ретельного й об’єктивного розслідування справи, що прогриміла на весь світ, а також невідворотного покарання і замовників, і організаторів, і виконавців цього жахливого злочину.

На думку Уповноваженого, процес у справі Георгія Гонгадзе, що у січні 2006 р. нарешті розпочався в Апеляційному суді Києва і тривав до 10 травня 2007 р. у закритому режимі, засвідчив: влада виявилася нездатною не лише захистити право на життя журналіста, а й дошукатися правди про його смерть. Леся Гонгадзе, з якою Уповноважений підтримує регулярні контакти, заявила, що зможе визнати підсудних убивцями сина тільки в тому разі, якщо ті вкажуть місцезнаходження його голови.

За отриманими Уповноваженим даними Генеральної прокуратури України, для встановлення організаторів та замовників убивства Георгія Гонгадзе упродовж 2007 р. допитано як свідків 1500 осіб, у тому числі кількох високопосадовців України. Проведено понад 90 судово-медичних і криміналістичних експертиз. Призначені додаткові судово-фоноскопічні експертизи, проведення яких доручено Експертній службі СБУ та експертам Київського науково-дослідницького інституту судових експертиз. Їм надані матеріали, зібрані під час досудового слідства з дотриманням вимог кримінально-процесуального законодавства України – носії із записами у цифровому та аналоговому вигляді загальною тривалістю понад 600 годин. Але замовники злочину досі залишаються без покарання.

У липні 2006 р. було поставлено крапку в розслідуванні резонансного вбивства тележурналіста з м.Слов’янська Донецької області Ігоря Александрова, який вирішив оприлюднити зафіксоване на аудіокасеті зізнання одного з кримінальних авторитетів про скоєння тяжкого злочину. Попри спроби “перевертнів” у міліцейських погонах перешкодити об’єктивному розслідуванню справи, яка перебувала на особливому контролі Уповноваженого, до кримінальної відповідальності притягнули 12 осіб. Головний обвинувачений Олександр Рибак, за вказівками якого діяли бандити, засуджений до п’ятнадцяти років, а його брат Дмитро – до одинадцяти років позбавлення волі.

Правдиве слово, насамперед про можновладців, призводить і до гонінь на представників мас-медіа. Випадків побиття, залякувань, розбійних нападів на журналістів було зафіксовано моніторингами Уповноваженого з прав людини та Інституту масової інформації: у 2005 р. – 16, у 2006 р. – 33, а 2007 р. – 22. За численними фактами, пов’язаними з перешкоджанням професійній діяльності представників ЗМІ, кримінальні справи або не порушуються, або розслідуються вкрай неефективно. Це спостереження ґрунтується на результатах постійного моніторингу Уповноваженого у сфері вітчизняних мас-медіа та даних Інституту масової інформації. Варто навести типові приклади з хроніки 2006–2007 рр.

Пізно увечері 3 лютого 2006 р. невідомі напали на редактора першої на Херсонщині незалежної газети “Ділові Новини” Олександра Гунька, який є також одним із засновників Новокаховської міської профспілки працівників засобів масової інформації. Четверо зловмисників під покровом зимової пітьми жорстоко побили п’ятдесятирічного журналіста, відібрали в нього гаманець, службове посвідчення та ключі від редакції.

15 лютого 2006 р. у центрі м. Донецька невідомі напали на журналістку телеканалу КРТ Наталію Богомолову. Оглушивши її ударом по голові, зловмисники забрали сумку, в якій, крім особистих речей, були необхідні для роботи документи.

Уночі 1 березня 2006 р. у м.Сімферополі невідомі вчинили замах на життя редактора популярного тижневика “Перша Кримська”, голови координаційної ради Асоціації вільних журналістів Криму, власного кореспондента Агентства “Франс-Прес” Лілію Буджурову. Вона пов’язує це зі своєю професійною діяльністю. Зокрема, з оприлюдненням у пресі поіменного списку кандидатів у депутати кримського парламенту, які мають кримінальне минуле.

8 квітня 2006 р. стався бандитський напад на головного редактора газети “CN – Столичные новости” Володимира Кацмана. Він був побитий у під’їзді власного будинку на вул.Мечникова в м.Києві. З безліччю саден, синців та струсом мозку журналіст потрапив до лікарні. Потерпілий звернувся до Уповноваженого, яка на підставі неспростовних фактів відкрила провадження. Печерське райуправління міліції Києва порушило кримінальну справу. Проте розслідування резонансного злочину, в якому слідчі вбачають хуліганські мотиви, невиправдано затяглося. Лише на початку 2007 р. співробітник міліції звернувся до В.Кацмана з наміром провести повторний слідчий експеримент, оскільки, мовляв, проведена раніше фотозйомка виявилася недоброякісною. Тоді було організоване незалежне журналістське розслідування. Воно вивело на один з приватних столичних вузів, який був підданий аргументованій критиці “Столичных новостей” за пропаганду ксенофобських настроїв і національної нетерпимості. Уповноважений, коментуючи для преси “показове побиття” В.Кацмана, заявила: “Це загроза всій демократичній Україні, яка може знову зіткнутися з небезпечною проблемою розпалювання міжнаціональної ворожнечі”.

