Головне меню   

 6.4. Реалізація прав ветеранів війни і військової служби на державні гарантії соціального захисту

Уповноважений з прав людини постійно вживає заходів щодо дотримання прав ветеранів війни і військової служби при формуванні та реалізації соціальної політики держави.

Чинним законодавством України передбачене право на пільги для широкого кола населення за службовою та соціальною ознакою. Водночас ветерани розглядають право на пільги, що надаються їм законодавством, виключно як винагороду за бойові і трудові заслуги та компенсацію за втрату працездатності і здоров’я. Пільги надаються з більшості їх номенклатури у вигляді послуг з відповідним безготівковим відшкодуванням підприємствам, які їх надають, з державного та місцевих бюджетів. Проте багаторічний досвід застосування такої форми надання пільг виявив її негативні риси, можливості для зловживань, розбалансованість господарських питань, безадресність, яка перешкоджає отримувати пільги кожному ветерану.

Невдала спроба змінити таку ситуацію була здійснена ще п’ять років тому, коли Урядом України була прийнята Стратегія заміни пільг адресною грошовою допомогою. Проте вона фактично призводила до порушення прав ветеранів. Тому Уповноважений з прав людини підтримала вимоги ветеранів, і сумнозвісна постанова Кабінету Міністрів України № 253 від 2 березня 2002 р. втратила чинність.

14 січня 2008 р. Уповноважений з прав людини Н.Карпачова направила пропозиції Президенту, Прем’єр-міністру та Голові Верховної Ради України до проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України “Український прорив: для людей, а не для політиків“. Уповноважений запропонувала “поступово перейти від безготівкової форми надання пільг до грошової форми адресного їх надання, забезпечивши при цьому реальний розрахунок вартості пільг та право вибору людиною форми отримання пільг (грошова або безготівкова) з оплати житлово-комунальних, транспортних послуг, послуг зв’язку, санаторно-курортного лікування тощо.”

Водночас, оскільки майбутня концепція стосується майже третини населення України, Уповноважений наголосила на необхідності  ”забезпечення дотримання вимог частини третьої статті 22 Конституції України про неприпустимість скорочення існуючих конституційних прав громадян, зокрема, права на соціальний захист, а також застосування принципу соціальної справедливості при наданні пільг та інших видів соціальних гарантій”.

Важливою складовою сучасної системи охорони здоров’я населення України є дотримання прав ветеранів на медичне обслуговування. На початок 2006 р. право на безоплатне медичне обслуговування в закладах охорони здоров’я Міністерства оборони України мали близько 330 тис. осіб з-поміж ветеранів війни, ветеранів військової служби, пенсіонерів Міністерства оборони України, а також приблизно така ж кількість членів їхніх сімей. При цьому за станом на 31 грудня 2007 р. на медичному забезпеченні у закладах охорони здоров’я Міноборони перебуває 161,5 тис. військовослужбовців.

Водночас до Уповноваженого звертаються ветерани війни і військової служби з приводу порушення їхніх конституційних прав на ефективне безоплатне медичне обслуговування та користування медичними закладами Міністерства оборони України.

Відповідно до ст.3 Закону України “Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей” Кабінет Міністрів України повинен здійснити заходи щодо належного фінансування закладів охорони здоров’я, санаторно-курортного лікування Міністерства оборони України та недопущення зменшення їх кількості. Але при скороченні Збройних Сил України одночасно ліквідовуються і військово-медичні заклади, які за рівнем підготовки медичного персоналу, обслуговування й обладнання є провідними закладами охорони здоров’я на територіях дислокації військових формувань. Упродовж останніх 10 років кількість цих закладів зменшилася практично удвічі, і цей процес триває.

У 2005 р. було розформовано 7 закладів охорони здоров’я Міністерства оборони України: військові госпіталі в містах Кременчуці, Балті, Первомайську, Самборі, Білгород-Дністровському, військовий лазарет у смт Делятин, військова поліклініка у м.Ковелі. Окрім того, військовий госпіталь у м.Славуті переформовано у поліклініку з денним стаціонаром.

