|
Начальнику Головного управління
ПОДАННЯ Про усунення порушення конституційних На адресу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 7 лютого 2000 р. надійшла інформація про те, що окремими працівниками міліції допускаються факти порушення конституційних прав на захист, про неналежні умови тримання затриманих у кімнатах Старокиївського РУГУ МВС та ізоляторі тимчасового тримання заарештованих у м.Києві. Враховуючи те, що в повідомленнях йшлося про грубі порушення конституційних прав громадян, Уповноваженим на підставі п.8 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” було прийняте рішення про негайну перевірку інформації з виїздом на місце. Перевірка засвідчила, що затримані за підозрою у вчиненні злочину тримаються в кімнатах, які не відповідають елементарним санітарно-побутовим вимогам. У кімнати майже не надходить свіже повітря, не забезпечене їх належне освітлення. Затримані не забезпечуються харчуванням за рахунок державних коштів, харчуються переважно за рахунок передач. Стіни в кімнатах, де тримаються люди, виготовлені під грубу штукатурку (шубу) замість рівних. У кімнатах відсутня питна вода, а також вода для особистої гігієни, не створені відповідні умови для перебування затриманих. Протягом 72 годин затримані позбавлені можливості на відпочинок у нічний час (існують лише лави, на яких можна тільки сидіти). Затримані не мають можливості доступу до туалету у необхідний момент. На порушення діючого законодавства разом з дорослими тримали одного 15-річного неповнолітнього школяра. Заарештовані фактично не мають інформації із зовнішнього світу: в камери не доставляються газети, журнали, відсутнє радіо. Згідно з ч.4 ст.155 КПК України в місцях тримання затриманих осіб їх перебування під вартою може тривати не більш як 3 доби. В окремих випадках, якщо доставка ув’язнених до слідчого ізолятора у цей термін неможлива, – до 10 діб. Як засвідчила перевірка, тільки за друге півріччя 1999 р. в ІТТ перебувало 3009 осіб; за 1 місяць 2000 р. – 482 особи і майже третина взятих під варту відправлялася до слідчого ізолятора після тримання в ІТТ понад 10 діб. Статистичні дані складу скоєних злочинів і зміст бесід із арештованими свідчать про те, що значна частина людей, які тримаються у ізоляторі тимчасового тримання, арештовані за злочини, які не становлять значної суспільної безпеки. Стосовно таких осіб замість арешту слідчим доцільніше було б обирати інші запобіжні заходи, не пов’язані з позбавленням волі, враховуючи те, що вони мають постійне місце проживання, роботу та сім’ю. Аналогічні порушення умов утримання в’язнів відзначаються і в Доповіді Європейського комітету проти тортур за результатами перевірок, здійснених в Україні з 15 по 23 липня 1999 р. та згаданих установ системи МВС України у м.Києві. Але рекомендації ЄКПТ щодо забезпечення нормальних санітарно-побутових умов особам, які тримаються у кімнатах для затриманих та ізоляторі тимчасового тримання у м.Києві, до цього часу не виконані. Крім цього, під час перевірки встановлено, що на порушення вимог ст.143 Кримінального-процесуального кодексу України слідчий Старокиївського райуправління внутрішніх справ Бондаренко І.В. допитував у нічний час затриману громадянку Іванову Л.С., яка на той час була хвора, тримала в руках протиастматичні інгалятори та мала діагноз: очагова пневмонія, бронхіальна астма, туберкульоз правої легені (медична довідка додається). На моє запитання Іванова Л.С. пояснила, що вона 07.02.2000 року о 17 годині 35 хвилин прийшла до Старокиївського РУГУ МВС за копією постанови міськпрокуратури від 01.02.2000 року про зміну їй запобіжного заходу – арешту – на підписку про невиїзд. Але, як з’ясувалося, замість вручення копії згаданої постанови слідчий Бондаренко І.В. затримав Іванову Л.