3 червня 2006 р. у м. Херсоні зловмисники підпалили квартиру власного кореспондента газети “Киевские Ведомости” Сергія Яновського, відомого автора гострих антикорупційних публікацій. Цей злочин, що був учинений напередодні всеукраїнського професійного свята журналістів і став, за твердженням потерпілого, помстою за викривальні статті, правоохоронці так і не розкрили.

Тоді ж, у червні 2006 р., під час сесії Харківської обласної ради народний депутат України Дмитро Шенцев ударив фотокореспондента агентств Associated Press, ІТАР-ТАРС, Photolenta Андрія Авдошина. Інцидент стався, коли репортер спробував сфотографувати деяких депутатів перед голосуванням з питання недовіри губернаторові Харківщини А.Авакову.

14 серпня 2006 р. у м. Василькові на Київщині підлітки накинулися на редактора газети “Вечірній Васильків” Ігоря Мосійчука, після чого він з черепно-мозковою травмою потрапив до лікарні.

6 листопада 2006 р. мер м.Фастова Київської області Володимир Тимофеєв побив голову постійної депутатської комісії із питань забезпечення свободи слова і гласності міськради Івана Неживого, який оприлюднив у Інтернет-виданнях Інституту масової інформації і Незалежної медіапрофспілки України заяву про факти політичного та економічного тиску місцевого керівництва на ЗМІ.

24 листопада 2006 р. вчинено напад на директора ТРК “Новобузьке телерадіомовлення” Миколаївської області Ольгу Путік, яка з численними тілесними ушкодженнями й струсом мозку була госпіталізована до місцевої лікарні. Напади на журналістів у Миколаївській області (причому безкарні) почастішали, що свідчить не лише про неблагополучну ситуацію зі свободою слова в цьому регіоні, а й про неприпустимо байдуже ставлення влади до тих, хто порушує основоположні права людини. До речі, навесні 2006 р. було побито популярного на Миколаївщині незалежного журналіста Ігоря Іванникова. У нього під час нападу відібрали документи, що мали послугувати матеріалом для майбутньої кореспонденції про конфлікт між двома комерційними структурами. Влітку того ж року в м.Очакові невідомі скалічили головного редактора журналу “Горожанин” Юрія Юріна, який готував критичну статтю на економічну тему. Восени 2006 р. на співробітників газети “Наш город Николаев” Наталію Барбарош і Олександра Спантія скоїв напад начальник одного з миколаївських жеків.

Невідомі закидали редакційне приміщення газети “Козацька родина” (м.Орджонікідзе Дніпропетровської області) пляшками із запальною сумішшю. Виникла пожежа, яка знищила комп’ютерний центр, друкарську техніку, документи. Головний редактор видання, депутат місцевої ради Дмитро Бичков заявив у радіоінтерв’ю “Німецькій хвилі”, що ця надзвичайна подія січня 2007 р. – помста за опублікування серії статей про корупцію декого з посадовців.

1 лютого 2007 р. пізно вночі в м.Харкові невідомі підпалили автомобіль головного редактора газети “Пятница”, депутата Харківської обласної ради Ігоря Піддубного, який пов’язує цей злочин з незалежною політикою керованого ним видання.

19 лютого 2007 р. у м.Дніпропетровську з мотивів помсти за професійну діяльність було побито начальника інформаційної служби “9-го каналу” Анатолія Шинкаренка. Цю надзвичайну подію міліція кваліфікувала як “побутовий інцидент”.

28 лютого 2007 р. кореспондентові газети “Рівне вечірнє” Владу Ісаєву погрожував, розмахуючи перед ним пістолетом, бізнесмен Анатолій Пєхотін, який фігурує в матеріалах журналістського розслідування названого видання. А наприкінці березня того ж року інформаційні агентства повідомили: Влад Ісаєв, зустрівшись у Києві з Головою Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, попросив політичного притулку в США.

7 червня 2007 р. у м.Житомирі вчинено напад на працівницю місцевої телерадіокомпанії “Союз-ТБ” Ірину Волинську. Того дня помічник одного з депутатів Житомирської обласної ради застосував щодо жінки-журналістки брутальну фізичну силу. Потерпіла, яка потрапила до лікарні з численними забиттями та струсом мозку, пов’язує цей інцидент зі своєю професійною діяльністю.

24 липня 2007 р. невстановленими особами була обстріляна редакція запорізької газети “Істеблішмент”. Її головний редактор Олексій Коцур, котрий пов’язує те, що сталося, з незалежною позицією керованого ним видання, повідомив представникам преси: “Оперативно-слідча група знайшла на місці надзвичайної події 16 гільз автомата Калашникова, але кримінальну справу не було порушено”.

На кореспондента газети “Комерсант в Україні” Артема Скоропадського пізно ввечері 14 липня 2007 р. у під’їзді житлового будинку напали двоє невідомих. Журналістові, який за кілька днів до інциденту опублікував статтю з критикою на адресу керівництва столичної держадміністрації, вони завдали кількох ударів в обличчя і втекли.

Уповноважений переконана що, слід у повній відповідності з європейськими стандартами запровадити в Україні практику парламентських розслідувань за фактами убивств представників ЗМІ та погроз на їхню адресу, а також створити на загальнодержавному рівні ефективну систему безпеки, яка гарантувала б захист журналістів під час виконання ними професійних та службових обов’язків.