При розформуванні військових частин у колишніх гарнізонах, військових містечках, а також у невеликих містах та селищах залишається на постійне проживання велика кількість ветеранів війни і ветеранів військової служби. Тому Уповноважений переконана, що збереження високого рівня і якості їх медичного обслуговування потребує прийняття комплексних спільних рішень Міністерства оборони України, Міністерства охорони здоров’я України, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Проте факти свідчать про відсутність таких спільних дій. Зокрема, після ліквідації з’єднань ракетних військ стратегічного призначення у м.Первомайську Миколаївської області залишилися на постійне проживання понад 6 тис. ветеранів і ліквідаторів ядерної зброї, які обслуговувалися військовим госпіталем. Госпіталь був розрахований на 75 ліжко-місць, мав три відділення – терапевтичне, інфекційне та хірургічне, обладнання від провідних іноземних фірм Австрії, Японії та Німеччини, отримане в межах програми роззброєння. У штатах госпіталю працювали 14 військовослужбовців і 64 службовці. Незважаючи на запевнення Міністерства оборони України після неодноразових звернень ветеранів, що їхнє медичне обслуговування не погіршиться, госпіталь ліквідовано, майно і медичне обладнання вивезено, а медичну допомогу рекомендовано отримувати в госпіталях міст Миколаєва та Одеси.

Починаючи з 2005 р., реалізується план скорочення 10-го військового госпіталю Західного оперативного командування (м.Хмельницький) – більш як на 60%, що різко погіршує права військовослужбовців та ветеранів війни і військової служби на медичне забезпечення і унеможливлює після значного скорочення персоналу надання кваліфікованої і невідкладної медичної допомоги. А тим часом медичним забезпеченням у цьому госпіталі охоплені понад 20 тис. військовослужбовців та ветеранів війни і військової служби у м.Хмельницькому, Чортківському та Тернопільському районах Тернопільської області.

Детально ці проблеми були порушені 25 квітня 2006 р. у поданні Уповноваженого з прав людини Н.Карпачової Прем’єр-міністрові України Ю.Єханурову “Про захист прав військовослужбовців, ветеранів війни і військової служби на ефективне безоплатне медичне обслуговування у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України”, у якому уряду було запропоновано “розглянути можливість поновлення роботи ліквідованих медичних закладів Міністерства оборони України, передачі їх матеріальної бази у підпорядкування Міністерства охорони здоров’я України, а також вжити заходів, які в подальшому унеможливлять порушення ст.49 Конституції України, законів України стосовно державних гарантій соціального захисту ветеранів війни, ветеранів військової служби і військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей”.

Проте необхідних заходів вжито не було і ситуація не поліпшилася. Тому Уповноважений з прав людини 28 вересня 2006 р. звернулася до Прем’єр-міністра України В.Януковича з проханням не допустити ліквідації відомчих закладів охорони здоров’я Міністерства оборони України, Служби безпеки України, інших військових формувань, правоохоронних органів, оскільки це призвело б до порушення прав громадян.

Уповноважений з прав людини вважає, що Міністерство охорони здоров’я України, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повільно використовують можливості вивільнення медичних закладів Міністерства оборони України, аби створити умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, матеріального забезпечення реалізації права ветеранів війни і військової служби на пільгове медичне обслуговування.

Закріплення результатів лікування, додаткові заходи лікування, профілактика захворювань здійснюється в санаторно-лікувальних закладах. На жаль, правом на таку форму оздоровлення може користуватися невелика частина ветеранів. У зв’язку з цим чинним законодавством передбачається грошова компенсація за невикористане санаторно-курортне лікування.

