Головне меню   

 4.2. Право на працю та безпечні умови роботи

Право на працю визнається за кожною людиною та означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Право на отримання завдяки праці матеріальних і культурних благ є також передумовою та своєрідним гарантом політичних і громадянських прав, оскільки між ними існує нерозривна єдність, яка відображається у основному праві людини – праві на життя. Конституцією України передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Останніми роками були прийняті нормативно-правові акти, спрямовані на забезпечення реалізації трудових прав громадян. Серед них: Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб” від 14 грудня 2006 р.; постанови Кабінету Міністрів України: “Про запровадження тарифних коефіцієнтів Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери, передбачених за II етапом” №682 від 3 травня 2007 р., “Про затвердження Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року” №922 від 5 липня 2006 р., “Про затвердження Програми підвищення безпеки праці на вугледобувних та шахтобудівних підприємствах” №374 від 29 березня 2006 р.; розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення плану заходів, спрямованих на задоволення потреби ринку праці у кваліфікованих робітничих кадрах” №886-р від 17 жовтня 2007 р., “Про схвалення Концепції Загальнодержавної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2006–2011 роки” №269-р від 11 травня 2006 р. та інші. Ці акти спрямовані на забезпечення державного регулювання ринку праці за допомогою правових, організаційних і економічних важелів. Залишається сподіватися, що ці документи не стануть декларативними, а намічені заходи активно втілюватимуться у життя.

Статистичні дані свідчать, що протягом 2006–2007 рр. в Україні зберігаються тенденції на ринку праці щодо зростання зайнятості населення, скорочення безробіття, створення робочих місць, збільшення розміру середньомісячної заробітної плати та зменшення суми заборгованості із заробітної плати. Зокрема, зменшився рівень безробіття населення працездатного віку (визначеного за методологією МОП): з 7,8 % у 2005 р. до 6,9 % за 2007 р. (табл. 4.2.1). Зріс також рівень працевлаштування незайнятого населення за допомогою державної служби зайнятості до 45,4 % у 2007 р. проти 36,4 % у 2005 р.

Протягом 2006–2007 рр. зріс і середній розмір допомоги по безробіттю: у грудні 2007 р. він становив 339,27 грн, або 73,8 % законодавчо встановленого рівня мінімальної заробітної плати.

Таблиця 4.2.1. Динаміка основних показників ринку праці у 2006–2007 рр.

Водночас Уповноважений змушена зауважити, що, попри загальні позитивні тенденції в реалізації права кожного на працю, продовжують мати місце масові порушення трудових прав конкретних громадян, які потребують посиленої уваги та контролю щодо їх забезпечення та поновлення з боку держави. Про це свідчить невтішна статистика Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю: протягом 2006 р. департамент та його територіальні органи перевірили майже 33 тис. роботодавців, при цьому у понад 29 тис. (89,1 %) було виявлено порушення законодавства про працю та загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Про неналежний стан дотримання прав на працю повідомляють і гро­мадяни, які звертаються до Уповноваженого з проханням сприяти реалізації чи захисту їхніх конституційних трудових прав, передбачених та гарантованих ст.43 Конституції України. Зокрема, до Уповноваженого надійшло з цих питань у 2006 р. –1169 звернень, у 2007 р. – 1370.

Як засвідчує моніторинг Уповноваженого, в країні залишається значною частка економічно неактивного населення – це 28 % населення працездатного віку. Серед причин, які стримують зростання зайнятості, такі: низький розмір заробітної плати та неналежна якість робочих місць; проблеми зайнятості молоді, сільського населення та інших осіб, не здатних на рівних умовах конкурувати на ринку праці; ґендерна дискримінація трудових прав жінок; розвиток неформального сектору економіки; дисбаланс між попитом та пропозицією робочої сили тощо.

За даними Міністерства праці та соціальної політики України, диспропорції між попитом на робочу силу та її пропозицією характерні для переважної більшості професій. Найбільш актуальною є проблема незбалансованості за кваліфікаційним рівнем незайнятих громадян, оскільки значна частина безробітних не влаштовує роботодавців через невідповідність вимогам щодо рівня кваліфікації та досвіду роботи.

З іншого боку, має місце незбалансованість за кількісною ознакою вакансій та осіб, які шукають роботу. Сьогодні ринку праці не вистачає медичних працівників, учителів, висококваліфікованих робітників. Так, потреба у фрезерувальниках та лікарях різної спеціалізації відповідно у три та шість разів перевищує чисельність працівників цієї професії, які перебувають на обліку в службі зайнятості. Також від роботодавців надходить багато заявок на електрогазозварників, слюсарів, токарів, швачок, столярів, трактористів, спеціалістів на будівництві й у суднобудуванні.

Поряд з цим за станом на 1 січня 2007 р. у державній службі зайнятості на 1 вакансію бухгалтера та 1 кухаря претендувало відповідно 16 бухгалтерів та 12 кухарів, а на 1 вільне робоче місце в сільському господарстві – 30 осіб. За окремими професіями, такими як водії автомобілів, продавці, молодші медичні сестри, листоноші кількість безробітних у п’ять і більше разів перевищує кількість відповідних вакансій.

Кількісний дисбаланс поглиблюється низькими якісними характерис­тиками переважної більшості вільних робочих місць – низьким рівнем заробітної плати, несвоєчасною її виплатою або виплатою у вигляді натуроплати, транспортною недоступністю, відсутністю житла тощо. Зокрема, за 2007 р. з-понад 1,9 млн вакансій, зареєстрованих у державній службі зайнятості, майже у половині запропонованих вакансій (46%) рівень заробітної плати не перевищував прожиткового мінімуму, і тільки 8% вакансій – із заробітною платою понад середню по відповідному регіону.

Через низький розмір заробітної плати запропонованих вакансій люди час­то відмовляються від роботи, про що повідомляють у листах, з якими звертаються до Уповноваженого з прав людини. Мешканка м.Луцька З.Кузьмук пише: “Поставили мене, безробітну, в центрі зайнятості, дають роботу: на Боже, що мені не гоже, де немає навіть мінімальної заробітної плати. Роботи я не маю, надії на щось певне також немає. Звертаюсь до Вас, Уповноваженого з прав людини: порадьте, куди я можу звернутись по допомогу”. На звернення Уповноваженого до Волинського обласного центру зайнятості отримано відповідь, що усі вісім вакансій, які протягом 2006 р. запропоновано заявниці, дійсно мали низьку заробітну плату – в розмірі мінімальної. Директор обласного центру повідомив також, що в області рівень задекларованої заробітної плати у вакансіях, поданих роботодавцями до служби зайнятості у сегментах: менше мінімальної – мінімальна – 13,6%, мінімальна – прожитковий мінімум – 41,4%, прожитковий мінімум – середня по регіону – 31%, середня по регіону (826,3 грн) – вище – 14%.