Істотний і далеко не завжди позитивний вплив на ситуацію, пов’язану з реалізацією вітчизняними мас-медіа конституційного права на свободу слова та інформації, вільне вираження поглядів і переконань, виявляє судова влада.

Як доводить моніторинг Уповноваженого, цивільні процеси за численними позовами до ЗМІ про захист честі, гідності та ділової репутації нерідко використовуються для жорсткого тиску на пресу. У цій сфері, на думку Уповноваженого, формується схема нецивілізованої протидії гласності. Мовляв, журналіста не обов’язково вбивати, якщо можна через суд змусити його замовкнути. Інакше кажучи, переслідування за дифамацію у ЗМІ є витонченою формою залякування. Крім того, досі не зжита судова практика притягнення представників ЗМІ до відповідальності за оціночні судження, що, на переконання Уповноваженого з прав людини, неприйнятно для демократичного суспільства.

У цьому відношенні характерною є справа Європейського суду з прав людини “Ляшко проти України”. Євросуд своїм рішенням від 10 серпня 2006 р. констатував: стосовно журналіста Олега Ляшка державою порушена ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (свобода вираження поглядів). Упродовж 1997 р. журналіст опублікував у газеті “Політика” чотири критичні статті про високопосадовців органів державної влади України: “Дурдинцівщина”, “Економте колючий дріт...”, “Аферист і генерал”, “Аферист і генерал виявилися родичами”. У липні 1997 р. Генеральна прокуратура України, посилаючись на витяги з названих публікацій, звинуватила автора в умисному наклепі у друкованому творі, безпідставному обвинуваченні у здійсненні тяжкого злочину та зловживанні службовим становищем. 9 грудня 1997 р. Печерський районний суд Києва виправдав журналіста за відсутністю складу злочину. А в листопаді 2000 р. Київський міський суд за поданням прокурора скасував це рішення і направив справу на новий розгляд. 7 червня 2001 р. Мінський районний суд Києва визнав головного редактора газети “Політика” О.Ляшка винним в оприлюдненні завідомо неправдивої інформації з метою дискредитувати органи внутрішніх справ та призначив журналістові покарання – два роки позбавлення волі (умовно) з дворічним випробувальним терміном без права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у засобах масової інформації. 18 жовтня 2001 р. Київський апеляційний суд підтримав це звинувачення, визнавши, що здійснення вищеназваних злочинів базується на великій кількості доказів, зібраних прокуратурою.

Європейський суд у своєму рішенні “Ляшко проти України” вказує: “Всі чотири статті журналіста викладені у надзвичайно жорстких термінах. Проте суд не може вважати їх надмірними з огляду на той факт, що вони становлять великий суспільний інтерес і торкаються публічних персон, у тому числі політиків. Таким чином, втручання в право заявника на свободу вираження поглядів не було пропорційним переслідуваній легітимній меті і необхідним у демократичному суспільстві. До того ж злочини, за які О.Ляшка притягали до відповідальності, декриміналізовані в новому Кримінальному кодексі України, який набрав чинності 2001 року”.

Інший приклад. У м.Ладижині Вінницької області редакція “Свіжої газети”, яку в 2004-му закрили під тиском місцевої влади, все ж домоглася у травні 2007 р. переконливої перемоги у непримиренній правовій суперечці з міським головою В.Коломійцевим. Газетна критика на його адресу була визнана рішенням Верховного Суду України оціночними судженнями, а не приниженням честі й гідності мера, який спочатку зажадав у позовній заяві стягнути зі “Свіжої газети” 100 тис. грн компенсації за начебто заподіяну йому моральну шкоду. Місцевий суд м.Ладижина оцінив у 30 тис. грн шкоду, нібито завдану міському голові редакцією. Апеляційна судова інстанція залишила від цієї позовної суми одну тисячу, однак Верховний Суд України не погодився і з нею, відкинувши своїм рішенням всі претензії посадовця. Тим часом мер В.Коломійцев подав до суду тепер вже на редакцію “Ладижинської газети”, а її кореспондента Едуарда Кістяка не пустив на сесію Ладижинської міськради.

Таке тенденційне ставлення до мас-медіа суперечить вимогам Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка у 1999 р. у резолюції 1179 “Дотримання Україною зобов’язань” вказала, що “будь-який судовий процес проти преси має відбуватися без змушування засобу масової інформації до його закриття”.

Оскільки в Україні кількість судових претензій до ЗМІ залишається доволі високою, Уповноважений з прав людини акцентує увагу на необхідності обов’язково враховувати рекомендацію Європейського суду з прав людини при розгляді подібних правових суперечок: має бути здійснене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. Вимогу доводити їх достовірність неможливо виконати: вона порушує свободу думки, що є базовою складовою права.

