|
Генеральному прокурору України П О Д А Н Н Я Про припинення тяганини при розслідуванні До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від народного депутата України Хмельового А. надійшло звернення Муравської Т. з приводу тривалої тяганини та неналежного розслідування кримінальної справи за фактом загибелі її сина – Муравського К. Як вбачається із звернення заявниці та інформації прокуратури м.Слов’янська, 23 січня 1999 р. її сина викликали телефоном з квартири знайомі, після чого додому він не повернувся. 18 березня 1999 р. труп Муравського К. з ознаками слідів фізичного насильства був виявлений в озері Вейсове м.Слов’янська. Попередні звернення Муравської Т. до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини були надіслані за належністю на розгляд відповідно – прокурору Донецької області Пшонці В. та до Генеральної прокуратури України. Попри встановлення осіб, які в день зникнення Муравського К. побили його, забрали шапку, а також за наявності ознак умисного вбивства за матеріалами перевірки прокуратура м.Слов’янська неодноразово відмовляла в порушенні кримінальної справи на підставі п.2 ст.6 КПК України. Тільки 18 серпня 1999 р. прокурор м.Слов’янська порушив кримінальну справу, але за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.107 КК України. Пізніше, як зазначено в зверненні Муравської Т., ознаки злочину перекваліфіковані на ч.3 ст.101 КК України – умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настала смерть потерпілого. Зважаючи на викладені обставини, є підстави вважати, що несвоєчасне порушення кримінальної справи за фактом смерті Муравського К. та неналежне провадження слідства, про що свідчить двічі проведена ексгумація його трупа, ускладнили розкриття злочину. Слідство по справі триває близько трьох років, обвинувачення нікому й до сьогодні не пред’явлене. Враховуючи наведене, вважаю, що при перевірці заяви потерпілої Муравської Т. і розслідуванні кримінальної справи щодо загибелі її сина – Муравського К. були грубо порушені ст.27 Конституції України та норми кримінально-процесуального законодавства, зокрема п.2 ст. 6, ст.22, 97, 98 КПК України. Керуючись ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та ст.15 Закону України “Про прокуратуру”, прошу: вжити відповідних заходів щодо припинення тяганини в розслідуванні кримінальної справи та захисті конституційних прав потерпілої Муравської Т. Про результати розгляду подання та вжиті заходи прошу повідомити. Додаток: на 10 арк. Н.Карпачова 19.11.2001 р.
Голові Верховної Ради України П О Д А Н Н Я Про прискорення ратифікації Конвенції ООН Останнім часом Україна зробила ряд вагомих кроків у напрямі законодавчого врегулювання правового статусу однієї з найбільш уразливих категорій осіб – пошукачів притулку та біженців. Важливим здобутком у цьому стало, зокрема, прийняття Верховною Радою України Закону “Про громадянство України” в редакції від 18 січня 2001 р., Закону “Про імміграцію” від 7 червня 2001 р., а також нової редакції Закону України “Про біженців” від 21 червня 2001 р. Аналіз прийнятих законів засвідчує, що при їх розробці законодавцями були повною мірою враховані основні міжнародні стандарти, які діють у цій сфері, в перш чергу положення Конвенції ООН про статус біженців 1951 р. Зокрема, в Законі України “Про біженців” імплементовано такі важливі питання правового статусу біженців, закріплені в Конвенції, як: заборона вислання або примусового повернення біженця до країни, з якої він прибув та де його життю або свободі загрожує небезпека; сприяння збереженню єдності сімей біженців; порядок порушення клопотання про надання статусу біженця; правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні, тощо. Наявність