С. за підозрою в скоєнні злочину, передбаченого ст.102 КК України, який не є тяжким. Під час допиту Бондаренко І.В., на порушення вимог ст.59 Конституції України, якою передбачено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, позбавив такого права Іванову. Вона допитувалася без її згоди на участь призначеного їй адвоката у справі. Начальник слідчого відділу Пидоренко А.Ф. пояснив, що гр. Іванова затримана у зв’язку з тим, що вона не має постійного місця проживання. Як засвідчила перевірка, таке твердження є неправдивим: гр. Іванова в м.Києві має дві квартири, в одній із яких вона постійно прописана. Кримінальна справа стосовно Іванової пов’язана із сімейним конфліктом з її колишнім чоловіком, в основі якого лежать майнові питання. Потерпілому були спричинені тілесні ушкодження у вигляді перелому пальця на нозі. Отже, дії гр. Іванової на сьогодні втратили характер суспільно небезпечного діяння, тому підстави затримання та заміни запобіжного заходу гр. Івановій з підписки про невиїзд на взяття під варту з боку слідчого Бондаренка І.В. вважаю несправедливими та негуманними. Замінивши міру запобіжного заходу Івановій Л.С., слідчий, крім вищезазначених обставин, фактично позбавив її рівних умов з колишнім чоловіком щодо захисту прав у цивільній справі у зв’язку з вирішенням питання, пов’язаного із спірним житлом. На підставі викладеного та керуючись ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: вжити відповідних заходів щодо своєчасного забезпечення підозрюваних у скоєнні злочинів адвокатами згідно зі ст.59 Конституції України та надання належних побутових та санітарно-гігієничних умов затриманим та заарештованим особам під час їх перебування в кімнатах для затриманих та ізоляторі тимчасового тримання у м.Києві. Про результати розгляду подання та вжиті заходи прошу Вас повідомити Уповноваженому з прав людини в установлений законом строк. Додаток: на 1 арк. Н.Карпачова 23.02.2000 р.
Генеральному прокурору України
ПОДАННЯ Про посилення прокурорського нагляду На адресу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшло звернення Лященко Марини – дружини депутата Верховної Ради України ХІІІ скликання Лященка Костянтина. Вона повідомляє про те, що її чоловік, колишній мер м.Нікополя, більше тижня лежить у реанімаційному відділенні міської лікарні з тяжкими травмами голови та іншими тілесними ушкодженнями, які були спричинені металевою арматурою невідомими особами 13 лютого 2000 р. Проте, як стверджується у листі Лященко М., до слідчих органів її жодного разу не викликали, незважаючи на те, що замаху на життя Лященка К. передували події ще у листопаді 1999 р., коли неодноразово громилося його підприємство, нищилось майно і все це у правоохоронних органів своєчасно не викликало відповідних заходів реагування щодо розслідування злочинів, скоєних проти життя і здоров’я народного депутата України ХІІІ скликання Лященка К. З винятковим цинізмом і впевненістю у безкарності було вчинено також посягання на життя народного депутата України Єльяшкевича Олександра, коли він повертався з роботи, у самому центрі міста біля готелю “Москва”. Незважаючи на те, що Єльяшкевич О. як депутат Верховної Ради України є державним діячем, органи попереднього слідства кваліфікували дії не встановлених злочинців як злісне хуліганство, що суперечить вимогам ст.58 Кримінального кодексу України. Враховуючи викладене, керуючись ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: з метою всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи посилити прокурорський нагляд при розслідуванні злочинів, скоєних проти народних депутатів України ХІІІ та ХІV скликань Лященка К. і Єльяшкевича О. Про результати розгляду подання та вжиті заходи прошу Вас повідомити Уповноваженому з прав людини. Додаток: на 2 арк. Н.Карпачова 04.03.2000 р.