У попередніх щорічних доповідях Уповноваженого вже наводилися факти щодо резонансної справи редактора газети “Евпаторийская неделя” та Інтернет-видання “Крымский майдан. Зона противостояния” Володимира Лутьєва, на якому певні сили намагалися відпрацювати підступний спосіб розправи зі свободою слова: не вбиваючи, знищити журналіста в тюремній камері за сфабрикованим звинуваченням у тяжкому злочині. В.Лутьєв, автор гострих викривальних публікацій про деяких корумпованих обранців народу, нечистих на руку працівників міліції та суддів, уперше був затриманий, а потім заарештований кримським УБОЗом 11 листопада 2002 р. за підозрою в підготовці замовного замаху на життя М.Котляревського – тоді депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим. З того часу Уповноважений з прав людини, котра негайно відгукнулася на звернення журналіста, його кримських колег Л.Буджурової та В.Притули з проханням відстояти свободу слова, не припиняє провадження, захищаючи журналіста від переслідувань за професійну діяльність. На думку Уповноваженого, судове розслідування мало упереджений характер, але В.Лутьєв не зламався. Зусилля Уповноваженого виявилися немарними: за рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим журналіста вдалося вирвати з-за ґрат. Він продовжив, як і раніше, друкованим словом правди боротися проти криміналітету. У відповідь – знову арешт, цього разу за рішенням Апеляційного суду м. Севастополя.

У червні 2006 р. В.Лутьєва було засуджено до восьми років позбавлення волі та зобов’язано виплатити М.Котляревському 100 тис. грн за нібито заподіяну моральну шкоду. Уповноважений продовжила обстоювати права переслідуваного журналіста.

15 березня 2007 р. у Верховному Суді України відбувся розгляд касаційних скарг журналіста і його захисника В.Овечкіна на вирок Апеляційного суду м.Севастополя. Участь Уповноваженого у цьому процесі, як зазначалось у розділі цієї Доповіді щодо стану судового захисту прав людини, дала змогу встановити першопричину гучної справи: В.Лутьєв став жертвою помсти певних кримінальних угруповань Криму за викривальні статті. А це, підкреслила Уповноважений, виступаючи у найвищій судовій інстанції, свідчить про брутальні порушення національного та міжнародного законодавства, передусім Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Взявши до уваги переконливі аргументи Уповноваженого з прав людини про те, що редактора “Евпаторийской недели” переслідують за його принципову журналістську позицію і злочинними методами перешкоджають його професійній діяльності, Верховний Суд України прийняв ухвалу про скасування рішення Апеляційного суду Севастополя. В.Лутьєва одразу звільнили з-під варти, а гучну справу направили для об’єктивнішого розгляду в один із судів за межами Криму. Уповноважений тримає цю ситуацію на контролі й сподівається, що журналіст, урешті-решт, буде виправданий судом.

Нерідко в боротьбу проти свободи слова так чи інакше бувають втягнуті представники судової гілки влади. Таке трапилося, наприклад, у м.Городок на Львівщині з газетою “Народна думка” (редактор – Мирослав Малахівський). Конфлікту передувало опублікування на шпальтах цього видання відкритого листа Братковичівського сільського голови, членів виконкому і депутатів сільради з вимогою передати аварійне приміщення (з подальшим його капітальним ремонтом) під школу, а не відчужувати на користь сімейства місцевих підприємців Процаків. Останні усе ж заволоділи об’єктом соціально-культурного призначення, скориставшись сумнівними угодами та спираючись на рішення Городоцького районного суду. З цим не змирилися офіційні представники територіальної громади с.Братковичі: через “Народну думку” вони закликали дати правову оцінку діям тих, хто не за “хороші очі”, в обхід органів місцевого самоврядування узаконив цю майнову операцію. Її ініціатори дійшли до Личаківського районного суду Львова, який задовольнив надуманий позов Процаків до часопису Городоччини про захист честі та гідності, зобов’язавши редакцію “Народної думки” спростувати фрагмент оціночних суджень з відкритого листа, які відповідно до Закону України “Про інформацію” взагалі не підлягають спростуванню, а також відшкодувати позивачам моральні збитки на суму 10 тис. грн.

Уповноважений з прав людини направила відповідне подання про порушення Личаківським районним судом Львова вимог чинного законодавства про засоби масової інформації при розгляді цивільного позову до редакції газети “Народна думка”. Апеляційний суд Львівської області 17 грудня 2007 р. скасував несправедливий вердикт.

У жовтні 2007 р. Уповноважений доручила своїм представникам взяти участь у роботі позачергової сесії Харківської обласної ради, на порядок денний якої було винесено проблеми реалізації свободи слова в регіоні. Тут участь у гострій дискусії взяла В.Романенко (газета “Сільські новини”), котра зазнає судового переслідування за оприлюднення відомостей про те, що один з високопосадовців Харківщини є власником нафтових свердловин. Захищаючи свою професійну честь і людську гідність, журналістка дійшла у пошуках справедливості до Верховного Суду України. Цю гостру ситуацію, пов’язану з намаганням посадової особи приструнити “четверту владу”, Уповноважений взяла під особистий контроль.

На жаль, мають ще місце факти судового переслідування ЗМІ під час виборчих кампаній. Так, у лютому 2006 р. за позовом однієї з політичних партій, поданим до Київського районного суду м. Сімферополя, було припинено дію ліцензії найвпливовішої в Криму недержавної телерадіокомпанії “Чорноморська”. Її звинуватили в тому, що зміст програми “Календар” не відповідає вимогам законодавства, яким регулюються вибори депутатів кримського парламенту і місцевих рад у частині ведення агітації й оголошення результатів опитування громадської думки. А вже за тиждень Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував це рішення, наголосивши, що “за умов становлення України як демократичної держави закриття засобу масової інформації допускається лише як виняток”.