Уповноважений з прав людини переконана, що дисбаланс між попитом та пропозицією на ринку праці зумовлений насамперед нівелюванням основних функцій заробітної плати, низькою якістю робочих місць, недостатнім професійно-кваліфікаційним рівнем працівників, міграційними процесами, нелегальною зайнятістю, відставанням системи професійної освіти від потреб роботодавців, неналежним рівнем соціального діалогу між державою, профспілками і роботодавцями та іншими.

Тому, на думку Уповноваженого, реальний стан ринку праці, невтішний демографічний прогноз щодо зменшення кількості населення України, вільний рух робочої сили вимагають від органів влади, роботодавців та суспільства рішучих дій у розв’язанні актуальної проблеми збереження та розвитку трудового потенціалу, створення конкурентних переваг національного ринку праці.

Одним із головних чинників, який впливає на процес формування якісного трудового потенціалу, є професійна орієнтація, якій в Україні поки що не приділяється належної уваги. Перехід від планової до ринкової економіки призвів до припинення централізованих замовлень від галузевих міністерств та відомств на підготовку кадрів. У формуванні державного замовлення не задіяні й роботодавці. З іншого боку в Україні втрачена ідеологія суспільної значущості праці й трудового навчання, знизилася престижність робітничої професії, а із ЗМІ зник образ чесного працівника, людини праці. Тому більшість професійно-навчальних закладів не можуть забезпечити виконання державного замовлення з набору учнів. Зокрема, упродовж останніх п’яти років бажаючих набути робітничі професії серед одинадцятикласників зменшилося з 31 до 14%, тобто більше, ніж удвічі, а на одного учня системи профтехосвіти припадає понад 4 студенти вищих навчальних закладів.

Уповноважений вважає, що до системи професійної орієнтації слід підходити комплексно. Для цього потрібно, зокрема, підвищити якість професійно-технічної освіти, яка має орієнтуватися на сучасне виробництво та новітні технології, налагодити співпрацю закладів освіти, роботодавців та державної служби зайнятості, посилити профорієнтаційну роботу з учнями навчальних закладів, викладачами та батьками, здійснювати державний моніторинг поточних та прогнозованих потреб ринку праці на близьку та віддалену перспективу, відновити систему підвищення кваліфікації працівників.

Активну участь у профорієнтації та професійному навчанні безробітних бере державна служба зайнятості. За направленням служби у 2007 р. 229,4 тис. безробітних проходили професійну підготовку або підвищення кваліфікації, що на 26 тис. осіб більше, ніж у 2006 р.

Водночас професійна підготовка безробітних здійснюється іноді за відсутності конкретного замовлення роботодавців. Така ситуація призводить до позбавлення безробітних, які закінчили навчання, гарантій на працевлаштування та неефективного використання коштів, які направлялися на боротьбу із безробіттям. Ось типовий приклад. До Уповноваженого звернувся мешканець м.Одеси, інвалід ІІ групи, В.Жак з проханням допомогти у працевлаштуванні за спеціальністю: “Нет сил терпеть бесчинства чиновников! В январе 2007 г. я сдал государственный экзамен на бакалаврском уровне в Одесском государственном экологическом университете и попробовал найти работу по специальности “эколог”. В феврале собрал все необходимые документы и встал на учет в центр занятости Киевского р-на г.Одессы. Государство несколько лет тратило денежные средства на мою учебу. Казалось бы, кому еще не посодействовать мне, как центру занятости моего района. Мало того, что я полгода хожу в этот центр занятости два раза в месяц (как на медицинские процедуры) безрезультатно, так еще должен выслушивать их недовольные реплики:“чего вы сюда ходите?” А кто-то из этих чиновников задумывался за шесть месяцев моего хождения к ним, как я с беременной женой и четырехлетним ребенком живу на одну пенсию!.. Прошу помочь мне в трудоустройстве по специальности – мне семью кормить надо, да и деньги, которые потратило государство на мою учебу, хотелось бы оправдать”.

Одеський обласний центр зайнятості, до якого Уповноважений звернулася з проханням сприяти людині у працевлаштуванні, повідомив, що потреба роботодавців у екологах на ринку праці Одеси виникає дуже рідко, вимоги до претендентів – повна вища освіта та досвід роботи; на інші посади він не погоджувався. На жаль, такі випадки непоодинокі.

На підставі аналізу звернень громадян Уповноважений змушена привер­нути увагу відповідних посадових осіб, зокрема центрів зайнятості, до необхідності при прийнятті рішення про направлення безробітного на професійне навчання або підвищення кваліфікації враховувати конкретне за­мовлення роботодавців. За таких обставин і людина отримає роботу та моральне задоволення від реалізації своїх здібностей, і державні кошти не будуть витрачені даремно.

З огляду на сучасні потреби роботодавців у якісних кваліфікованих фахівцях привертає увагу підхід до кадрового забезпечення державних підприємств. Йдеться про практику укладання з керівниками підприємств короткотермінових трудових контрактів та ігнорування думки трудового колективу. У травні 2006 р. відбулася зустріч Уповноваженого з представниками державного підприємства “Мартинівський спиртовий завод”, що на Вінниччині. Виробничники передали Уповноваженому підписане практично всіма працівниками заводу колективне звернення з проханням захистити їхні трудові права, а також зберегти підприємство від доведення до штучного банкрутства. Упродовж півроку колектив підприємства шість разів звертався до голови Вінницької державної обласної адміністрації О.Домбровського за допомогою. Але на жодне звернення не отримав ні належного реагування, ні запрошення на зустріч для розв’язання наболілих проблем спиртового заводу. Найголовніша з них – необґрунтоване припинення контракту з керівником підприємства М.Огородніком, який лише за один рік роботи на посаді підняв спиртовий завод з колін: обсяг виробництва товарної продукції зріс у 3,8 раза, розрахувався з боргами перед працівниками, державою та партнерами. І це при тому, що до вересня 2004 р. завод був приречений на зупинку виробництва і банкрутство.