сприятливого правового поля дала можливість Україні розробити та реалізувати досить ефективні процедури, пов’язані з наданням статусу біженця в Україні, завдяки чому станом на 1 жовтня 2001 р. в Україні статус біженця було надано 3040 особам, які прибули з 46 країн світу. Це більше, ніж у Російській Федерації, Білорусі та Польщі, разом узятих. Такий значний прогрес у врегулюванні проблеми біженців на національному рівні надає Україні можливість, без вжиття додаткових імплементаційних заходів, приєднатися і до Конвенції ООН про статус біженців 1951 р., яку Україна до цього часу не ратифікувала. Попри те, що норми Конвенції були розроблені ще 50 років тому, вона залишається найавторитетнішим документом у сфері забезпечення прав біженців, де закріплені мінімальні стандарти поводження з цією категорією осіб. Конвенція дає правове визначення поняття “біженець”, регламентує правовий статус, права та обов’язки даної категорії осіб, запроваджує універсальний механізм захисту їхніх прав з боку держави. Станом на 1 грудня 2001 р. до зазначеної Конвенції приєдналися 142 країни світу, в тому числі майже всі європейські країни. Проте навіть ті країни, які Конвенції не ратифікували, мають дотримуватися її положень, оскільки більшість норм Конвенції в процесі їх застосування іншими державами набули статусу норм загального міжнародного права, тобто стали обов’язковими для всіх. Важливість Конвенції ще більше зросла у світлі подій, що сталися 11 вересня 2001 р. у Сполучених Штатах Америки і наступної антитерористичної операції. Тому значною мірою постало питання більш ефективного використання існуючих міжнародно-правових механізмів захисту прав біженців та пошукачів притулку, тобто осіб, які сьогодні найбільше потерпають від порушення їх прав. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, нині у світі нараховується понад 22 млн. біженців, серед яких 7,5 млн. перебувають у Європі. І з кожним днем їх кількість зростає. Приєднання України до Женевської Конвенції ООН про статус біженців позитивно вплине на авторитет нашої держави на міжнародній арені, сприятиме її подальшій інтеграції до європейського співтовариства, адже стандарти поводження з біженцями, яких дотримуються країни Європейського Союзу, базуються саме на Женевській конвенції 1951 р. До того ж країни Західної Європи, зважаючи на актуальність для них цієї проблеми, розглядають дотримання загальновизнаних стандартів у сфері захисту прав біженців визначальною передумовою на рівні соціально-економічних показників для входження тієї чи іншої країни до єдиного європейського дому. Крім цього, ратифікація Верховною Радою України Конвенції ООН продемонструє на міжнародному рівні політичну волю керівництва України дотримуватись у ставленні до біженців всесвітньо визнаних правових і гуманітарних норм. Ратифікація цього важливого міжнародного договору надасть Україні також можливість порушувати перед міжнародним співтовариством питання про залучення додаткових коштів з метою більш справедливого розподілу витрат і відповідальності, які несе український Уряд, забезпечуючи права даної категорії осіб. Натомість, на думку Уповноваженого з прав людини, подальше зволікання з рішенням про участь України у зазначеному міжнародному договорі вже призводить до формування негативного іміджу України серед світової спільноти, адже участь у Женевській Конвенції 1951 р. є певним критерієм оцінки ефективності системи захисту прав біженців у тій чи іншій державі. Зважаючи на вищезазначене та керуючись ст.3, 13, 15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: розглянути питання про прискорення ратифікації Верховною Радою України Конвенції ООН про статус біженців 1951 р. Н.Карпачова 05.12.2001 р.
