|
Міністру транспорту України П О Д А Н Н Я Про порушення права на свободу асоціації 18 жовтня 2000 р. на підставі конституційного подання Уповноваженого з прав людини Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі про свободу утворення профспілок, яким підтвердив право громадян України на свободу асоціації. Попри це, є випадки, коли окремі керівники підприємств, підпорядкованих Міністерству транспорту України, нехтують вимогами Конституції України, Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” та міжнародних договорів щодо свободи асоціації. Зокрема, як стало відомо Уповноваженому з прав людини від страйкуючих профспілкових лідерів незалежної профспілки працівників Іллічівського торговельного порту, які проводять у м.Києві голодування, адміністрація порту (начальник порту Скребко С.К.) брутально порушує право громадян України на свободу асоціації. До членів незалежної профспілки застосовують тиск і залякування з метою примусити до виходу з профспілки, чинять штучні перешкоди роботі профспілкової ради (вимкнення електроструму у приміщенні, неперерахування профспілкових внесків на рахунок профспілки тощо), також через засоби масової інформації дискредитують профспілкових лідерів. На жаль, замість вирішення трудового конфлікту з профспілкою по суті та у порядку, визначеному чинним законодавством, адміністрація обрала хибний шлях фактично знищення небажаної профспілки, що є брутальним порушенням права на свободу асоціації та неприпустимо у державі, яка стала на шлях демократичного розвитку. З метою забезпечення права на свободу асоціації в Іллічівському морському торговельному порту та керуючись вимогами п.11 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: вжити необхідних заходів для припинення практики застосування незаконних методів тиску на незалежну профспілку Іллічівського торговельного порту та повідомити про наслідки цих заходів. Додаток: Рішення Конституційного Суду України від 18.10.2000 р. Н.Карпачова 09.07.2001 р.
Прем’єр-міністрові України ПОДАННЯ Про усунення порушення конституційних прав на У березні 2001 р. Уповноваженим з прав людини проводилося вивчення дотримання прав людини стосовно затриманих і заарештованих осіб, які перебували в кімнатах для затриманих районних управлінь Головного управління МВС України в м.Києві. Під час відвідування цих установ було виявлено, що особи, які пі-дозрюються у скоєнні злочину, заарештовані та затримані за вчинення адміністративного правопорушення і утримуються в кімнатах для затриманих осіб міськрайорганів МВС України терміном понад три години, у тому числі більше однієї доби, не забезпечуються триразовим гарячим харчуванням за рахунок державних коштів, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України №336-1992 р. та Інструкцією по організації роботи чергової частини міськрайоргану, затвердженою наказом МВС України №485-1992 р. Унаслідок цього такі особи змушені харчуватися тільки за рахунок передач від родичів та знайомих, і через брак таких передач вони приречені на постійне недоїдання. Ще гірша ситуація щодо іногородніх та іноземних громадян, які фактично позбавлені будь-якої можливості отримувати продуктові передачі. Відсутність гарячої їжі протягом трьох і більше діб суттєво шкодить стану їхнього здоров’я, провокує і ускладнює різні захворювання, пов’язані з недоїданням, та є одним із можливих засобів тиску на затриманих з боку працівників правоохоронних органів для одержання необхідних свідчень. З цього приводу від осіб, які перебували під вартою, надходять численні скарги до Уповноваженого з прав людини. Не вирішено повною мірою це питання і в ІТТ м.Києва, де, як засвідчили здійснені Уповноваженим з прав людини перевірки, заарештованим та затриманим надається лише дворазове харчування, що не відповідає вимогам наказу МВС України №548-1995 р. Привертає увагу і той факт, що порушення конституційного права людини на гідне поводження з нею зачіпають значну кількість громадян. Так, протягом 2000 р. тільки в райуправліннях м.