У листі до керівництва Державного концерну “Укрспирт” Уповноважений наголосила на неприпустимості укладення трудових угод, тим більше з професіоналами галузі, лише на один рік. Адже така практика навряд чи відповідає інтересам держави, оскільки не стимулює директорів до розвитку виробництва, запровадження новітніх технологій, пошуку перспективних джерел сировини і ринків збуту продукції. Проблему було розв’язано на користь трудового колективу та держави: спочатку директором заводу призначено головного технолога, а М.Огородніка – його заступником, а наприкінці 2007 р. М.Огородніка призначено директором заводу з укладенням довгострокового контракту на п’ять років.

Уповноважений змушена констатувати, що ринку праці притаманні негативні явища, які призводять до порушення трудових прав громадян. Насамперед це прихована зайнятість населення у неформальному секторі економіки, в якому набули поширення рабські трудові відносини. Трудові відносини у неформальному секторі економіки, як правило, не оформляються належним чином, тому працівники позбавлені прав на належні умови праці та її оплату, зокрема, нормований робочий день, участь у системі загальнообов’язкового державного соціального та пенсійного страхування, а також на судовий захист трудових прав. Така ситуація характерна для сільського господарства, будівельної індустрії, роботи великих супермаркетів, оптово-роздрібної торгівлі.

Як свідчать вибіркові обстеження населення з питань економічної активності, які проводить Держкомстат, у 2007 р. 22,3% (або 4,66 млн) осіб були зайняті у неформальному секторі економіки проти 15% (2,98 млн) у 2000 р., причому кожен другий – у віці до 35 років (табл. 4.2.2).

Однією з причин зростання частки нелегально працюючих є внутрішня міграція працездатних громадян. У пошуках роботи та заробітку люди мігрують до великих міст, погоджуючись на будь-які умови та оплату праці.

В Уповноваженого викликає занепокоєння зростання кількості брутальних порушень трудових прав громадян у неформальному секторі економіки. Для ліквідації тіньової зайнятості органам влади слід невідкладно вжити рішучих заходів, насамперед економічних, тому що тільки адміністративними методами, формальними заборонами це явище не побороти.

Право на оплату праці та своєчасне отримання заробітної плати. За ста­тистичними даними, протягом 2006–2007 рр. відбулося підвищення роз­мірів мінімальної та середньомісячної заробітної плати, зменшилася сума заборгованості із заробітної плати.

У 2007 р. розмір середньомісячної заробітної плати, нарахованої на одного штатного працівника, порівняно з 2006 р. зріс на 29,2% і за рік становив 1351 грн, що у 2,4 раза більше розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (568 грн), та у 2,9 раза – розміру мінімальної заробітної плати (460 грн). Проте темпи зростання реальної заробітної плати уповільнилися: якщо у 2005 р. реальна заробітна плата порівняно з попереднім роком зросла на 20,3%, то у 2006 р. – на 18,3%, а у 2007 р. – на 12,5%.

Таблиця 4.2.2. Зайнятість населення 15–70 років у неформальному секторі економіки у 2001–2007 рр.

Розмір заробітної плати значно коливається залежно від регіону. Так, місячний заробіток мешканця м.Києва в грудні 2007 р. досяг 3048 грн, що майже удвічі більше, ніж у середньому по країні – 1675 грн. Дещо вище від середнього оплачується праця громадян у промислових регіонах: у Донецькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях середня зарплата коливається в межах 1680–1840 грн. Найнижчі зарплати в грудні 2007 р. отримали жителі Тернопільської області – у середньому 1191 грн. Не набагато більшими є заробітки у Вінницькій, Сумській, Волинській, Чернігівській областях. Такий же розрив між столицею та регіонами спостерігався у 2006 р.

Як і раніше, одні з найвищих зарплат отримують працівники вугільної, хімічної, нафтопереробної, металургійної галузей – 2000 грн і більше. Найнижчі зарплати – 800 грн – у текстильній промисловості.

Протягом 2006–2007 рр. на 31,4% зріс розмір мінімальної заробітної плати і на кінець 2007 р. він становив 460 грн. Але мінімальна зарплата є низькою та становить лише 81% рівня прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Для порівняння: мінімальна заробітна плата в Польщі вища, ніж в Україні, у 3,6 раза, в Чехії – у 4,4, в Іспанії – у 8,9. Середньомісячна заробітна плата в Польщі перевищує аналогічний показник в Україні в 4 рази, в Іспанії – в 13 разів, у Німеччині – в 27 разів.

Як свідчить моніторинг Уповноваженого, в Україні ще мають місце ганебні випадки порушення окремими роботодавцями конституційного права працівників на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Зокрема, за грудень 2007 р. в Україні кожен вісімнадцятий працівник отримав заробітну плату у розмірі, що є нижчим від мінімального (460 грн), а у 15,5% працюючих заробітна плата була не вище розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (568 грн).

На жаль, в Україні заробітна плата втратила стимулюючу функцію, уповільнює економічне зростання, не впливає на науково-технічний прогрес. Уповноважений переконана, що назріла нагальна необхідність суттєвого підвищення заробітної плати та удосконалення її струк­тури.

В Україні до цього часу не покінчено з таким ганебним явищем, як заборгованість із заробітної плати. Протягом 2006–2007 рр. сума заборгованості порівняно з 2005 р. зменшилася на 30,4% (або на 291,6 млн грн) і на 1 січня 2008 р. становила 668,7 млн.

Водночас котрий рік поспіль залишається нерозв’язаною проблема виплати боргів із зарплати по підприємствах, які збанкрутували або знаходяться на стадії банкрутства. На такі підприємста припадає 63% заборгованості, а чинне законодавство не передбачає механізму повернення боргу працівникам збанкрутілих підприємств. На думку Уповноваженого, за таких обставин була б корисною повна ратифікація Україною усіх положень Конвенції Міжнародної організації праці №173 про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця 1992 р.