Уповноважений вважає, що для виправлення ситуації доцільно активніше застосовувати ст.171 Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Цьому реально посприяло б відповідне роз’яснення Верховного Суду України.

Моніторингом Уповноваженого у сфері мас-медіа впродовж 2006–2007 рр. зафіксовані факти перешкоджання журналістській діяльності, зокрема, неправомірна відмова представникам ЗМІ в акредитації та можливості бути присутніми на прес-конференціях, брифінгах, засіданнях органів державної влади й місцевого самоврядування, заборона здійснювати фото- та відеозйомку на публічних об’єктах, обмеження доступу до соціально важливої інформації під приводом удосконалення нормативно-правової бази чи на підставі прийняття підзаконних актів тощо.

Так, 12 травня 2006 р. Верховна Рада Автономної Республіки Крим ухвалила безпрецедентне рішення: провести засідання парламенту в закритому режимі, що означало видворення журналістів із сесійної зали. Проти цього виступили депутати демократичної орієнтації, наголосивши: регламент законодавчого органу автономії не може бути вищим за Закон України “Про інформацію”. Прокурор Автономної Республіки Крим визнав цю інформаційну самоізоляцію кримського парламенту протизаконною і вніс протест на дії, які порушують порядок висвітлення засобами масової інформації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

Суспільного розголосу набув конфлікт між знімальною групою телеканалу СТБ і парламентаріями, що трапився 12 липня 2006 р. Кореспондент Маргарита Ситник і оператор Володимир Новосад обрали об’єктом телевізійної зйомки мітинг біля будівлі Верховної Ради України (зйомку проводили з порушенням етичних норм). Несподівано до журналістів підійшли кілька чоловіків (серед них – народний депутат України Олег Калашников) і в різкій формі зажадали касету з відзнятим сюжетом. Почувши відмову, народні обранці силоміць забрали її в телевізійників, котрі голосно, але безуспішно кликали на допомогу міліціонерів, що патрулювали неподалік.

Прокуратура Київської області порушила кримінальну справу за фактом умисного перешкоджання законній професійній діяльності журналіста Романа Вінтоніва, який працював тоді на телеканалі “К1” і в складі знімальної групи разом з кількома депутатами прибув 8 грудня 2006 р. до Софіївської Борщагівки, аби ознайомитися з рішеннями місцевої сільради щодо розподілу земельних ділянок. Проте цей намір наштовхнувся на грубу протидію і свавілля. Сільський голова закрив тележурналістів у своєму службовому кабінеті і викликав міліцію... Наступного дня, маючи домовленість із сільським головою про зйомку сюжету на ту ж тему, журналісти телеканалу “К1” знову прибули до Софіївської Борщагівки. Однак цього разу їм у сільраді показали написаний від руки “регламент роботи зі ЗМІ” з неправомірною вимогою попереджати про подібні візити преси “у письмовій формі”.

Таким, що суперечить принципам свободи слова, треба визнати рішення сесії Куп’янської міської ради Харківської області від 19 вересня 2006 р. щодо встановлення жорстких умов акредитації при місцевій мерії: “ЗМІ зобов’язані забезпечити всебічне вивчення питання, що коментується в пресі, одержавши додаткову інформацію від депутатів міської ради або міського голови”. Не відповідає демократичним засадам місцевого самоврядування і доручення депутатів Івано-Франківської міської ради прес-секретареві мера на власний розсуд вирішувати всі питання щодо надання та позбавлення ЗМІ акредитації.

Уповноважений з прав людини повністю погоджується з журналістами, які розцінюють як цензуру свідоме обмеження посадовцями доступу до неконфіденційної інформації, її “фільтрацію” прес-службами, а також невмотивовану відмову в акредитації при органах місцевої влади. Тому, на думку Уповноваженого, слід створити дійові законодавчі противаги цим порушенням, що набули масового характеру.

26 вересня 2007 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову №1169 “Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації”. Преса відреагувала на цю директиву доволі різко: “В Україні узаконено тотальне стеження”.

Вважаючи право на інформацію та на безперешкодний доступ до неї каталізатором демократичних перетворень, Уповноважений, заявила на прес-конференції: “Урядове рішення, що дозволяє втручатися в особисте життя, суперечить не тільки Конституції України, а й Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.”. Уповноважений з прав людини Н.Карпачова направила Прем’єр-міністру України В.Януковичу подання, в якому поставила вимогу про скасування зазначеної урядової постанови, обґрунтувавши свою позицію правовими аргументами. Згідно зі ст.8 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції України та відповідати їй. А ст.92 Конституції України визначає права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав виключно чинними законами. Тобто права і свободи людини не можуть бути предметом регулювання будь-якого іншого нормативно-правового акта, у тому числі постанови Кабінету Міністрів України.

Уповноважений з прав людини переконана, що ця урядова постанова суперечить насамперед ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до вимог цієї статті органи державної влади не можуть втручатися у здійснення кожним права на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції інакше, ніж згідно із чинним законодавством та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Системний моніторинг Уповноваженого у сфері регіональних мас-медіа виявив таку тенденцію: почастішали факти брутального тиску на пресу з боку її засновників (співзасновників), насамперед які є представниками органів місцевої влади. Ця проблема набула особливої гостроти з першими кроками на шляху роздержавлення ЗМІ.