Києва терміном більше однієї доби утримувалося 25 080 осіб, у тому числі 15 729 осіб, затриманих за скоєння адміністративних правопорушень, 7126 затриманих – за підозрою у скоєнні злочину та 2225 заарештованих. Таке поводження із затриманими та заарештованими є брутальним порушенням прав людини, визначених конвенціями ООН та Ради Європи проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Європейською конвенцією про захист прав та основних свобод людини, ратифікованих Україною, та ст.3, 28 Конституції України. Внаслідок ненадання затриманій людині харчування порушується її невід’ємне право на життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку, що спричиняє їй фізичні та моральні страждання, а також ставить її в залежність від працівників правоохоронних органів і може розцінюватись як один з видів тортур. За даними перевірок Уповноваженого, вищевказана ситуація склалася не тільки в м.Києві, а і в інших регіонах України. З метою усунення порушення конституційних прав затриманих та заарештованих громадян у квітні 2001 р. Уповноваженим з прав людини внесено відповідне подання Міністру внутрішніх справ України. У відповіді МВС України факт ненадання харчування вказаним категоріям осіб обґрунтовано як наслідок обмеженого фінансування МВС України. Зокрема, у відповіді Міністерства повідомляється, що на 2001 рік потреба органів внутрішніх справ у фінансуванні витрат на харчування цих осіб складає 15,1 млн. грн., проте Державним бюджетом України на оплату продуктів харчування для затриманих і заарештованих осіб затверджено видатки в сумі тільки 4,0 млн. грн., або 26,5% від потреби (повний текст відповіді додається). Враховуючи важливість порушеного Уповноваженим питання, відповідне подання внесено також Голові Верховної Ради України Плющу І.С. з проханням сприяти у процесі розгляду, обговорення та затвердження Верховною Радою України Державного бюджету на 2002 рік щодо вирішення питання фінансування витрат на харчування заарештованих і затриманих осіб під час їх перебування у кімнатах для затриманих міськрайорганів МВС України, передбачивши у бюджеті України захищену статтю видатків саме на ці цілі. На підставі викладеного та керуючись ст.15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: знайти можливість передбачити в річному розписі призначень Державного бюджету України на 2002 рік витрати на продукти харчування для затриманих і заарештованих осіб під час перебування їх у кімнатах для затриманих міськрайорганів МВС України як захищену статтю видатків і забезпечити її стовідсоткове фінансування згідно з потребою органів МВС України. Н.Карпачова 23.08.2001 р.
Міністру внутрішніх справ України П О Д А Н Н Я Щодо перегляду рішення УМВС України у До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернулася громадянка України Сарапіна Віра Іванівна у зв’язку з рішенням УМВС України у Волинській області про видворення за межі України її чоловіка громадянина Російської Федерації Таймасханова-Сарапіна Ісаака Аддієвича. З інформації, наданої заявницею, вбачається, що Таймасханов І. прибув у м.Ковель на початку 1999 р. на запрошення заявниці для зайняття підприємницькою діяльністю. 01.04.1999 р. при спробі зареєструвати свій національний паспорт у міському відділі внутрішніх справ м.Ковеля він був підданий адміністративному затриманню за бродяжництво терміном на 30 діб. При прийнятті згаданого рішення, як стверджує заявниця, не був взятий до уваги той факт, що у Таймасханова І. були кошти на утримання та місце, де він міг зупинитись, які гарантувала йому Сарапіна В.І. як особа, яка запросила його до себе. Крім цього, за її словами, під час затримання Таймасханов І. мав при собі документ, який засвідчував його особу. Після відбуття стягнення у вигляді арешту, Таймасханов І. виїхав до Росії. Повернувшись наприкінці травня 1999 р. в Україну, він повторно звернувся за реєстрацією за місцем проживання заявниці. Така реєстрація була здійснена на період з 08.06.1999 по 29.09.1999 року за адресою: м.Ковель, вул. Садова, 14/6. 25.08.1999 р. заявниця зареєструвала шлюб з Таймасхановим І., а 21.10.1999 р. виконком Ковельської міської ради рішенням №280 дав дозвіл Таймасханову І. на постійне проживання в м.Ковелі та прописку за зазначеною адресою. 23.11.1999 р. до відділення паспортної, реєстраційної і міграційної роботи міського відділу внутрішніх справ м.