Президентові України ПОДАННЯ Щодо порушення вимог ст.49 До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини протягом листопада–грудня 1999 р. неодноразово зверталися представники колективу клінічної бази кафедри акушерства та гінекології №1 Київської медичної академії післядипломної освіти, розташованої в клінічній лікарні №2, зокрема, завідуючий кафедрою професор Леуш С.С., ряд лікарів акушерсько-гінекологічних відділень, а також народні депутати України Габер М.О. – голова підкомітету Комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, Гуцол М.В. – секретар Комітету з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин з приводу протиправних дій Головного управління охорони здоров’я м.Києва, пов’язаних з перепрофілюванням (а фактично ліквідацією) акушерського, гінекологічного, обсерваційного відділень, а також відділення патології вагітності і наукової кафедри з переведенням у ці приміщення Київського опікового центру. Першими, хто звернув увагу на неприпустимість ліквідації цього закладу, були народні депутати Йоффе Ю.Я. і Стоян О.М. У зв’язку з тим що зазначеними діями Головного управління охорони здоров’я м.Києва зачіпаються конституційні права та законні інте-реси більш як 300 працівників трудового колективу лікарні, 30 працівників унікальної наукової кафедри, понад 1 млн. мешканців Дніпровського та Ватутінського районів, насамперед жінок і дітей, яким безпосередньо надається безоплатна медична допомога у лікарні №2, Уповноважений відповідно до ст.16 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відкрила провадження та призначила перевірку з цього питання. У ході провадження відбулися неодноразові зустрічі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з трудовими колективами клінічної лікарні №2 та наукової кафедри, опікового центру, з представниками Головного управління охорони здоров’я м.Києва та Київської міської держадміністрації, Міністерства охорони здоров’я України, народними депутатами України. 21 грудня 1999 р. у ВРУ Уповноваженим було проведено також публічне провадження за участю усіх сторін, причетних до цього процесу, де кожному була надана можливість висловити свою точку зору. Названі накази видані Головним управлінням охорони здоров’я м.Києва з перевищенням його посадовими особами службового становища. Відповідно до п.30 ст.26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” питання створення, ліквідації, реорганізації та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади віднесено до виключної компетенції сільських, селищних та міських рад. Колектив клінічної бази кафедри акушерства та гінекології №1 не погодився з рішенням Головного управління охорони здоров’я і вжив ряд акцій на захист своїх прав: пікетування державних установ, звернення до народних депутатів України, в Міністерство охорони здоров’я та інші державні установи. На вимогу колективу, за дорученням народних депутатів України, Міністерство охорони здоров’я створило авторитетну комісію, до складу якої увійшли фахівці та науковці з питань охорони здоров’я. У жовтні 1999 року комісія Міністерства охорони здоров’я закінчила роботу і дійшла висновку, що реорганізація (ліквідація) клінічної бази кафедри акушерства та гінекології №1 Київської медичної академії післядипломної освіти у складі лікарні №2 є неприпустимою, тому що знищується одна з найкращих установ системи охорони здоров’я, визнана за наслідками передакредитаційної експертизи у травні 1999 року такою, що відповідає вищій категорії акредитації, що може призвести до вкрай небажаних наслідків, пов’язаних з погіршенням здоров’я багатьох жінок і дітей. При цьому ущемляються права майже 1,3 млн. мешканців лівобережної частини м.Києва переважно репродуктивного віку. Саме ця частина міста активно розбудовується, а забезпеченість ліжками в пологоводопоміжних установах майже вдвічі нижча, ніж на правобережній частині, та складає відповідно 2,17 гінекологічних і 2,71 акушерських ліжок на 10 тис. населення проти відповідно 4,5 і 5,0 за нормами, визначеними постановою Кабінету Міністрів України №640 від 28 червня 1997 р. та наказами Міністерства охорони здоров’я України №347 від 11 грудня 1997 р. і №74 від 24 березня 1998 р. У разі ліквідації 180 ліжок в лікарні №2 цей показник значно погіршиться і становитиме 1,71 гінекологічних і 1,46 акушерських ліжок. З таким висновком погодилося керівництво Міністерства охорони здоров’я. Зокрема, міністр Богатирьова Р.В. та її заступник Весельський Л.В. у своїх листах на адресу головного лікаря лікарні №2 (вих. №4.40-1/1521 від 27.10.99 р., №4.40-10/2415 від 19.11.99 р.), Київської міськдержадміністрації (вих. №4.40-436 від 29.10.99 р.), Комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Верховної Ради України (вих. №4.40-827 від 18.11.99 р.) категорично заперечували можливість реорганізації, тому що це, на їх думку, завдасть великої шкоди системі охорони здоров’я киян. Такої ж думки дотримувався і голова федерації профспілок України Стоян О.