Непоодинокі приклади, коли влада фактично садить на голодний пайок засновані нею ЗМІ за прагнення до реальної свободи слова. Це мало місце, наприклад, у стосунках Львівської міської ради і його друкованого органу – комунального підприємства “Газета “Ратуша”. Попри те що редакції на 2007 р. було виділено 200 тис. грн з бюджету, видання позбавили фінансування. У зверненні до Уповноваженого редактор “Ратуші” Микола Савельєв зазначив, що “головною причиною ненадходження коштів є позиція газети, яка вже тривалий час вказує на недоліки як у діяльності багатьох служб міського господарства, так і в роботі міського голови Андрія Садового”. Доведені до відчаю кількамісячною невиплатою зарплати (до того ж за вказівкою чиновників у редакційному приміщенні відключили Інтернет, телефони і газ), журналісти “Ратуші” оголосили голодування у приймальні Львівського міського голови. На екстрено проведеному засіданні виконкому Львівської міськради нарешті, лише наприкінці жовтня 2007 р., вирішили відновити фінансування муніципальної газети. Уповноважений не знімає з контролю ситуацію, пов’язану з подальшою долею “Ратуші”, із захистом права її колективу на професійну діяльність.

У лютому 2007 р. Уповноваженим було відкрите провадження за фактами морального і фінансового тиску на редакцію “Подільської зорі” одним з її співзасновників – Вінницькою районною радою. Заполітизована більшість депутатського корпусу у відповідь на гостру критичну статтю про перекоси місцевого бюджету, по суті, прирекла на фінансову блокаду цю газету, яка серед п’ятдесяти вітчизняних ЗМІ бере участь у загальноукраїнському пілотному проекті з роздержавлення друкованої преси. Колектив “Подільської зорі”, звернувшись по допомогу до Уповноваженого, з тривогою писав про те, що через відмову Вінницької райради виділяти кошти довелося вдвічі скоротити редакційний штат муніципальної газети, залишивши її колектив без зарплати з лютого по травень 2007 р.

У повідомленні для преси Уповноважений констатувала: з одного боку, це обмежує право територіальної громади на інформацію, а з іншого – є порушенням Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, а також цілої низки статей Конституції України щодо права на працю, професійну діяльність і гідний людини рівень життя. Спільне відрядження до Вінниці представників Уповноваженого з прав людини, Держкомтелерадіо і Національної спілки журналістів України для вивчення на місці причин і наслідків конфлікту між редакцією “Подільської зорі” та депутатами Вінницької райради наводить на невтішний висновок: під приводом ініційованого владою роздержавлення ЗМІ посилюється наступ на свободу слова, а сама ідея неминучого реформування преси дискредитується.

У червні 2007 р. Уповноважений з прав людини запросила для участі у “круглому столі”, присвяченому 11-й річниці Конституції нашої держави, редактора газети “Подільська зоря”, заслуженого журналіста України Олександра Баркана. У своєму виступі він наголосив: тільки завдяки Уповноваженому вдалося уникнути банкрутства відомого на Вінниччині видання. Він переконаний, що для ефективнішого захисту свободи слова у районній глибинці слід визначити на законодавчому рівні пріоритетну роль трудового колективу редакції. Уповноважений дотримується думки, що проблему розв’язало б підписання “Подільською зорею”, Вінницькою міськрадою та Вінницькою райдержадміністрацією тристоронньої угоди про невтручання співзасновників від влади у редакційну політику.

Уповноважений з прав людини переконана: у процесі роздержавлення ЗМІ для забезпечення їх реальної незалежності першочерговою необхідністю є створення належних умов для комунальних мас-медіа, майно яких, включаючи нерухомість, і надалі має залишатися за редакційними колективами. Реформувати вітчизняну пресу, вперше відриваючи її від державної і комунальної власності, слід на збалансованій законодавчій базі, аби інтереси та права місцевих територіальних громад не потрапили під монопольний диктат окремих бізнесменів та політиків.

15 березня 2006 р. колектив газети “Тячів” (Закарпатська область) оприлюднив заяву, в якій міському голові Тячева С.Філіпу висловлюється закид щодо утиску свободи слова. Взявши на себе функції шеф-редактора, він став переглядати матеріали перед їх публікацією у газеті, засновником і видавцем якої є Тячівська міська рада. Одного разу з політичних мотивів зняв інтерв’ю з уже зверстаного номера. Редакції було також суворо заборонено друкувати матеріали державної податкової інспекції в Тячівському районі, де працював конкурент С.Філіпа на виборах міського голови. У відповідь на спроби головного редактора Любові Немеш захиститись від волюнтаризму лунали погрози припинити фінансування газети та звільнити її співробітників.

Цей конфлікт став предметом прокурорської перевірки і приводом для проведення “круглого столу”, організованого Ужгородською медіапрофспілкою. Його учасники у відкритому листі, адресованому Тячівському міському голові, поставили вимогу “припинити втручання у редакційну політику та дати журналістам можливість працювати відповідно до принципів демократичного суспільства, для якого свобода слова є нормою життя”.