Ковеля Таймасхановим І., вже як чоловіком заявниці, було подано клопотання і всі необхідні документи для оформлення посвідки на проживання та для прописки. Одночасно йому було продовжено термін реєстрації за адресою заявниці до 23.05.2000 р. 17.04.2001 р. Таймасханов І. звернувся з письмовою заявою до вищезгаданого органу МВС України з проханням повідомити про причини зволікання з проведенням оформлення посвідки на постійне проживання, на що 05.05.2000 р. він отримав відповідь, що документи знаходяться на розгляді в Управлінні МВС України у Волинської області. 10.05.2000 р. Таймасханова І. було повідомлено, що йому необхідно з’явитися 12.05.2000 р. в Управління МВС України у Волинській області з питання отримання посвідки на проживання. Виконуючи вказаний припис,Таймасханов І. з’явився у визначений час в обласне управління МВС України, де йому без будь-яких роз’яснень було скорочено термін його реєстрації до 14.05.2000 р. та оголошено рішення про заборону в’їзду в Україну терміном на три роки. У зв’язку з тим, що рішення про скорочення терміну реєстрації було прийнято у п’ятницю 12.05.2000 р. і у ньому вказано строки виконання – 14.05.2000 р., Таймасханов І. фактично був позбавлений можливості звернутися до суду з оскарженням вищезазначеного рішення, чим було порушено вимоги ч.4 ст.32 Закону України “Про правовий статус іноземців в Україні”. Крім цього, органи внутрішніх справ, приймаючи рішення про скорочення терміну перебування Таймасханова І. на території України, відповідно до положень ст.3, 25 та ст.31 Закону України “Про правовий статус іноземців” та п.37, 38 постанови Кабінету Міністрів України №1074 від 29.12.1995 р. “Про Правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” прийняли також рішення і про заборону в’їзду на територію України на три роки, що не передбачено вищезазначеними положеннями згаданих нормативних актів. Прийняття рішення про заборону в’їзду на територію України на певний термін можливе лише на підставі ст.32 Закону України “Про правовий статус іноземців”. Як вбачається із звернення, оскільки Таймасханов І. добровільно не покинув територію України 23.05.2000 р. УМВС України у Волинській області було прийнято рішення про адміністративне затримання та видворення з території України чоловіка заявниці із забороною в’їзду на територію України на п’ять років. Одним з мотивів при прийнятті даного рішення стало тримання Таймасханова І. в приймальнику-розподільнику з 02.04.1999 по 30.04.1999 р. У зв’язку з цим слід зазначити, що згідно із ст.32 Закону України “Про правовий статус іноземців” “Іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України”. Водночас після звільнення Таймасханова І. з приймальника-розподільника міським відділом внутрішніх справ м.Ковеля не ставилося питання про його видворення за межі України. Більше того, вказаним підрозділом МВС України було здійснено реєстрацію заявника на період з 08.06.1999 по 29.09.1999 р., а згодом продовжено до 23.05.2000 р., тим самим визнано, що факт перебування Таймасханова І. в приймальнику-розподільнику не тягне за собою застосування такої санкції, як видворення за межі України. Іншими підставами для винесення вказаного рішення стали: надання Таймасхановим І. неточних відомостей щодо ім’я, по батькові своєї матері та місця народження сестри, а також той факт, що на момент подачі документів для оформлення посвідки на постійне проживання Таймасханов І. не обміняв свого національного паспорта на спільне прізвище подружжя – Сарапін, яке прийняв після реєстрації шлюбу. Не ставлячи під сумнів наявність окремих підстав для застосування до Таймасханова І. заходів адміністративного впливу, водночас виникають сумніви щодо обґрунтованості застосування до особи, яка вчинила незначні адміністративні правопорушення, такої максимальної санкції, як заборона в’їзду на п’ять років, особливо зважаючи на те, що Таймасханов І. перебуває у законному шлюбі з громадянкою України Сарапіною В. Зважаючи на вищезазначене та керуючись п.6, 11 ст.13 та ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: здійснити перевірку обґрунтованості прийнятих працівниками УМВС України у Волинській області рішень по справі Таймасханова І. та, виявивши гуманність, розглянути питання щодо зменшення Таймасханову І. строку заборони в’їзду на територію України або його скасування. Додаток: на 9 арк. Н.Карпачова 18.10.2001 р.