Прем’єр-міністрові України П О Д А Н Н Я Щодо розгляду питання про доцільність Інформую Вас, що 19 січня ц. р. відбулося чергове засідання Національної координаційної ради з питань запобігання торгівлі людьми при Уповноваженому з прав людини, під час якого обговорювалася перспектива приєднання України до Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. Проблема захисту прав громадян України за кордоном набуває останнім часом дедалі більшої гостроти, перетворюючись на питання національної безпеки. Сотні тисяч громадян України щороку виїжджають за межі нашої держави в пошуках роботи чи тимчасового заробітку, перебуваючи за кордоном часто в безправному становищі. Попри окремі заходи, що проводяться органами державної влади України, зокрема МЗС України, ситуація залишається складною. На думку Уповноваженого з прав людини, одним з напрямів урегулювання цієї важливої для України проблеми повинно стати широке використання існуючих універсальних та регіональних механізмів у сфері захисту прав людини, які надають можливість обстоювати права та інтереси наших співвітчизників за кордоном. Одним із таких регіональних механізмів захисту прав людини у сфері трудової міграції є Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. Метою Конвенції є врегулювання правового статусу трудящих-мігрантів з метою забезпечити їм, наскільки це можливо, в усіх аспектах життя та праці, режим не менш сприятливий, ніж режим, що надається працівникам, які є громадянами приймаючої держави. Конвенція врегульовує принципові аспекти правового статусу трудящих-мігрантів, зокрема, такі питання як: працевлаштування, проходження медичного обстеження та професійних іспитів, відшкодування подорожніх витрат, оформлення посвідки на проживання та видачу дозволів на працевлаштування, гарантії возз’єднання сімей, безпеку праці, переказ грошових заощаджень, надання соціальної та медичної допомоги, завершення дії трудових угод, звільнення та повторне працевлаштування тощо. Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів набула чинності з 1 травня 1983 р. На сьогодні сторонами Конвенції є 8 країн, у тому числі: Франція, Італія, Португалія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія, Швеція та Туреччина. Ще чотири країни підписали Конвенцію, серед них: Бельгія, Німеччина, Греція та Люксембург. Зважаючи на те, що саме на згадані країни Західної Європи припадає найбільша кількість українських заробітчан, приєднання України до Європейської конвенції про правовий статус мігрантів надасть додаткові можливості громадянам України, які легально перебувають на території вищезазначених країн, активно обстоювати свої права, спираючись на положення Європейської конвенції. У зв’язку з цим слід зазначити, що Конвенція застосовується лише до легальних трудящих мігрантів, тобто осіб, яким інша договірна сторона дозволила перебувати на її території з метою здійснення оплачуваної діяльності. Водночас положення Конвенції не застосовуються до таких категорій трудящих-мігрантів, як: – прикордонні робітники; – актори, інші артисти естради і спортсмени, запрошені на короткий проміжок часу, а також особи вільної професії; – моряки; – особи, що отримують професійну підготовку; – сезонні робітники. Важливою характерною рисою Конвенції є її рамковий характер. Це означає, що Конвенція, врегульовуючи найбільш суттєві аспекти правового статусу трудящих-мігрантів, водночас не намагається регламентувати їх у деталях. З цією метою Конвенція містить численні посилання на положення національного законодавства та на положення багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорів, що застосовуються між сторонами Конвенції. Така гнучкість надасть Україні можливість, у разі приєднання до Конвенції, враховувати особливості національного законодавства у сфері трудової міграції та економічну ситуацію на ринку праці. Конвенцією також передбачено створення Консультативного комітету, який розглядає звіти учасників Конвенції щодо застосування ними положень Конвенції, а також внесення можливих змін та доповнень до Конвенції з урахуванням економічної ситуації в Європі. На підставі згаданих звітів Консультативний комітет готує доповіді Комітету Міністрів Ради Європи. Слід зазначити, що Конвенція застосовуватиметься лише до трудящих-мігрантів тих країн-членів Ради Європи, які є сторонами згаданої Конвенції. У зв’язку з цим приєднання України до Конвенції не потягне за собою зобов’язань стосовно мігрантів, що прибули в Україну з країн, які не входять до Ради Європи, зокрема зі Сходу. Зважаючи на вищезазначене та керуючись ст.3, 13, 15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: провести додатковий аналіз положень Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. на предмет доцільності приєднання до неї України та розглянути у зв’язку з цим питання про наступне внесення Конвенції на розгляд та ратифікацію Верховною Радою України. Н.Карпачова 24.12.2001 р.