М., який у листі на ім’я голови Київської міської держадміністрації Омельченка О.О. переконував у недоцільності реорганізації. Науково-аналітичне управління Верховної Ради України, яке на запит народних депутатів глибоко проаналізувало стан справ з народжуваністю в місті Києві, пов’язавши його з демографічною ситуацією серед жінок фертильного віку (кількість їх за 1990–1999 рр. зросла з 28,2 до 29,2%) та багатьма соціальними питаннями, дійшло висновку, що “рішення ГУОЗ міста Києва щодо ліквідації акушерсько-гінекологічних відділень лікарні №2 погіршує і без того складну ситуацію (особливо для значної частини жителів Лівоберіжжя), що має місце у сфері акушерсько-гінекологічного обслуговування населення столиці, не є обґрунтованим у соціально-економічному плані, не відповідає ст.49 Конституції України, а також ні сучасним, ні тим більше перспективно-потенційним проблемам киян.” Такої ж позиції дотримується і Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, який у своїх листах до Кабінету Міністрів України (вихідний №06-4/10-556 від 4 листопада 1999 р.) та глави Адміністрації Президента України (такий же вихідний номер) просив вжити заходів щодо недопущення брутальних порушень прав киян – жінок та дітей. Попри це, Головне управління охорони здоров’я м.Києва за підтримки міськдержадміністрації зухвало нехтує передбаченими Конституцією України правами громадян на доступне медичне обслуговування, права на працю для членів трудового колективу та формально керується лише принципом доцільності з позицій вузьковідомчих інтересів – необхідністю розташування опікового центру. При цьому головним аргументом висувається теза, що жінки стали менше народжувати, а тому суттєво зменшилась і потреба в пологових ліжках. Попри це, по-перше, замовчується той факт, що протягом 1991–1998 рр. у пологоводопоміжних установах міста було вже скорочено 45% ліжок, а народжуваність за той же час скоротилася на 32 %. По-друге, у клінічній лікарні №2 скорочується лише 65 акушерських ліжок, а решта – 115 – це ліжка гінекологічні, обсерваційні та патології вагітності, потреба в яких після Чорнобильської катастрофи, в умовах значного погіршення екологічних та соціальних умов і пов’язаного з ними сплеску захворюваності жінок, навпаки, постійно зростає. По-третє, якщо виходити не з вузьковідомчих інтересів, а з державних, то треба не ліквідувати мережу пологоводопоміжних закладів, а створювати в них більш прийнятні умови для породіль, зокрема, сумісного тримання матері з дитиною. Четверте, ліквідація пологоводопоміжних відділень у лікарні №2 призведе до порушення одного з головних принципів організації охорони здоров’я – максимального наближення лікувальних закладів до місця проживання населення. П’яте, це призведе також до ліквідації однієї з найавторитетніших в Україні та за її межами наукових шкіл Київської медичної академії, пов’язаних з іменами видатних представників вітчизняного акушерства. Посадові особи Головного управління охорони здоров’я м.Києва, розуміючи, що згідно з Конституцією України не мають права скорочувати мережу медичних закладів, навмисно прикривають свої протиправні дії, називаючи їх “перепрофілюванням”. Фактично клінічна база кафедри акушерства та гінекології в складі лікарні №2 розташована в окремій будівлі і є єдиною безоплатною пологоводопоміжною установою, що функціонує в режимі швидкої медичної допомоги в лівобережній частині м.Києва, і тому скорочення 180 акушерсько-гінекологічних ліжок та переведення всього медперсоналу в інші медичні заклади є не чим іншим, як її ліквідацією, тобто скороченням мережі пологоводопоміжних установ. Таким чином, Головним управлінням охорони здоров’я м.Києва та міськдержадміністрацією брутально порушуються вимоги ст.49 Конституції України, де записано: “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу... Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.” Попри висновки комісії МОЗ, листи міністра та його заступника, посадові особи Головного управління охорони здоров’я м.Києва та держадміністрації продовжували вживати практичних заходів щодо ліквідації названої вище клінічної бази кафедри акушерства та гінекології, неодноразово вдавалися до різних провокаційних дій, намагалися захопити приміщення з застосуванням фізичної сили, залученням працівників міліції, нанесенням побоїв працівникам лікарні та застосуванням фізичної сили до народних депутатів України, примусово завезли у пологоводопоміжне відділення обладнання опікового центру, навіть доставили під стіни лікарні №2 на зовсім не підготовлену базу обпечену дворічну дитину. 