Голові Верховної Ради України П О Д А Н Н Я Про запобігання порушенню прав громадян “Про Державний бюджет України на 2002 рік” Розглянувши проект Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік”, на підставі аналізу звернень громадян до Уповноваженого з прав людини у 2000–2001 рр., керуючись п.3, 4 ст.3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, Уповноважений з прав людини дійшла висновку, що рівень бюджетного фінансування у запропонованому законопроекті не забезпечує дотримання передбачених Конституцією України прав громадян, включаючи права на охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, достатній життєвий рівень. У проекті Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” на реалізацію програм соціальної спрямованості – таких, як охорона здоров’я, освіта, соціальний захист та соціальне забезпечення, духовний та фізичний розвиток (зведеного бюджету), пропонується спрямувати 52,1% коштів видатків Державного бюджету на 2002 р. проти 51,3% у 2001 р. Попри певне посилення соціальної спрямованості проекту зазначеного закону, збільшення державних соціальних виплат для певних категорій громадян, зокрема малозабезпечених та багатодітних сімей, військовослужбовців та членів їх сімей, інших категорій громадян, рівень бюджетного фінансування соціальних виплат є недостатнім і не забезпечує законодавчо закріпленого рівня. У запропонованому законопроекті наведено перелік нормативно-правових актів та зазначено конкретні статті, які не будуть забезпечені у 2002 р. бюджетними ресурсами. Обсяг видатків, не забезпечений бюджетними ресурсами на 2002 р., складає 28 843,0 млн. грн., у тому числі з державного бюджету – 11 815,9 млн. грн., з місцевих бюджетів – 15 481,14 млн. гривень. Проектом Закону України про Державний бюджет України вже третій рік підряд передбачається зупинити дію положень законодавчих актів України у частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, крім певних категорій громадян, яким ці пільги буде збережено. Таким чином, у проекті Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” закладено механізм недофінансування соціальних виплат та призупинення надання пільг і гарантій значній частині громадян, для яких вони встановлені чинним законодавством України. За цих умов соціальна напруженість у суспільстві, незадоволення населення здійснюваною економічною політикою реформ та діями державної влади буде зростати. Призупинення надання пільг та компенсацій, визначених чинним законодавством України певній категорії осіб, викликає потік скарг до Уповноваженого з прав людини щодо порушення конституційних прав громадян та проханням допомогти поновити їхні права на соціальний захист через Конституційний Суд України. Зокрема, автори звернень посилаються на ч.3 ст.22 Конституції України, якою встановлено, що при прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Для переважної частини громадян, особливо найменш захищених, є незрозумілим, на якій підставі їх позбавляють пільг, наданих їм згідно з чинним законодавством. 1. Особливе занепокоєння викликає призупинення надання пільг таким категоріям громадян, як ветерани війни, потерпілі внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, батьки загиблих у мирний час військовослужбовців та інваліди внаслідок захворювань, отриманих під час проходження військової служби. Адже відповідно до ч.5 ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Призупинення пільг, встановлених законами України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” суперечить ст.1 Угоди між державами – учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби та членів їх сімей від 14 лютого 1992 року. Виконуючи зобов’язання, задекларовані у ст.4 цієї Угоди, Україна розробила і прийняла зазначені вище законодавчі акти про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей, які не забезпечуються останніми роками необхідним фінансуванням. 