Зокрема, Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” передбачене право інвалідів війни один раз на два роки одержувати грошову компенсацію. Проте відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 р. №785 “Середню вартість санаторно-курортної путівки визначає Мінпраці за поданням Фонду соціального захисту інвалідів та погодженням з Мінфіном щороку до 15 березня в межах обсягу бюджетних коштів, виділених відповідно до Закону України про державний бюджет на поточний рік”. Тобто урядовою постановою введені обмеження на норму, встановлену законом України, а встановлення її розміру делеговано замість Кабінету Міністрів України лише одному центральному органу виконавчої влади. У результаті Мін­праці встановило середню вартість путівки на 2004 р. у розмірі 100 грн, на 2005 р. – 150 грн, на 2006 р. – 200 грн, що не відповідає дійсному розміру середньої вартості путівки і порушує право на отримання реального розміру компенсації.

З метою недопущення порушень прав ветеранів війни та військової служби Уповноважений пропонує забезпечити належне фінансування закладів охорони здоров’я, санаторно-курортного лікування, в яких обслуговуються ветерани війни, та передбачити поетапне підвищення компенсацій за невикористані ними путівки на санаторно-курортне лікування до реальних розмірів їх вартості.

Уповноважений з прав людини вважає священним право на гідне поховання та увічнення пам’яті загиблих під час війни.

На території України нині існує понад 25 тис. військових поховань, де покоїться прах понад 3 млн воїнів. Імена близько чверті з них – 800 тис. – невідомі. Це насамперед поховання, здійснені у роки тяжких оборонних боїв 1941–1942 рр., а також 1943–1944 рр., де покояться учасники боїв за визволення України. Серед загиблих і похованих в Україні радянських воїнів до 75% – мешканці інших країн СНД. Місця боїв на території України залишаються не дослідженими, відтак останки бійців досі гідно не поховані, а нащадки донині не знають, де і як загинули їхні рідні.

Крім того, на українській території знаходиться багато відомих і невідомих поховань військовослужбовців армій загарбників.

За даними Міждержавного координаційного центру по увічненню пам’яті захисників Вітчизни, у 32 країнах за межами колишнього СРСР поховані понад 2 млн 312 тис. загиблих військовослужбовців і тільки імена 305 тис. з них відомі, решта – невідомі солдати. Серед них, за оціночними даними, не менше півмільйона наших співвітчизників. Лише у Польщі поховано близько 1 млн 200 тис. осіб, у Німеччині – 800 тис., навіть на території далекої Куби знайшли вічний спокій 63 наших солдати.

Принципова позиція Уповноваженого завжди полягала в тому, що право на гідне поховання, вшанування пам’яті загиблих воїнів, повага до місць поховання осіб, які загинули або померли внаслідок воєнних дій, належать до фундаментальних прав людини.

27 квітня 2007 р. за рішенням Уряду Естонської Республіки в м.Таллінні на площі Тинісмягі був демонтований пам’ятник Воїнові-визволителю та ексгумовані останки загиблих воїнів. У зв’язку з цим у Естонії 26–28 квітня спалахнули масові протести, внаслідок яких загинув 20-річний юнак та 57 осіб було поранено. Поліція застосувала проти людей сльозогінний газ, водомет, а також шумові і світлові гранати, понад 300 осіб було затримано.

Омбудсман України Н.Карпачова негайно звернулась до Канцлера юстиції (Омбудсмана) Естонської Республіки А.Йікса з проханням запобігти подальшому порушенню фундаментальних прав і свобод людини, включаючи право на життя і гідне поховання. Уповноважений з прав людини підкреслила, що її не можуть не турбувати такі події в країні, де проживають десятки тисяч українців, які є другою за чисельністю національною меншиною країни, а також близько тисячі постійно проживаючих громадян України.

Крім того, Уповноважений одразу ж затребувала інформацію Державної міжвідомчої комісії України з увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій, яка надала список дванадцяти радянських воїнів, похованих в м.Таллінні. Після вивчення цого списку було встановлено, що двоє із 12 військовослужбовців, похованих біля пам’ятника Воїну-визволителю, – Олена (Леніна) Варшавська та Степан Хапікало – родом з Полтавської області України.

Було відкрите провадження Уповноваженого про порушення прав і свобод людини, в ході якого встановлено, що заходи щодо переміщення пам’ятника Воїну-визволителю і останків загиблих воїнів з центру м.Таллінна на віддалений цвинтар без будь-якого попереднього повідомлення України містили ознаки порушення норм міжнародного гуманітарного права, зокрема п.3 ст.34 Першого додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 р. Своїми діями та бездіяльністю щодо повідомлення українській стороні естонська влада фактично проігнорувала Україну.