Прем’єр-міністрові України П О Д А Н Н Я Про усунення порушень вимог частини 7 ст. 43 Стан дотримання конституційних прав і свобод людини на підприємствах вугільної галузі є предметом підвищеної уваги Уповноваженого з прав людини від початку його діяльності. Адже видобування вугілля, питома вага якого у запасах енергоносіїв в Україні становить майже 96%, є важливою складовою енергетичної незалежності держави. Уповноважений вважає, що гірники України, які забезпечують цю незалежність своєю самовідданою, життєво небезпечною працею, заслуговують на підвищену увагу до своїх проблем. На жаль, ігнорування проблем галузі з боку державної влади у минулі роки призвело до того, що у вугільній промисловості накопичилася ціла низка негативних явищ, усунення яких неможливе без втручання Уряду. Збільшення витрат Державного бюджету на фінансування галузі у 2002 р., виділення видатків на потреби охорони праці окремим рядком у бюджеті, розгляд на засіданні Кабінету Міністрів України висновків урядової комісії з розслідування причин аварії з груповими смертельними наслідками на шахті ім. О.Ф.Засядька свідчать про рішучі наміри Уряду змінити ситуацію на краще. Такі кроки Уряду завжди знайдуть розуміння і підтримку Уповноваженого з прав людини. Приємно відзначити, що нинішній склад Кабінету Міністрів України відповідально підійшов до розв’язання проблем гірників. У прийнятій Урядом програмі “Українське вугілля” наголошується, що вугільна промисловість України є стратегічною галуззю країни; вироблений системний підхід до її реформування. Особливо важливим, на думку Уповноваженого з прав людини, є те, що програма передбачає розв’язання не тільки виробничих, а й соціальних проблем. Проте, відзначаючи позитивні зрушення у ставленні Уряду до проблем галузі, змушена звернути Вашу увагу на проблеми, які потребують невідкладного розв’язання. Це насамперед погашення боргів з заробітної плати шахтарям. З цього приводу до Уповноваженого з прав людини протягом поточного року, як і в минулі роки, надходять численні звернення шахтарів. Звертаються не тільки індивідуально, а й цілими колективами. Це цілком зрозуміло, адже заборгованість по галузі станом на 1 грудня 2001 р. дорівнювала 1 мільярд 666,7 млн. грн. Так, у листопаді 2001 р. до Уповноваженого надійшло звернення від колективу шахти ім. 60-річчя Радянської України з проханням допомогти розв’язати проблему погашення заборгованості з заробітної плати за 1996–1999 рр., яка сягнула суми у 6,4 млн. грн., що еквівалентно 9 місячним фондам заробітної плати шахти. Уповноважений особисто зустрілася з представниками трудового колективу, членами профспілкового комітету шахти. Під час зустрічі шахтарі навели факт, який можна вважати важливим позитивним прецедентом у галузі. А саме: колектив шахти двічі пройшов процедуру врегулювання трудового спору у порядку, встановленому Законом України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, не вдаючись до крайніх заходів – страйків тощо. Як зазначили шахтарі, вони проти того, щоб страйкувати, адже чудово розуміють: це може призвести до втрати шахти як виробничої одиниці. Для них шахта – це єдине джерело існування, адже у Пролетарському районі Донецька, де розташована шахта, жодне (!) підприємство не працює. До того ж ця шахта належить до перспективних: згідно з Програмою “Українське вугілля” вона увійшла до переліку підприємств, що підлягають технічному переоснащенню. Планується розкрити та підготувати до розробки 2 горизонти і один пласт. За Програмою на це має бути витрачено 31,4 млн. грн. Разом з цим гірники вимагають реалізації державних гарантій у обсязі, передбаченому чинним законодавством; вони не втрачають надії на те, що держава їх підтримає. На думку профспілкового комітету, погашення заборгованості з заробітної плати можливе лише за умови виділення цільових бюджетних коштів. На зустрічі Уповноваженому з прав людини було повідомлено, що за позовами працівників шахти судами винесено вже 998 рішень про стягнення заборгованості, а комісією по трудових спорах – ще 1546 рішень з цього ж питання. Однак ці рішення не виконуються через відсутність у шахти коштів. У зв’язку з цим робітники шахти мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини з позовом до держави. Україна вже має сумний досвід спілкування з Європейським судом з прав людини з аналогічного питання (справа “Кайсин та інші проти України”). І хоча справа завершилася на стадії дружнього врегулювання, відповідно до якого 13 заявникам-шахтарям держава сплатила заборгованих 378 249 грн., іміджу України у Європейському співтоваристві завдано значної шкоди. Враховуючи наведене та у зв’язку з тим, що у вугільній галузі мають місце систематичні порушення вимог статті 24 Закону України “Про оплату праці”, вимог ст.115 Кодексу законів про працю, в цілому порушується закріплене частиною 7 ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю, керуючись ст.101 та на підставі п.2 ст.116 Конституції України, а також п.11 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: розглянути питання про надання державної допомоги шахті ім. 60-річчя Радянської України для погашення заборгованості з заробітної плати за 1996 – 1999 рр. Н.Карпачова 25.12.2001 р.