2. Перед Уповноваженим з прав людини громадяни порушують питання про призупинення законних прав на пільги для батьків військовослужбовців, загиблих у мирний час, та громадян, які стали інвалідами під час проходження військової служби. Відповідно до ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” військовослужбовці, а також військовозобов’язані, призвані на збори, підлягають державному обов’язковому особистому страхуванню на випадок загибелі або смерті в розмірі 100-кратного законодавчо визначеного мінімального прожиткового рівня населення України на час загибелі або смерті, а також у разі поранення (контузії, травми, каліцтва), або захворювання, одержаних у період проходження служби (зборів), у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності, що визначається у відсотковому відношенні від загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті. Законом встановлено, що умови страхування і порядок виплати страхових сум військовослужбовцям і військовозобов’язаним, призваним на збори, та членам їх сімей встановлюється Кабінетом Міністрів України. У зв’язку з тим що мінімальний прожитковий рівень населення не було визначено чинним законодавством, Указом Президента України від 12 липня 1995 року №610/95 було встановлено, що з 1 січня 1995 року і на період до законодавчого визначення мінімального прожиткового рівня населення України страхові суми за державним обов’язковим особистим страхуванням військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, у разі настання страхового випадку відповідно до ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” виплачуються, виходячи із встановленого законом на час страхової події середньомісячного сукупного доходу на одного члена сім’ї (середньодушового сукупного доходу), що дає право на одержання допомоги. Попри те, що Законом України “Про прожитковий мінімум” встановлено, що прожитковий мінімум, визначений для осіб, які відповідно до законодавства підлягають обов’язковому державному соціальному страхуванню, збільшується на суму обов’язкових платежів, а законами України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 рік” та “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2001 рік” було визначено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 270,1 грн. і 311,3 грн. відповідно, виплати сум державного обов’язкового особистого страхування у випадку настання страхової події визначалися на підставі рівня забезпечення прожиткового мінімуму, який дає право на одержання допомоги. Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” рівень забезпечення прожиткового мінімуму для призначення допомоги встановлено з 21 червня 2001 р. у сумі 65 грн. в розрахунку на одну особу. Таким чином, страхові суми на випадок загибелі або смерті військовослужбовців у Збройних Силах України, інших військових формуваннях складали у 1999 р. – 4600 грн., у 2000 р. – 5500 грн., до 21 червня 2001 р. – 5000 грн., з 21 червня 2001 р. – 6500 грн. Розмір страхових сум є заниженим для страхування життя молодої людини. Для порівняння: життя військовослужбовця армії ФРН застраховано на 70 тис. німецьких марок. У зв’язку з тим що у ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” законодавець вжив термін “мінімальний прожитковий рівень”, а в ст.46 Конституції України вжито термін – “прожитковий мінімум”, встановлений крім того Законом України “Про прожитковий мінімум”, назріла необхідність приведення ст.16 зазначеного Закону у відповідність до положення Конституції України. Беручи до уваги те, що в Збройних Силах України, інших військових формуваннях проходять строкову службу юнаки з малозабезпечених верств населення, багатодітних та неповних сімей, сироти, напівсироти, зростає соціальна напруженість серед цієї категорії громадян. Так, нерідко після проходження військової служби на утримання батьків повертається 20-річний юнак-інвалід, який, не маючи трудового стажу, отримує мінімальну соціальну пенсію, а внаслідок призупинення пільг, як це передбачено запропонованим законопроектом про Державний бюджет України на 2002 р., втрачає право на пільги, встановлені чинним законодавством. Внаслідок випадків загибелі та отримання інвалідності юнаками, що проходять строкову службу в Збройних Силах України, інших військових формуваннях та неналежної державної підтримки постраждалих під час виконання службових обов’язків, позбавлення їх пільг, встановлених чинним законодавством, військова служба для громадян України все більше втрачає свою престижність. Крім цього, за даними НАСК “Оранта”, в 1999 та 2000 рр. вдови, батьки застрахованих, а також застраховані інваліди військової служби отримували страхові виплати із затримкою в два-три роки. Розуміючи необхідність виконання положень Бюджетної резолюції на 2002 рік, зокрема, в частині приведення зобов’язань держави у відповідність з її ресурсами, Уповноважений з прав людини вважає, що досягати цієї відповідності слід не за рахунок призупинення норм законодавчих актів, як це запропоновано у законопроекті, а з допомогою більш ефективної економічної політики, яка дасть змогу збільшити дохідну частину бюджету, створити нові робочі місця, вивести з “тіньового” сектору економіки значні фінансові ресурси. 