На підставі встановлених в ході провадження відомостей Уповноважений з прав людини Н.Карпачова звернулася до Міністерства закордонних справ України. У листі міністрові закордонних справ України А.Яценюку вона висловила свій біль і велику стурбованість подіями в Естонській Республіці. Омбудсман України виступила з вимогою перевірити відповідність нормам міжнародного гуманітарного права дій естонської влади, яка напередодні 62-ї річниці Великої Перемоги вдалася до безпрецедентного кроку – демонтажу пам’ятника Воїнові-визволителю в центрі Таллінна.

Уповноважений з прав людини звернулася також до Президента України В.Ющенка з проханням невідкладно сприяти на міждержавному рівні вирішенню питання щодо ідентифікації останків українських співвітчизників та перепоховання О.Варшавської і С.Хапікала з усіма почестями на Батьківщині.

До комплексу заходів Уповноваженого по поверненню останків загиблих воїнів на Батьківщину були залучені державні й неурядові організації України, Естонії, Латвії, Росії, Ізраїлю.

Добровільними учасниками пошукових робіт стали працівники Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, Державного архіву Полтавської області, архіву Управління СБУ у Полтавській області. У Новотагамлицькій загальноосвітній школі, як зазначалося, був створений спеціальний пошуковий загін. 86 дітей ходили по дворах, збираючи безцінну інформацію. Ця благородна справа об’єднала всіх – і дітей, і вчителів, і керівників школи, і представників місцевої влади.

Велика інформаційна робота щодо сприяння пошуку і висвітлення пат­ріотичної акції проведена засобами масової інформації. До цього широко долучилися газети, журнали, радіо, телебачення, інтернетні видання.

В результаті копіткої, цілеспрямованої роботи представників Уповноваженого, за безпосередньої участі органів державної влади та місцевого самоврядування Полтавщини було знайдено родичів загиблих військовослужбовців, архівні документи, проведені експертизи ДНК, виконані інші вимоги естонської сторони. Міський голова Полтави А.Матковський повідомив Уповноваженого про підтримку ініціативи територіальної громади щодо перепоховання земляків-полтавців на Алеї Слави обласного центру.

30 травня 2007 р. в офісі Омбудсмана України відбулася зустріч з племінницею С.Хапікала Наталією Однойко, яка передала Уповноваженому з прав людини листа від усіх його родичів з проханням сприяти поверненню його останків на Батьківщину.

На звернення українського Омбудсмана до Президента України, Прем’єр-міністра та міністра оборони України були дані відповідні доручення органам виконавчої влади щодо проведення цих заходів на державному рівні як у столиці України, так і на Полтавщині.

Завдяки зусиллям Уповноваженого з прав людини вдалося гідно увічнити пам’ять про обох відважних воїнів. До м.Таллінна була направлена делегація Уповноваженого для супроводу до м.Києва праху С.Хапікала і землі з місця першого поховання О.Варшавської. (Останки О.Варшавської на вимогу її родича – двоюрідного брата були перепоховані в Ізраїлі на Оливній горі.) Церемонія зустрічі на Батьківщині в аеропорту “Бориспіль” за участю Уповноваженого з прав людини, родичів С.Хапікала, народних депутатів України, ветеранів Великої Вітчизняної війни і військової служби, представників Київської міської держадміністрації, громадськості та ЗМІ була проведена з вищими військовими почестями. У м.Києві в приміщенні Секретаріату Уповноваженого, де були встановлені труна з прахом С.Хапікала і капсула із землею з місця першого поховання О.Варшавської, протягом двох тижнів був відкритий доступ для прощання з загиблими героями. Церемонія проводів тривала і в рідному с.Новий Тагамлик на Полтавщині, де минуло дитинство С.Хапікала. До меморіальних заходів були залучені місцеві жителі, учні шкіл, студенти.