Принципову позицію зайняла й прокуратура Тростянецького району на Сумщині, захистивши людську гідність і право на професійну діяльність редактора газети “Наш Тростянець” Павла Зленка. Критична спрямованість цього видання була не до вподоби місцевим посадовцям, зокрема голові Тростянецької районної ради М.Березіну, який підписав кілька розпоряджень про притягнення до дисциплінарної відповідальності неугодного редактора з подальшим його звільненням після оголошення чергової догани. Прокуратура за результатами своєї перевірки обставин цього конфлікту внесла відповідний протест, який був розглянутий на сесії Тростянецької районної ради, і члена Національної спілки журналістів України П.Зленка поновили на роботі.

Гучний резонанс мав і тиск місцевої влади на редакцію районної газети “Гуцульський край” Івано-Франківської області у квітні–травні 2006 р. На сесії Косівської райради під час виборів його голови у кількох депутатів виник сумнів у легітимності цієї процедури. Вони сподівалися, що об’єктивна кореспонденція “Гуцульського краю” допоможе встановити справжні результати голосування. До того ж на шпальтах названої газети планувалося оприлюднити відкритого листа сорока депутатів райради вищому керівництву нашої країни з вимогою захистити право на вільне волевиявлення. Проте новообраний голова райради Р.Присяжний у категоричній формі (спочатку усно, потім письмово) заборонив редакторові газети “Гуцульський край” Петру Гавуці публікувати в керованому ним виданні “крамольне” депутатське звернення. Редактор не виконав незаконного розпорядження і потрапив у немилість до місцевого начальства. Врешті-решт, журналіста, за плечима якого 34 роки журналістської роботи, звільнили з посади редактора. Його місце зайняв депутат райради, місцевий священик, який здобув світську освіту в Сторожинецькому лісотехнікумі.

Подібна практика, коли в кадровій політиці критерій професіоналізму зводиться нанівець на догоду волюнтаристським намаганням влади позбавити ЗМІ будь-якої самостійності, на думку Уповноваженого, несе серйозну загрозу свободі слова та вільному вираженню поглядів у вітчизняному медіапросторі.

Підтримку Уповноваженого з прав людини знайшло й звернення пленуму правління Житомирської обласної організації Національної спілки журналістів України, прийняте у травні 2007 р. У цьому документі йшлося про загрозливу ситуацію з випуском регіональних газет, що потерпають від політичного та економічного тиску. Так, на Житомирщині дванадцять журналістських колективів (серед них редакція обласної газети і дирекція телерадіокомпанії) зовсім або частково не отримали фінансування за висвітлення діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, тому не розрахувалися з видавництвом і накопичили заборгованість із заробітної плати. Редактор газети “Відродження” Брусилівського району, рятуючи редакцію від банкрутства, оформив на себе банківський кредит. З тих же причин опинилися у кризових ситуаціях редакції газет “Перемога” (Харківська область), “Вісті Кореччини” (Рівненська область), “Сільське Криворіжжя” (Дніпропетровська область), “Нафтовик Борислава” (Львівська область), а також “Відлуння” (засновник – Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи).

У грудні 2007 р. голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко поширив заяву з приводу рішення Київради про призупинення випуску комунальних газет “Вечірній Київ”, “Хрещатик” та “Українська столиця” з подальшою їх комерціалізацією. Цьому передували реформи, які справляють враження непродуманих: нинішній склад Київради звільнив головних редакторів видань під тим приводом, що їх затверджували депутати попереднього скликання. Водночас столична влада обіцяла провести конкурс на заміщення редакторських посад та створити комісію з розгляду програм претендентів на заміщення вакансій, однак ці наміри так і не були реалізовані. Далі вже не Київрада як представницький орган територіальної громади української столиці, а чомусь Київська міськдержадміністрація призначила виконувачів обов’язків головних редакторів. Причому серед них виявилися не лише професійні журналісти, а й бухгалтери та рекламісти. Кадрові перестановки на цьому не закінчилися. Скажімо, у “Вечірньому Києві” звідтоді змінили аж шість керівників.

На думку Уповноваженого, такі метаморфози інформаційного ринку столиці негативно відбилися на дотриманні конституційного права на свободу слова та вільне вираження поглядів, а також призвели до ущемлення трудових прав журналістів, дехто з яких досі шукає справедливості у судах. Правовий аналіз ситуації, що склались у підконтрольних київській владі ЗМІ, може слугувати застереженням від поспішного роздержавлення комунальних мас-медіа, поки для цього не буде створено відповідної законодавчої бази.

Свобода слова – це, на переконання Уповноваженого, усвідомлена необхідність журналістів неухильно дотримуватися професійної етики. У зверненнях до Уповноваженого дедалі більше наших співвітчизників просять захисту від дезінформації, пропаганди насильства, інформаційного кілерства, що конвертується в свободу брехати, ображати, зводити наклепи. На думку Уповноваженого, скандалізація стає, на жаль, невід’ємною прикметою багатьох сучасних ЗМІ.

“Так, кожна сторона нашого життя важлива для розуміння загальної картини світу, – пише у зв’язку з цим майбутня журналістка, студентка Запорізького національного університету Катерина Сіринек. – Але ж об’єктивність полягає не в сенсаційному навішуванні ярликів, а в розумному і зваженому зіставленні фактів за їх неодмінного аналізу. Копирсатися в “брудній білизні” за допомогою “жовтої” преси – нині справа прибуткова. Тільки сумно, що це отруює суспільну атмосферу”.