3. У ст.37 зазначеного проекту закону встановлено рівень забезпечення прожиткового мінімуму для призначення допомоги відповідно до законів України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” у сумі 80 грн. у розрахунку на одну особу. При цьому Кабінету Міністрів України надано право протягом 2002 р. збільшувати встановлений рівень забезпечення прожиткового мінімуму, виходячи з фактичних витрат, у межах коштів, передбачених у цьому законопроекті на зазначені цілі. Враховуючи те, що у 2000 р. до категорії бідних в Україні належали 26,7% населення, вкрай бідних – 14,7 %, а розмір прожиткового мінімуму на 2002 р. на одну особу в розрахунку на місяць затверджено Верховною Радою України у сумі 342,38 грн., Уповноважений з прав людини вважає, що встановлений рівень забезпечення прожиткового мінімуму для призначення допомоги у сумі 80 грн. є заниженим та потребує суттєвого збільшення. Крім того, у зазначеній статті проекту Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” “рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум)” не відповідає чинному законодавству, оскільки термін “гарантований мінімум” чинним законодавством не визначено. Статтею 29 законопроекту передбачено субвенцію на виплату допомоги сім’ям з дітьми, інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам у сумі 1076,7 млн. грн., у тому числі: інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам – 285,6 млн. грн., сім’ям з дітьми – 791,2 млн. грн. Оскільки передбачені в законопроекті обсяги бюджетного фінансування не забезпечують повною мірою реалізації положень законів України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” (2764,0 млн. грн. не забезпечені бюджетними ресурсами на 2002 рік, фінансування яких здійснюється за рахунок місцевих бюджетів) та “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (на суму 585,0 млн. грн.), Уповноважений з прав людини вважає за необхідне збільшити обсяг субвенцій на виплату допомоги сім’ям з дітьми, інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам. 4. З проблемних питань звертаються до Уповноваженого з прав людини громадяни, які постраждали і внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Серед цих питань особливо виділяються ті, які стосуються скарг на нормативні акти Кабінету Міністрів України, що нівелюють положення Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, та проблеми позбавлення пільг, затримки зі своєчасною виплатою коштів, передбачених зазначеним законом. У запропонованому законопроекті про Державний бюджет України на 2002 р., як і в попередні роки, закладається значне недофінансування виплат на соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. За даними Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від Чорнобильської катастрофи, існує розбіжність між розрахунковою потребою на виконання всіх чинних статей Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” та видатками у державному бюджеті на ці цілі. Ця потреба у 2000 році становила 5771,9 млн. грн., у 2001 році – 6731,5 млн. грн. Станом на 01.07.2001 р. борг за не отримані постраждалими внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС кошти за пільги і компенсації становив 557,7 млн. грн. Постановою Верховної Ради України “Про основні напрями бюджетної політики на 2002 рік” до першочергових завдань бюджетної політики у соціальній сфері було віднесено погашення заборгованості із соціальних виплат громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Водночас проектом Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” передбачено лише часткове погашення заборгованості з соціальних виплат громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, у сумі 100 млн. гривень. На підставі викладеного та керуючись ст.101 Конституції України, п.3, 4 ст.3, п.11 ст.13, ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: 1. Передбачити фінансування компенсацій та пільг для визначених категорій громадян: ветеранів війни, інвалідів ІІ та ІІІ груп, військовослужбовців та членів їх сімей, громадян постраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, які встановлені їм чинним законодавством України. 