28 жовтня 2007 р., у річницю визволення України від фашистських загарбників, урочисто, за участю тисяч мешканців м.Полтави, Полтавської та інших областей останки С.Хапікала і капсула із землею першого поховання О.Варшавської були перепоховані в центрі м.Полтави, де встановлені гранітні плити на їхню честь.

Піврічна епопея перепоховання воїнів стала для держави і суспільства великим уроком пам’яті. Його підсумок підбила Уповноважений з прав людини Н. Карпачова під час хвилюючої церемонії у Полтаві 28 жовтня 2007 р.: “Той факт, що через 63 роки нам вдалося відновити історичну справедливість і відстояти правду про наших славних земляків, ще раз нагадує про вічну істину: не повинно бути безіменних героїв, не повинно бути безіменних могил. Війна не закінчиться доти, поки прах останнього солдата не буде відданий землі”.

У 2007 р. Уповноважений також брала участь у заходах щодо перепоховання воїнів, які загинули під час визволення України від фашистських загарбників у Запорізькій і Полтавській областях. Омбудсман взаємодіє з державними і громадськими організаціями, які займаються питаннями увічнення пам’яті жертв війни.

Поряд із цим, за результатами моніторингу, зокрема в Чутівському районі Полтавської області, було виявлено недосконалість проведення пошукової роботи громадськими організаціями, передумови порушення положень міжнародного гуманітарного права. Тому очевидною є потреба більш активної участі державних органів, посилення контролю держадміністраціями і органами місцевого самоврядування за процедурами перепоховання загиблих воїнів. Має бути створено спеціалізовані пошукові військові групи (за досвідом Білорусі і Росії).

Треба також зауважити, що угоди про взаємне збереження і догляд поховань підписані Україною лише з чотирма країнами: Польщею, Німеччиною, Угорщиною та Італією. Тобто має бути розширене коло таких країн.

Уповноважений наполягає на тому, що робота по пошуку і перепохованню останків загиблих воїнів повинна відповідати нормам міжнародного гуманітарного права, передусім Женевським конвенціям 1949 р. та додатковим протоколам до них.

Законом України “Про поховання та похоронну справу” передбачено безоплатне поховання учасників бойових дій відповідно до Закону України “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років”. Цим законом встановлено, що поховання учасників бойових дій здійснюється органами виконавчої влади і місцевого самоврядування за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Проте законодавством України не встановлено безоплатне поховання учасників бойових дій у зарубіжних країнах.

Стурбованість Уповноваженого викликає і той факт, що у разі смерті учасника бойових дій члени сім’ї, які мешкали разом з ним, втрачають право на пільги, які вони мали в складі родини учасника бойових дій, тобто в родину разом з горем приходить ще й погіршення матеріального становища.

Уповноважений переконана, що право на гідне поховання та вшанування пам’яті загиблих воїнів, а також право на збереження пільг членам сімей ветеранів війни після їхньої смерті потребує подальшого вдосконалення нормативно-правового забезпечення.

Моніторинг Уповноваженого з прав людини стану дотримання конституційних прав і свобод військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Воєнної організації та правоохоронних органів держави, ветеранів війни, військової служби та членів їхніх сімей свідчить, що права людини у цій дуже специфічній сфері життєдіяльності продовжують порушуватися.

Найбільше порушень стосується захисту особистих прав, реалізації державних гарантій соціального захисту, пенсійного забезпечення, соціальних виплат, передбачених чинним законодавством, житлового забезпечення та створення належних умов служби.

Причинами зазначених порушень прав людини є насамперед недосконалість та суперечливість чинного законодавства, невідповідність законодавству вимог нормативно-правових актів, які регламентують порядок реалізації деяких норм законів, правове свавілля органів влади та низька правова культура суспільства.

Зазначені проблеми мають системний характер. На їх існуванні наголошувалося і в попередніх щорічних доповідях Уповноваженого. Проте пропозиції щодо їхнього розв’язання реалізуються дуже повільно, в деяких випадках замість розв’язання проблем відбувається їх ускладнення.