19 жовтня 2005 р. Верховна Рада України прийняла Закон України про ратифікацію цієї Конвенції із заявою, що Україна бере на себе зобов’язання, які випливають із частини II Конвенції – щодо віднесення заробітної плати працівників підприємства-банкрута до привілейованих платежів, тобто таких, що виплачуються у першу чергу. Але для України не менш актуальною є ратифікація частини ІІІ Конвенції, яка передбачає задоволення вимог працівників установою-гарантом, якщо роботодавець не може здійснити виплату через свою неплатоспроможність.

Стаття 55 Конституції України надає кожному право звертатися до суду за захистом прав, у тому числі на оплату праці. Проте прийняте на користь працівника судове рішення, яке за ст.124 Конституції України є обов’язковим до виконання на всій території України, не гарантує виплату йому заборгованих коштів. Обставинами невиконання чи тривалого виконання судових рішень можуть бути: відсутність у підприємства майна чи коштів на рахунку, банкрутство, бездіяльність державних виконавців тощо.

Тому з року в рік, як наголошувалося, громадяни дедалі активніше звертаються до Європейського суду з прав людини за захистом права, передбаченого п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., – на справедливий судовий розгляд, у тому числі виконання рішень національних судів щодо виплати заборгованості із заробітної плати. Рішення Європейського суду по цій категорії справ підтверджують, що в Україні немає належних механізмів захисту права людини на отримання винагороди за працю.

Типовою є справа “Стратейчук проти України”, рішення по якій було винесено Європейським судом з прав людини 26 квітня 2007 р. Суть справи полягає в тому, що 30 травня 2000 р. Бердянський міський суд Запорізької області виніс на користь В.Стратейчука рішення, яким зобов’язав ВАТ “Завод Південгідромаш” виплатити заявнику заборгованість із заробітної плати у розмірі 1423,39 грн. На момент винесення рішення Європейським судом рішення Бердянського міського суду виконано не було. Європейський суд визнав, що Україна порушила п.1 ст.6 Конвенції – щодо тривалості виконання судового рішення та ст.1 Першого протоколу до Конвенції – щодо порушення права на мирне володіння своїм майном. Тому Європейський суд зобов’язав Україну сплатити В.Стратейчуку суму, яка йому належить за невиконаним рішен­ням Бердянського міського суду від 30 травня 2000 р., а також 1150 євро ком­пенсації моральної шкоди. Отже, знадобилось 7 років боротьби, аби отримати зароблену заробітну платню.

Таким чином, через неналежний державний контроль за дотриманням конституційного права людини на отримання заробітної плати та за відсутності достатніх механізмів захисту цього права, держава несе додаткові фінансові витрати, які могла б спрямувати на суспільно корисні цілі.

Право людини на безпечні й здорові умови праці. Конституційне право людини на працю нерозривно пов’язане із правом на належні, безпечні та здорові умови праці. Державна політика в галузі промислової безпеки і охорони праці має ґрунтуватися на принципі пріоритетності життя та здоров’я людини над результатами виробничої діяльності.

Протягом 2004–2007 рр. в Україні простежується тенденція до зменшення кількості випадків травматизму та професійних захворювань. Зокрема, у 2007 р. сталося 18 192 нещасних випадки на виробництві, що на 4499 (або 19,8 %) менше, ніж у 2004 р. (табл. 4.2.3). У 2006 р. професійні захворювання виявлені у 6138 осіб, що на 451 випадок менше, ніж у 2004 р.

Проте, попри деяке поліпшення стану безпеки праці в окремих галузях економіки, Уповноважений вважає, що рівень виробничого травматизму та професійної захворюваності в Україні є надто високим. Крім того, деякі випадки травматизму на виробництві залишаються невиявленими, оскільки в Україні близько 4,6 млн осіб зайняті у неформальному секторі економіки, а роботодавці іноді приховують факти виробничих травм.

За даними Державного комітету статистики України, на початок 2007 р. 12% загальної кількості працівників, або майже 1,42 млн осіб, працювали в умовах, що не відповідали санітарно-гігієнічним нормам. Професійна патологія реєструється у робітників понад 200 професій, які перебувають під впливом більш як 80 шкідливих факторів. Переважна більшість працівників з професійними захворюваннями мають виробничий стаж 10–25 років та за віком старші 40 років.

Особливу тривогу в Уповноваженого викликає різке зростання смертельного травматизму у 2007 р. Якщо у 2006 р. на виробництві загину­ло 1077 осіб, що на 11 осіб менше проти 2005 р., то у 2007 р. загинуло 1176 осіб, що на 115 більше, ніж у 2006 р. До того ж спостерігається збільшення частки смертельних травм у загальному травматизмі. Так, у 2004 р. на смертельні випадки припадало 5,1% усіх виробничих травм, а у 2007 р. цей показник зріс до 6,5%.

Найбільш небезпечні умови праці спостерігаються на підприємствах вугільної, гірничодобувної промисловості, машинобудування, сільського господарства.

За 11 місяців 2007 р. проти аналогічного періоду 2006 р. збільшення випадків смертельного травматизму сталося у вугільній промисловості – на 91 (249 проти 158); у будівництві – на 16 (138 проти 122); у гірничорудній промисловості – на 14 (38 проти 24); у хімічній – на 10 (27 проти 17); у металургійній – на 8 (45 проти 37) та деяких інших.

Таблиця 4.2.3. Інформація про стан виробничого травматизму на підприємс­твах та в організаціях України за 2004–2007 рр.

Якщо аналізувати по областях, то за зазначений період кількість смертельно травмованих зросла на підприємствах 10 областей та м.Кривого Рогу Дніпропетровської області. Зокрема, на підприємствах Донецької області – на 97 осіб (287 проти 190), м.Києва – на 31 особу (103 проти 72), Луганської – на 9 осіб (92 проти 83), Полтавської – на 9 осіб (31 проти 22), м.Кривого Рогу – на 6 осіб (32 проти 26), Рівненської – на 6 осіб (20 проти 14), Миколаївської – на 5 осіб (18 проти 13), Житомирської – на 3 особи, Київської та Чернівецької – на 2 особи, Кіровоградської – на 1 особу.

За статистикою, переважна більшість нещасних випадків стаються з організаційних причин: порушення трудової і виробничої дисципліни, вимог безпеки праці під час експлуатації обладнання та механізмів; відсутність дозволів на виконання робіт з підвищеною небезпекою; відсутність або недосконалість системи управління охороною праці; низький рівень відповідальності за безпеку праці з боку керівництва і працюючих тощо.