2. Збільшити рівень забезпечення прожиткового мінімуму для призначення допомоги відповідно до законів України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” до 50% встановленого Законом України “Про прожитковий мінімум” на 2002 р. прожиткового мінімуму в розрахунку на одну особу. 3. Передбачити в повному обсязі державні соціальні виплати відповідно до законів України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” та “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”. 4. Прирівняти виплати страхових сум з державного обов’язкового страхування до першочергових виплат, нарівні з виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, виділивши в кошторисах міністерств та відомств окремий захищений рядок “витрати на проведення державного обов’язкового особистого страхування”, який разом з іншими відповідними виплатами фінансувався б у першочерговому порядку. 5. Передбачити фінансування на погашення заборгованості зі сплати страхових платежів з державного обов’язкового особистого страхування за 1999–2001 рр. 6. Привести ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у частині визначення розміру державного обов’язкового особистого страхування у відповідність з положенням ч.3 ст.46 Конституції України. Н.Карпачова 12.11.2001 р.
Генеральному прокурору України ПОДАННЯ Про порушення конституційних прав До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшло звернення працівників Луганського комунального підприємства “Телекомпанія “Ефір–1” щодо порушення їх конституційних прав. 5 червня 2001 р. Луганська міська рада ухвалила рішення про ліквідацію телекомпанії та створення на її місці іншого підприємства. Оскільки 16 липня ц. р. колектив телекомпанії “Ефір–1” оскаржив рішення міськради в суді за мотивами його нелегітимності (рішення було прийняте без зазначення причини ліквідації та підписане секретарем ради, правомірність призначення якого на цю посаду оскаржується в суді колишнім міським головою Ягоферовим А.), відповідно до чинного законодавства це рішення мало бути призупинене до судового вирішення спірного питання. Попри вимоги ч.2 ст.144 Конституції та чинних законів України, рішення про ліквідацію телекомпанії не було призупинене. А 1 листопада 2001 р. без участі і згоди директора телекомпанії Коженовської Т. на частоті мовлення “Ефір–1” відповідно до чинної ліцензії, брутально порушуючи законодавство, Луганське кабельне телебачення розпочало своє мовлення. З приводу незаконного привласнення частоти телемовлення Коженовська Т. 2 листопада ц.р. звернулася до прокурора м.Луганська та прокурора Луганської області, але ніяких заходів прокурорського реагування вжито не було. 14 листопада 2001 р. відбулася спроба насильницького захоплення приміщення телекомпанії “Ефір–1” невідомими особами. Журналістам та іншим працівникам телекомпанії перешкоджали потрапляти на робочі місця, виконувати свої професійні обов’язки. Протестуючи проти брутального порушення прав на справедливий судовий розгляд та проти бездіяльності правоохоронних органів, 14 листопада ц.р. шість працівників телекомпанії оголосили голодування на своїх робочих місцях. Вважаючи неприпустимим порушення професійних прав працівників телекомпанії, а також фактично обмеження права громадян на свободу слова та інформацію, Уповноважений з прав людини відповідно до п.1 ч.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відкрила своє провадження у справі про порушення прав і свобод журналістів у м.Луганську. Оскільки згідно зі ст.1 Закону України “Про прокуратуру” на органи прокуратури покладено функцію прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів та враховуючи, що брутальне порушення права на свободу слова та інформацію в м.Луганську триває, на підставі ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу: вжити негайних заходів прокурорського реагування для поновлення порушених прав працівників телекомпанії “Ефір–1” та мешканців м.Луганська. Н.Карпачова 16.11.2001 р. | |