Уповноважений всіляко підтримує працівників ЗМІ, які не бажають брати участі в будь-яких маніпуляціях громадською думкою, у їхньому прагненні до активного морального самоочищення.

Це виявилося й 6 листопада 2007 р., коли провідні журналісти національних телеканалів, у тому числі “1+1”, “5 канал”, “СТБ”, “Ера”, розпочали в столичному парку ім. Тараса Шевченка акцію протесту проти замовних матеріалів на телебаченні під гаслом “Не продаємось!”. У заяві, яку підписали 48 ентузіастів справедливого руху за свободу слова і незалежність преси, виражена рішуча незгода з безпринципністю власників тих телеканалів, на яких під час останніх парламентських виборів діяла відлагоджена індустрія високооплачуваних тенденційних сюжетів: “Як і за часів цензури 2002–2004 рр., телебачення нерідко спотворює уявлення суспільства про те, що відбувається, і перетворюється на криве дзеркало... Разом з телеглядачами від цього програють медіа, їхні власники і журналісти – довіра до них падає... Ми закликаємо всіх політиків і бізнесменів відмовитися від купівлі таких програм і сюжетів, адже це працює проти вас”.

На думку Уповноваженого, назріли кардинальні зміни в українському законодавстві про захист суспільної моралі й інформаційну політику держави, оскільки вітчизняний медіапростір заполонили сюжети насильства. Журналіст Інна Бірюкова (газета “День”, 25 липня 2007 р.) у статті “Фільтруй екран” наводить тривожний факт, який розцінюється Уповноваженим як зловживання свободою слова, коли вседозволеність на екрані провокує злочинну вседозволеність у житті. Йдеться, зокрема, про те, що після повторного показу кінобойовика “Бригада” у Вінниці підлітки об’єдналися в групу з метою систематичного рекету та побиття однолітків.

Як неодноразово наголошувалось Уповноваженим у виступах на парламентських слуханнях і в ЗМІ, Етичний кодекс українського журналіста має стати для представників мас-медіа таким же священним, як для лікарів – клятва Гіппократа. Цей принцип міг би, на думку Уповноваженого, знайти відображення у законі про незалежні ЗМІ, ухвалення і застосування якого було б доцільним у процесі роздержавлення вітчизняної преси.

Аналіз Уповноваженого з прав людини засвідчує, що в Україні упродовж 2006–2007 рр. досягнуто певного прогресу в утвердженні свободи слова. Тривало удосконалення законодавчої бази щодо розвитку мас-медіа та їх функціонування у суспільстві (відсутність цензури, безперешкодна реєстрація, розгалужена мережа розповсюдження, перші кроки з роздержавлення ЗМІ).

Водночас вітчизняна преса зазнавала істотного ущемлення своїх прав, що підтверджується непоодинокими фактами бюрократичних перешкод професійній діяльності, безпричинних відмов у акредитації, економічного тиску на редакційні колективи, незаконного звільнення журналістів, численних судових позовів до них з боку політиків, чиновників, бізнесменів про захист честі, гідності та ділової репутації.

Намітилася тривожна тенденція: відсутність адекватного правового реагування на злочини проти журналістів. Навіть замахи на їхнє життя правоохоронці кваліфікують як хуліганство. За ініціативою Уповноваженого до чинного Кримінального кодексу України була внесена ст.171, що захищає право журналістів на професійну діяльність, однак ця норма не застосовується судами.

Процес роздержавлення вітчизняної преси, у пілотному проекті якого задіяні п’ятдесят регіональних ЗМІ, дискредитується на місцях намаганнями влади виключити з-поміж співзасновників трудові колективи видань, заволодіти їхнім майном та редакційними приміщеннями.

Всупереч очікуванням суспільства і рекомендаціям Ради Європи, не внесені зміни до законодавства, яке регулює діяльність преси: щодо можливості визнання справжнього власника будь-якого ЗМІ, насамперед телеканалів і радіостанцій, впровадження ефективного антимонопольного контролю з метою запобігання концентрації ЗМІ в руках одного власника чи його родини.

Верховна Рада України так і не спромоглася прийняти закони, які забезпечили б належну прозорість органів державної влади для громадськості. Зокрема, не були ухвалені нові редакції законів України “Про громадське телебачення і радіомовлення”, “Про інформацію” та “Про роздержавлення засобів масової інформації в Україні”.

Тим часом поглиблюється тенденція монополізації інформаційного ринку України олігархічними кланами. Реально протистояти цьому можна тільки створивши громадське телебачення і радіо, однак ця надзвичайно важлива справа продовжує гальмуватися на всіх рівнях.

Для того щоб ЗМІ ефективніше виконували функцію медіатора подальшої демократизації нашого суспільства, слугували надійним інструментом громадського контролю за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, доцільно розробити комплексну загальнонаціональну програму розвитку мас-медіа. На думку Уповноваженого, її основу має складати удосконалення законодавства з регулювання відносин між власниками засобів масової інформації та редакційними колективами, належний соціальний захист журналістів, сприяння їхній самоорганізації, а також істотне обмеження впливу органів влади на пресу.