Моніторинг Уповноваженого свідчить, що на багатьох підприємствах служб охорони праці немає або вони не укомплектовані штатними одиницями, спеціалісти не мають відповідної фахової освіти та досвіду роботи тощо. Дуже прикро, що чимала кількість керівників підприємств, особливо новостворених та невеликих, питанням охорони праці не приділяють належної уваги, заходи з охорони праці фінансують за залишковим принципом, поки не станеться нещасний випадок. Проте навіть трагічні події не спонукають окремих керівників до розслідування причин цих випадків, надання належної компенсації постраждалим та вжиття профілактичних заходів щодо уникнення трагедій у майбутньому.

Про це повідомляють і громадяни. У квітні 2007 р. до Уповноваженого звернувся мешканець Київської області В.Мітріцан з проханням сприяти розслідуванню нещасного випадку, який стався з ним на виробництві: “18.01.2006 р. я принял смену в котельной гостиницы “Ирпень”. Администрацию просил, чтобы устранили непорядок, и в журнале записал: утечка газа, поступление угарного газа, шум от вентилятора и т.п. 19.01.2006 со мной случился несчастный случай: в 8.45 сменщик обнаружил меня без сознания в помещении котельной, вызвал скорую помощь. На лечении я был более 24 месяцев. Когда я вышел из больницы, я обращался к администрации и в профком гостиницы “Ирпень” о составлении актов о несчастном случае, но мне наотрез отказывают, находя любые причины. Уже более года я добиваюсь справедливости, но безрезультатно”.

За результатами розгляду звернення Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду поінформував Уповноваженого, що “під час розгляду звернення виявлено, що розслідуван­ня нещасного випадку, який трапився з Мітріцаном В.А. 19 січня 2006 р., не проводилось. За результатами перевірки ДП “Київоблтурист” ЗАТ “Укр­профтур” – філії турготель “Ірпінь” директору Федорову Ю.М. видано припис за формою Н-9 від 07.06.07 №53 щодо проведення розслідування нещасного випадку”.

В Уповноваженого викликає занепокоєння, що значна частка виробничих травм є наслідком безпечності самих працівників. Необізнаність та ігнорування робітниками правил техніки безпеки та охорони праці нерідко призводять до травматизму. Проте не поодинокими є випадки, коли, побоюючись втратити роботу, працівник погоджується виконувати завдання не за його основним фахом або без засобів індивідуального захисту в умовах підвищеної небезпеки.

Невтішними є статистичні дані Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, який здійснює заходи з профілактики нещасних випадків та відшкодовує шкоду потерпілим на виробництві. Зокрема, з кожним роком збільшується кількість отримувачів страхових виплат: якщо у 2004 р. таких осіб нараховувалося близько 316 тис., то у 2007 р. – 319 тис. За період з 2002 по 2006 рр. у 2,3 раза також зросла сума коштів, спрямованих Фондом на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я – з 887,2 млн грн у 2002 р. до 2 млрд грн у 2006 р.

На тлі зростання кількості отримувачів страхових виплат та розміру відшкодованої їм шкоди з року в рік зменшується сума коштів, використаних фондом на профілактику нещасних випадків та професійних захворювань: у 2006 р. на ці цілі фондом спрямовано 6,59 млн грн, що у 2,2 раза менше, ніж у 2002 р.

На думку Уповноваженого, це свідчить про недостатню увагу до профілактичних заходів щодо недопущення виробничого травматизму та професійної захворюваності на виробництві.

Уповноважений переконана, що на сучасному етапі розвитку охорона праці на виробництві та проведення профілактичних заходів зі створення безпечних і нешкідливих умов праці на робочих місцях повинні стати пріоритетними для держави, роботодавців та найманих працівників.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, який опікується питаннями промислової безпеки та охорони праці, є Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, який за останні 10 років неодноразово реорганізовували та ліквідовували. З кінця 2006 р. він працює у новому статусі.

На переконання Уповноваженого, реорганізація такої важливої для контролю за безпекою праці структури є недопустимою, оскільки це єдиний орган, який може впливати на суб’єктів усіх форм власності, а тому він повинен працювати стабільно та незалежно. Уповноважений підтримувала поновлення його контрольних функцій у повному обсязі, привертаючи до цього питання увагу вищих посадових осіб держави.

Тому викликають занепокоєння окремі положення Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, який набрав чинності 26 грудня 2007 р. Статті 4, 5 та 7 Закону обмежують повноваження органів Держгірпромнагляду щодо здійснення державного нагляду з промислової безпеки і оперативних перевірок суб’єктів господарювання. Хоча такі права інспекторів визначені не тільки ст.39 Закону України “Про охорону праці” і Положенням про Державний комітет України з промислової безпеки, гірничого нагляду та охорони праці, а й конвенціями Міжнародної організації праці №81 про інспекцію праці у промисловості й торгівлі від 1947 р. та №129 про інспекцію праці в сільському господарстві від 1969 р., ратифікованими Україною у вересні 2004 р. У конвенціях передбачено, що інспектори праці мають право безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції.

До речі, посилаючись саме на норми Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, 27 грудня 2007 р. адміністрація донецького орендного підприємства “Шахта ім. О.Засядька” не допустила оперативну групу інспекторів територіального управління Держгірпромнагляду по Донецькій області перевірити інформацію про несанкціонований видобуток вугілля. Тому Уповноважений вважає за необхідне терміново привести цей закон у відповідність до чинного законодавства та вимог згаданих конвенцій.

Законодавство передбачає наглядові та адміністративно-каральні заходи впливу на роботодавців за порушення ними правил безпеки та вимог щодо охорони праці. Але, як свідчать статистичні дані щодо виробничого травматизму, у сьогоднішніх умовах цього не достатньо: Україна – єдина у світі держава, де власник не несе фінансової відповідальності за стан безпеки та рівень травматизму на підприємстві.

На переконання Уповноваженого, потрібно докорінно змінити ситуацію щодо створення роботодавцем безпечних і здорових умов праці, змінивши його ставлення до цих питань як до пріоритетних та зацікавивши його за допомогою економічних методів впливу. Роботодавці повинні усвідомити: чим вищий рівень безпеки виробництва – тим нижча плата за ризик, нижчі збитки, але найголовніше – убезпечення життя та здоров’я працівників.