23 грудня 1999 р. це питання було винесено на сесію міської ради, яка без урахування інтересів громадян м.Києва прийняла рішення на підтримку позиції Головного управління навіть без обговорення цього питання, а також всупереч висновку комісії Міністерства охорони здоров’я. Було також порушено попередні запевнення, які неодноразово публічно надавалися колективу лікарні №2, Уповноваженому з прав людини і народним депутатам України про те, що весь медперсонал пологоводопоміжних служб лікарні №2 буде працевлаштований з урахуванням фаху, кваліфікації та їх побажань. 31 грудня 1999 р. (напередодні Нового року) адміністрація лікарні видала наказ №291 про звільнення 94 медпрацівників “у зв’язку з закриттям акушерсько-гінекологічних відділень” і терміново видала їм трудові книжки. Уповноважений з прав людини, неупереджено вивчивши всі обставини цієї серйозної проблеми та захищаючи згідно з Конституцією права громадян України, вніс подання Генеральному прокурору України, в якому поставив питання про перевірку законності дій Головного управління охорони здоров’я і міськдержадміністрації та опротестування відповідних наказів і рішення міської ради. 5 січня 2000 р. Генеральна прокуратура України, розглянувши подання Уповноваженого, внесла 2 протести – на рішення міської ради від 23 грудня 1999 р. та на накази про ліквідацію пологоводопоміжних відділень лікарні №2 як таких, що не відповідають чинному законодавству. Колективи пологоводопоміжних відділень приступили до роботи, але Головне управління охорони здоров’я м.Києва своїх незаконних наказів до цього часу не скасовує, звільнені медпрацівники на своїх посадах не поновлені, а на 20 січня 2000 року готується сесія міськради, де, за нашими даними, планується продублювати попереднє рішення. Таким чином, конфліктна ситуація навколо пологоводопоміжних відділень клінічної лікарні №2 з вини чиновників Київської міськдержадміністрації не нормалізована, порушені права громадян не поновлені. У даний час близько 4 тис. мешканців Дніпровського та Ватутінського районів висловили свою думку про нагальну необхідність збереження пологоводопоміжної служби у лікарні №2, створили ініціативну групу для підготовки проведення референдуму з цього питання та захисту своїх конституційних прав. Верховною Радою України 24 грудня 1999 р. створено тимчасову слідчу комісію для розслідування факту порушення працівниками органів внутрішніх справ Дніпровського району м.Києва принципу депутатської недоторканності. Прокуратура м.Києва порушила кримінальну справу за фактом нанесення побоїв працівниками міліції працівникам лікарні. Ситуація навколо порушення конституційних прав киян стала предметом розгляду у багатьох засобах масової інформації, включаючи агентство “Інтерфакс Україна”, радіо “Свобода”, Бі-Бі-Сі та інших і набула широкого розголосу за кордоном, що може негативно відбитися на міжнародному іміджі України як правової держави. З метою недопущення подальшого загострення конфліктної ситуації, припинення порушення прав понад 1 млн. мешканців м.Києва, передбачених Конституцією України та Загальною декларацією прав людини, прошу Вас як гаранта Конституції вжити заходів щодо припинення протиправних дій посадових осіб Київської міськдержадміністрації, захистити брутально порушені права мешканців лівобережної частини міста Києва, зокрема жінок і дітей, та трудового колективу клінічної бази кафедри акушерства і гінекології №1 Київської медичної академії післядипломної освіти в складі лікарні №2. Додаток: довідка про роботу клінічної лікарні №2 м.Києва на 8 арк. Н.Карпачова 21.03.2000 р. * Заступник Голови Київської міської державної адміністрації В. Бідний 14.03.2000 р. поінформував Уповноваженого про те, що на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 24.01.2000 р. №80 “Про створення комісії” була створена комісія, яка після детального вивчення всіх матеріалів дійшла висновку, що Рішення Київської міської ради народних депутатів від 23.12.99 №174/676 “Про закриття на капітальний ремонт Київської міської клінічної лікарні №14” та накази Головного управління охорони здоров’я про перепрофілювання акушерсько-гінекологічного відділення міської клінічної лікарні №2 та проведення капітального ремонту в міській клінічній лікарні №14 в опіковий центр є своєчасними, обґрунтованими, доцільними і правильними, такими, що відповідають чинному законодавству і перегляду не підлягають. З 21.02.2000 р. на базі міської клінічної лікарні №2 функціонує опіковий центр. Генеральна прокуратура України погодилась з мотивами відхилення Київською міською радою протесту та не звернулася до суду в передбаченому законодавством порядку, попри особисте запевнення зробити це Генпрокурором М. Потебеньком під час особистої зустрічі з Уповноваженим.