Голові Верховного Суду України П О Д А Н Н Я Про право громадянки Гуперт Н.Б. на 24 грудня 2001 р. на особистому прийомі до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернулась громадянка Гуперт Наталія, мати двох малолітніх дітей: двох і шести років, з проханням допомогти у призначенні до розгляду в касаційному порядку у Верховному Суді України цивільної справи за її касаційною скаргою на рішення місцевого суду Жовківського району Львівської області від 25.01.1999 р., яким задоволено позов Яворівської КЕЧ району про виселення Гуперт Н.Б., Гуперта М.В. разом з двома дітьми з квартири №53 по вул. Петлюри, 1-а, м.Жовква, де вони мешкали протягом 7 років, без надання іншого житла, та відмовлено у їх зустрічному позові до названої КЕЧ про укладення з родиною Гуперт договору найму та видачі ордеру на житло за недоведеністю позовних вимог. Гуперт Н.Б. звертає увагу на те, що її попереднє звернення від 05.06.2001 р. до Верховного Суду України про скасування зазначеного рішення суду повернуто без розгляду, з роз’ясненням про можливість подання касаційної скарги. Касаційну скаргу на рішення суду та ухвалу апеляційного суду заявниця передала до місцевого суду у вересні 2001 р., отримавши повідомлення, що місцевий суд Жовківського району 26.10.2001 р. направив названу справу з касаційною скаргою на розгляд Верховного Суду України. Однак до цього часу Гуперт Н.Б. не отримала відомостей про призначення скарги до розгляду в касаційному порядку у Верховному Суді України. Після направлення касаційної скарги до Верховного Суду України Державна виконавча служба Жовківського району двічі домагалася виселити її з сім’єю з квартири, тому заявниця просить на підставі п.7 ст.367 ЦПК України зупинити виконання рішення суду. Окрім того, Гуперт Н.Б. вказує на те, що у зазначену квартиру вона з чоловіком та сім’єю поселилася у 1995 р. з дозволу командування військової частини А-1692 (лист від 12.06.1995 р.) та будівельного управління №3 КЕЧ Яворівського району (лист від 12.01.1995 р.), провела у ній ремонт, сплачувала за проживання квартирну плату та комунальні послуги. Тобто у зазначену квартиру родина Гуперт поселилася не самочинно, як зазначено у рішенні суду, що було підставою для її виселення з квартири, а з дозволу посадових осіб житлових органів Міністерства оборони України та командування зазначеної військової частини. Як зазначила заявниця у своєму зверненні до Уповноваженого з прав людини, місцевий суд не дослідив і її позов про укладення з КЕЧ району договору найму та видачі сім’ї з двома малолітніми дітьми ордеру на житло, чим було порушено вимоги ст.18 Закону України “Про охорону дитинства”. Крім того, відповідно до вимог ч.3 ст.109 ЖК України виселення з житлового приміщення можливе тільки після надання іншого житлового приміщення для проживання, на що по справі родини Гуперт не було звернуто уваги судами першої та другої інстанцій. Згідно з вищенаведеним на підставі ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та п.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, прошу: розглянути звернення громадянки Гуперт Н.Б. щодо призначення слухання у Верховному Суді України касаційної скарги на рішення місцевого суду Жовківського району від 25.01.1999 р. та ухвали апеляційного суду Львівської області про виселення її з квартири з двома малолітніми дітьми віком двох і шести років без надання іншого житла та відмові у зустрічному позові за недоведеністю позовних вимог та зупинити виконання рішення місцевого суду Жовківського району про виселення сім’ї Гуперт Н.Б. до розгляду касаційної скарги у Верховному Суді України. Додаток: на 15 арк.
Н.Карпачова 28.12.2001 р. | |