Одним із методів економічного впливу має стати запровадження дворівневої диференціації страхових тарифів, визначеної Законом України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”. Диференціація передбачає встановлення страхових тарифів залежно від стану охорони праці, показників виробничого травматизму і профзахворювань на підприємстві. Перший рівень диференціації тарифів – на рівні галузі. Другий – на рівні підприємства шляхом запровадження системи знижок і надбавок: зниження показників виробничого травматизму та створення належної системи охорони праці на конкретному підприємстві зменшує відрахування до Фонду соціального страхування від нещасних випадків і навпаки. На жаль, ця схема поки що не запрацювала: до 2008 р. дія відповідного положення закону зупинялася чи то введенням мораторію на її застосування, чи законами України про державний бюджет на відповідний рік. З 2008 р. норма закону щодо застосування дворівневої схеми диференціації страхових тарифів має діяти, але для її запровадження потрібно розробити та прийняти відповідні підзаконні акти.

Ще одним методом економічного стимулювання суб’єктів господарювання зі створення належних та безпечних умов праці може стати покладання на роботодавця, який допустив смертельний випадок чи аварію на виробництві, обов’язку повернути Фонду соціального страхування від нещасних випадків кошти, витрачені останнім на відшкодування шкоди потерпілим.

Уповноважений також переконана, що в Україні назріла необхідність здійснення ревізії законодавства з охорони праці з метою його упорядкування та змістовного наповнення. Це зумовлено тим, що, з одного боку, в Україні на даний час існує понад 2,5 тис. нормативно-правових актів з охорони праці, деякі з яких вже застаріли, а з іншого – відсутня державна концепція розвитку та підвищення рівня промислової безпеки та охорони праці на коротко-, середньо- та довгостроковий періоди.

Стан охорони праці на підприємствах вугільної промисловості. Вугільна галузь є найбільш небезпечною для здоров’я внаслідок важкої та напруженої праці гірників у шкідливих, а часто й екстремальних умовах.

Останніми роками у галузі погіршуються санітарно-гігієнічні умови праці. На сьогодні на кожній третій вугільній шахті Донбасу температура повітря перевищує гранично допустиму, а на шахтах з глибиною розробки 1000 м і більше температура в очисних і підготовчих вибоях становить 32–40^О С.

Унаслідок неналежних умов праці на вугільних шахтах простежується високий рівень захворюваності з тимчасовою втратою працездатності (1600 днів на 100 працюючих шахтарів, а на деяких підприємствах більше 2000 днів). Окрім того, смертність шахтарів від серцево-судинної патології перевищує показник травматизму зі смертельними наслідками внаслідок таких травмонебезпечних факторів, як експлуатація підземного транспорту, машин і механізмів, обвалення вугілля тощо. Зокрема, останніми роками смертність шахтарів від серцево-судинних захворювань сягає 10–20% усіх загиблих на підземних роботах.

Вугільна промисловість є також найбільш травмонебезпечною. І хоча з 2000 р. у галузі простежується значне зниження травматизму, його рівень залишається неприпустимо високим. У 2007 р. рівень виробничого травматизму у вугільній галузі становив 36,1% нещасних випадків, які сталися в усіх галузях суспільного виробництва. А 22,3% смертельних випадків в Україні припадали на шахти.

Аналіз виробничого травматизму, здійснений Держгірпромнагляду, свідчить, що основними причинами високого рівня травматизму на більшості підприємств вугільної промисловості є:

вибухи метано-повітряної суміші через невиконання у повному обсязі вимог пилогазового режиму та відсутність науково-обґрунтованих способів безпечного і безаварійного відпрацювання багатогазових вугільних пластів на глибинах понад 1000 м;

незадовільний рівень виробничої і технологічної дисципліни працівників, низька культура виробництва, відсутність належного контролю з боку інженерно-технічних працівників за дотриманням вимог проектів паспортів кріплення і технологічних паспортів ведення робіт;

низький рівень підготовки спеціалістів і керівників, велика плинність кадрів, несвоєчасне та неякісне їх навчання; низька ефективність функціонування на шахтах системи управління охороною праці та нарядної системи;

порушення правил експлуатації гірничо-шахтного і електромеханічного обладнання, в тому числі через значну зношеність шахтного фонду;

недотримання вимог безпечної експлуатації шахтного конвеєрного і локомотивного транспорту та технологій відкатки, незадовільний стан рухомого складу, рейкових колій та виробок, де ведуться відкотні роботи;

незадовільний стан гірничих виробок та їх протипожежного захисту;

низький рівень механізації допоміжних робіт;

несвоєчасне, неякісне проведення медичних оглядів та профвідбору, ігнорування адміністрацією шахт висновків підсумкових актів періодичних медичних оглядів щодо працевлаштування працівників, яким протипоказане перебування на підземних роботах;

невиконання Мінвуглепромом заходів, передбачених Ком­плексною програмою підвищення стану безпеки праці на 2006–2007 роки та Програми підвищення безпеки праці на вуглевидобувних і шахто­будівних підприємствах, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2006 р. №374;

відсутність законодавчого визначення основних засад промислової безпеки.

У 2004–2007 рр. на підприємствах вугільної галузі простежується тенденція до зменшення кількості виробничих травм. Так, у 2007 р. на шахтах травмовано 6569 працівників, що на 2649 осіб (або на 29%) менше, ніж у 2004 р. (табл. 4.2.4).

Проте особливе занепокоєння викликає збільшення смертельного травматизму протягом 2006–2007 рр. З 1998 р. кількість загиблих на шахтах зменшувалася, і найнижчим цей показник був у 2005 р., коли загинуло 157 шахтарів. Однак з 2006 р. кількість смертельно травмованих шахтарів зростає, і у 2007 р. шахти забрали життя 268 осіб.

Протягом 2006–2007 рр. зріс і коефіцієнт смертельного травматизму на 1 млн тонн видобутого вугілля: за 2007 р. він становив 3,6 проти 2 – у 2005 р. (найнижчий показник з 1991 р.).

Уповноважений також занепокоєна зростанням кількості аварій на підприємствах вугільної галузі. У 2004 та 2005 рр. на шахтах сталося по одній аварії, у 2006 р. – дві (внаслідок яких загинув 21 працівник), а 2007 р. – 3, одна за одною, на донецькому орендному підприємстві “Шахта ім. О.Засядька”.