Міністру охорони здоров’я України ПОДАННЯ Про порушення вимог ст.43 Конституції Протягом останніх місяців минулого року на адресу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини неодноразово зверталися медичні працівники пологоводопоміжних відділень Київської клінічної лікарні №2. Вони повідомляли, що Головне управління охорони здоров’я м.Києва на шкоду системі охорони здоров’я міста та на порушення прав громадян його лівобережної частини на доступне медичне обслуговування вживає заходів щодо ліквідації цих відділень та наукової кафедри акушерства та гінекології Київської медичної академії післядипломної освіти, яка функціонувала на базі відділень. Уповноваженим з прав людини було вжито ряд заходів, передбачених Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, для недопущення порушень вимог ст.43, 49 Конституції України в частині доступності медичного обслуговування населення, скорочення мережі медичних закладів та для захисту права на працю колективу пологоводопоміжних відділень клінічної лікарні №2. Під час здійснення цих заходів Головним управлінням охорони здоров’я м.Києва та Міністерством охорони здоров’я України неодноразово висловлювались запевнення про стовідсоткове працевлаштування всіх медпрацівників акушерсько-гінекологічних відділень лікарні №2 з урахуванням займаних ними посад, фахового досвіду, професії, місця проживання тощо. Крім того, під час розгляду в Міністерстві охорони здоров’я України за участю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та народних депутатів України Габера М.О., Гуцола М.В., Задорожної Т.А., яке відбулося 12 січня ц.р., Ви особисто запевнили всіх присутніх, що погоджуєтесь на ліквідацію акушерсько-гінекологічних відділень лікарні №2 виключно за суворого дотримання 100-відсоткового працевлаштування медперсоналу цих відділень і особисто будете це контролювати. 10 березня ц.р. на адресу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшов лист від колишніх медпрацівників акушерсько-гінекологічних відділень лікарні №2, в якому повідомляється, що, попри всі запевнення, 38 осіб залишилися не працевлаштованими. Зважаючи на вищенаведене, прошу вжити заходів щодо припинення порушення права на працю звільнених працівників акушерсько-гінекологічних відділень лікарні №2 і вирішити ці питання відповідно до законодавства України та гарантій, які були їм надані. Додаток: на 2 арк. Н.Карпачова 21.03.2000 р.
Генеральному прокурору України П О Д А Н Н Я Про неконституційність пункту 1.3 спільного До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернувся громадянин Перепадя П.Г. зі скаргою щодо порушення його права на таємницю листування посадовими особами Державної митної служби України. Вивчення матеріалів даної справи дає підстави зробити висновок, що причиною порушення права громадян на таємницю листування є застосування працівниками Державної митної служби України пункту 1.3 спільного наказу колишнього Державного комітету України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації та колишнього Державного митного комітету України від 22 серпня 1994 р. №99/252 “Про затвердження Інструкції про порядок переміщення через державний кордон України текстових, аудіо-та аудіовізуальних матеріалів”, яким передбачено перегляд міжнародної поштової кореспонденції, що суперечить ст.31 Конституції України. Виходячи з наведеного та керуючись п.4 ст.3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: відповідно до статті 20 Закону України “Про прокуратуру” опротестувати пункт 1.3 спільного наказу колишнього Державного комітету України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації та Державної митної служби України від 22 серпня 1994 р. №99/252 “Про затвердження Інструкції про порядок переміщення через державний кордон України текстових, аудіо- та аудіовізуальних матеріалів” як такий, що суперечить вимогам статті 31 Конституції України. Додаток: на 2 арк. Н.Карпачова 11.04.2000 р. | |