Великомасштабні аварії з численними людськими жертвами на цьому підприємстві відбуваються не вперше. 24 травня 1999 р. тут загинуло 50 шахтарів, 49 – поранено; 19 серпня 2001 р. – 55 загиблих та 33 поранених; 31 липня 2002 р. – 20 загиблих; 20 вересня 2006 р. загинуло 13 осіб, а 62 – отримали поранення. У 2007 р. внаслідок трьох вибухів на шахті в період з 18 листопада по 2 грудня загинуло 106 осіб (101 гірник та 5 гірничорятувальників). В обласних медичних установах на лікуванні після цих вибухів знаходилися 167 постраждалих.

Таблиця 4.2.4. Стан виробничого травматизму у вугільній галузі протягом 2004–2007 рр. (за даними Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду)

Уповноважений, яка неодноразово брала участь у роботі урядових комісій по з’ясуванню обставин аварій, змушена констатувати: техніка безпеки залишається найголовнішою проблемою вугледобувної галузі України. Рівень охорони праці у вугледобувній галузі характеризує стан охорони праці загалом по Україні: державна політика недостатньо спрямована на забезпечення безпечних і здорових умов праці, а роботодавці й суспільство не повернулися обличчям до проблем безпеки виробництва. І як наслідок – працівники платять найціннішим, що у них є – життям та здоров’ям.

Після повідомлення в ЗМІ про першу аварію на шахті ім. О.Засядька Уповноважений відкрила провадження у справі про порушення конституційних прав людини на життя, безпечні умови праці та соціальний захист.

З перших днів після аварії Уповноважений разом з працівниками Секретаріату Уповноваженого побувала в Донецьку, де брала участь у роботі урядової комісії з розслідування причин та наслідків цієї трагедії, особисто зустрічалася з родинами загиблих та постраждалими гірниками, які перебували на лікуванні, посадовими особами центральних та місцевих органів влади, представниками громадських організацій. У команді Уповноваженого працювали судово-медичний експерт, який брав участь в ідентифікації останків загиблих, та психолог. Адже, на переконання Уповноваженого, кожна потерпіла родина разом із суттєвою матеріальною має отримати також кваліфіковану психологічну допомогу.

Так, до Уповноваженого звернулися родини 11 гірників, тіла яких не вдалося знайти. Уповноважений узяла на особливий контроль питання надання їм усебічної допомоги та соціального захисту. Згідно з рішенням Київського районного суду м.Донецька, у засіданні якого взяли участь представники Уповноваженого і фахівці Фонду соціального страхування від нещасних випадків, ці гірники були визнані загиблими у підземній виробці.

Таким чином, кожна з 11-ти родин отримала право на виплати, передбачені Законом України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що призвело до втрати працездатності”, а також інші, включаючи благодійні внески. Ось що надіслала у своїй телеграмі Уповноваженому вдова одного з цих загиблих шахтарів Галина Набіуліна: “Завдяки Вам своєчасно було вирішене питання про те, щоб вважати одинадцять шахтарів не зниклими безвісти, а загиблими внаслідок вибуху на шахті імені О.Засядька. Серед них – мій чоловік Набіулін Сергій Нургалемович, 1964 року народження. Для мене та моїх доньок Анастасії, 1993 року народження, і Софійки, 2000 року народження, це дуже важливо знати...”.

Під час провадження Уповноваженого було виявлено ряд проблем, які мають системний характер, зокрема у питаннях державного контролю за технікою безпеки на шахтах та соціального захисту постраждалих на виробництві. Зокрема, йдеться про незадовільний рівень техніки безпеки у вугледобувній галузі; залежність системи оплати праці шахтарів від кількості видобутого вугілля; використання праці близьких родичів на особливо небезпечних виробництвах та при проведенні рятувальних робіт; дискримінаційний підхід щодо захисту прав батьків загиблих на виробництві; проблеми соціального захисту постраждалих, пов’язані із забезпеченням житлом сімей загиблих шахтарів і гірничорятувальників за рахунок бюджету, надання права дітям загиблих на вступ до вищих навчальних закладів на пільгових умовах тощо.

За результатами провадження 29 січня 2008 р. Уповноважений направила Прем’єр-міністрові України Ю.Тимошенко подання, в якому запропонувала комплекс радикальних заходів для запобігання порушенням конституційних прав працівників вугільної промисловості на життя, безпечні умови праці та соціальний захист. Зокрема, у поданні Уповноважений пропонує врахувати зазначені заходи під час доопрацювання проекту Закону України “Про підвищення престижності шахтарської праці”.

Уповноважений переконана, що безпека праці на шахтах повинна стати предметом належної загальнонаціональної турботи, щоб максимально убезпечити працю гірників, їхнє життя і здоров’я. Органам влади потрібно невідкладно переглянути систему та рівень оплати праці та забезпечити всебічний соціальний захист працівників вугільної промисловості, які такою дорогою ціною добувають на-гора чорне золото.

Право на соціальний захист у разі виробничої травми. До 2001 р. система компенсацій потерпілим працювала не досить ефективно, оскільки відповідно до Закону України “Про охорону праці” збиток, заподіяний здоров’ю працівника при виконанні ним трудових обов’язків, відшкодовувався роботодавцем. З різних причин, у тому числі спаду виробництва та банкрутства підприємств, десятки тисяч постраждалих на виробництві не отримували відповідних компенсацій. Станом на 1 січня 2001 р. в Україні близько 250 тис. потерпілих повністю або частково не отримували належних їм виплат, а заборгованість сягнула 641 млн грн і продовжувала зростати.

Прийнятий у 1999 р. Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, який набрав чинності з 1 квітня 2001 р., визначив правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Завдяки діяльності Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України заборгованість із страхових виплат, яка утворилася на момент його створення, була повністю погашена, вирішено питання поточних страхових виплат потерпілим на виробництві.

Водночас, на переконання Уповноваженого, норми цього закону, зокрема ч.1 та ч.2 ст.34, звужують права потерпілих на належні страхові виплати.

У червні 2005 р. до Уповноваженого надійшли звернення від голови виконавчого бюро незалежної профспілки гірників шахти ім. М.Баракова, депутата Луганської обласної ради Д.Калітвенцева та гірників цієї шахти з проханням сприяти захисту прав шахтарів на виплату належних страхових сум у зв’язку зі стійкою втратою професійної працездатності. У зверненнях також повідомлялося, що п’ять гірників цієї шахти вдалися до голодування, вимагаючи поновлення прав на належні виплати. З голодуючими відбулася зустріч представника Уповноваженого й усебічно вивчено цю проблему.

З 1992 р. соціальний захист потерпілих на виробництві здійснювався відповідно до Закону України “Про охорону праці”. Згідно з цим законом “власник зобов’язаний відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, у повному розмірі втраченого заробітку відповідно до законодавства, а також сплатити потерпілому (членам сім'ї та утриманцям померлого) одноразову допомогу. При цьому пенсії та інші доходи, одержувані працівником, не враховуються.

Розмір одноразової допомоги встановлюється колективним договором (угодою, трудовим договором). Якщо відповідно до медичного висновку у потерпілого встановлено стійку втрату працездатності, ця допомога повинна бути не менше суми, визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожен процент втрати ним професійної працездатності”.

Чинна редакція Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” визначає, що “у разі коли потерпілому одночасно із щомісячною страховою виплатою призначено пенсію по інвалідності у зв’язку з одним і тим самим нещасним випадком, їх сума не повинна перевищувати середньомісячний заробіток, який потерпілий мав до ушкодження здоров’я. Визначені раніше сума щомісячної страхової виплати та пенсія по інвалідності зменшенню не підлягають.

У разі стійкої втрати професійної працездатності, встановленої МСЕК, Фонд соціального страхування від нещасних випадків проводить одноразову страхову виплату потерпілому, сума якої визначається із розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожний відсоток втрати потерпілим професійної працездатності, але не вище чотирикратного розміру граничної суми заробітної плати (доходу), з якої справляються внески до Фонду”.

Нараховані у такий спосіб щомісячна та одноразова страхові виплати виявляються значно нижчими за розмір виплат, що нараховувалися за Законом України “Про охорону праці”. Розцінюючи це як порушення ч.3 ст.22 Конституції України, відповідно до якої “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”, та з метою поновлення прав потерпілих на виробництві на відшкодування втраченого заробітку та отримання одноразової допомоги в повному обсязі, у червні 2005 р. Уповноважений звернулася до Голови Верховної Ради України В.Литвина з проханням ініціювати внесення змін до Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” та повторно розглянути законопроект №3415, спрямований на поновлення прав потерпілих на отримання щомісячної страхової виплати в повному обсязі.

На жаль, порушені питання залишаються невирішеними до цього часу.

На переконання Уповноваженого, слід також внести зміни до ст.33 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” щодо поширення права на щомісячні страхові виплати на батьків загиблого на виробництві при досягненні ними пенсійного віку за віком, оскільки за чинною редакцією цієї статті право на такі виплати мають тільки батьки, які на момент смерті загиблого вже досягли пенсійного віку (жінки – 55 років, чоловіки – 60 років). Ті ж батьки загиблих, які є працездатного віку, навіть при досягненні ними пенсійного віку права на щомісячні страхові виплати не мають. Таку позицію законодавця можна розцінювати як дискримінацію за віковою ознакою права батьків загиблих на виробництві на соціальний захист.

Підсумовуючи, Уповноважений змушена констатувати, що в Україні органи влади усіх рівнів вживають недостатньо заходів щодо забезпечення трудових прав працівників, а роботодавці експлуатують робочу силу. На переконання Уповноваженого, тільки спільними зусиллями і бажанням органів влади, профспілок та роботодавців можна ліквідувати негативні явища на ринку праці та досягти усіх складових гідної праці: високої зайнятості, безпечних та здорових умов праці, гідної оплати та належного соціального забезпечення.

З огляду на викладене у грудні 2007 р. Уповноважений підписала угоду про співпрацю з Федерацією профспілок України з їх 10-мільйонним контингентом, щоб об’єднати парламентський і громадський контроль за дотриманням конституційних трудових прав і свобод людини.

Уповноважений вважає, що з метою поліпшення стану на ринку праці, забезпечення прав працівників на безпечні умови праці та належний соціальний захист у разі виробничої травми, створення достатніх умов для реалізації та захисту трудових прав людини органам законодавчої та виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, об’єднанням роботодавців, профспілкам слід вжити таких заходів:

невідкладно прийняти новий Трудовий кодекс України, який би забезпечив правове регулювання трудових відносин з урахуванням соціально-економічних перетворень, які відбуваються у державі;

розробити та прийняти нормативно-правові акти щодо формування та розміщення державного замовлення на підготовку кадрів, залучення роботодавців до участі в освітніх програмах;

наблизити мінімальний розмір допомоги по безробіттю до прожиткового мінімуму;

розв’язати проблеми зайнятості молоді, сільського населення та інших осіб, не здатних на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

запровадити в повному обсязі Єдину тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери;

невідкладно ліквідувати заборгованість із заробітної плати;

ратифікувати частину ІІІ Конвенції МОП №173 про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця 1992 р. та прийняти відповідний законодавчий акт, спрямований на захист права працівників збанкрутілих підприємств на оплату праці;

підвищити адміністративну та кримінальну відповідальність роботодавців за порушення трудового законодавства;

внести зміни до Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, виключивши зі сфери його дії правовідносини, пов’язані зі здійсненням державного нагляду з промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду та поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення;

ратифікувати Конвенції МОП №174 про запобігання великим промисловим аваріям 1993 р. та №176 про безпеку та гігієну праці на шахтах 1995 р.;

збільшити фінансування профілактичних заходів зі створення безпечних та нешкідливих умов праці на робочих місцях;

невідкладно запровадити схему дворівневої диференціації страхових тарифів;

удосконалити нормативно-правову базу з питань безпеки та охорони праці;

внести зміни до ч. 1 та ч. 2 ст.34 Закону України “Про загально­обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” з метою поновлення прав потерпілих на виробництві на відшкодування втраченого заробітку та отримання одноразової допомоги в повному обсязі;

проводити комплексні перевірки додержання законодавства про працю територіальними державними інспекціями праці спільно з представниками органів місцевої влади, правоохоронними та податковими органами;

проводити широку інформаційно-роз’яснювальну роботу серед населення, у тому числі через ЗМІ, щодо обсягу трудових прав та способів їх захисту, переваг легальної зайнятості тощо.