|
Міністру палива та енергетики України П О Д А Н Н Я Про усунення порушень вимог Правил До Уповноваженого з прав людини надходять численні скарги непрацюючих шахтарів-інвалідів з приводу порушення керівниками підприємств вугільної промисловості вимог Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів від 23.06.93 №472 (зі змінами і доповненнями від 18.07.94 №492 та 3.10.97 №1100) щодо перерахунку розміру щомісячних відшкодувань шкоди (регресні виплати) у разі підвищення тарифних ставок (окладів) працівників госпрозрахункових і бюджетних підприємств. Це питання набрало особливої гостроти у зв’язку з введенням в дію Закону України “Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”. Керівники підприємств передають особисті справи шахтарів-інвалідів до Фонду соціального страхування від нещасних випадків без перерахунків величини регресних виплат. У разі відмови інваліда дати згоду на передачу справ до Фонду без відповідних перерахунків, на нього здійснюється тиск у вигляді погроз припинити виплату відшкодувань. При цьому робиться посилання на постанову Кабінету Міністрів від 18.07.2001 р. №807, відповідно до якої втрачають чинність Правила відшкодування. Такі факти наводять у зверненнях до Уповноваженого з прав людини представники громадської організації “Спілка шахтарів-інвалідів України” з міст Павлограда, Селидове та інших. Згідно зі ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Правила відшкодування були затверджені постановою від 23 червня 1993 р. №472 (зі змінами і доповненнями від 18.07.94 р. та 03.10.97р.№1100) у зв’язку з прийняттям Закону України “Про охорону праці” і відповідно до п.2 цієї постанови застосовувалися до створення Фонду соціального страхування від нещасних випадків. У п.28 зазначених правил визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів) працівників госпрозрахункових і бюджетних підприємств власник підприємства зобов’язаний зробити перерахунок розміру відшкодування шкоди. Шахтарі-інваліди порушують питання про перерахунок розмірів регресних виплат на коефіцієнти підвищення тарифних ставок (посадових окладів), які застосовувалися в галузі у період з 1996 р. по квітень 2001 р. У цей період перерахунок здійснювався згідно з зазначеними Правилами відшкодування. Міністерство праці та соціальної політики листом від 18.07.2000 р. №13-2691 надало роз’яснення щодо нарахування та перерахунку сум відшкодування шкоди потерпілим на виробництві, якими підтвердило законність вимог шахтарів-інвалідів. У зв’язку з наведеним, керуючись статтею 101 Конституції України, на підставі п.11 ст.13 та ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу: вжити заходів щодо усунення порушень законодавства про охорону праці, зобов’язавши керівників підприємств вугільної промисловості здійснювати передачу особистих справ шахтарів-інвалідів до Фонду соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань тільки після перерахування розміру щомісячних регресних виплат на коефіцієнти підвищення тарифних ставок і посадових окладів, які застосовувалися в галузі у період з 04.03.1996 р. по квітень 2001 р. Додаток: копії попереджень шахтарям на 6 арк. Н.Карпачова 11.01.2002 р.
Голові апеляційного суду ПОДАННЯ Про скасування постанови Жмеринського До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 29 грудня 2001 р. звернулася жителька м.Жмеринки Бензер Ганна Павлівна з приводу оскарження постанови про притягнення її до адміністративної відповідальності. У листі вона зазначила, що є пенсіонеркою 65-річного віку. Внаслідок кількох тяжких операцій їй було встановлено ІІ групу інвалідності, проте через хронічний брак коштів для фізичного виживання змушена інколи займатися дрібною торгівлею. 4 грудня 2001 р. на території залізничного вокзалу її було затримано при спробі реалізації 10 цукерок вартістю 17 копійок кожна, буханця житнього хліба, нарізного батона з пшеничного борошна та 3 склянок насіння. На запит Секретаріату Уповноваженого з прав людини від 11 січня 2002 р. Жмеринський міський суд Вінницької області надіслав копію постанови від 24 грудня 2001 р. про притягнення громадянки Г.Бензер до адміністративної відповідальності, де її дії було кваліфіковано за ч.2 ст.160 Кодексу України про адміністративні правопорушення та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 102 грн. з конфіскацією вилучених предметів незаконної торгівлі. На думку Уповноваженого з прав людини, при розгляді справи судом не повною мірою було враховано суттєві обставини, зокрема те, що пенсіонерка Бензер Г.П. правопорушення вчинила вперше і раніше до адміністративної відповідальності не притягувалась. Крім того, оскільки вартість вилучених предметів не перевищує 5 грн., суд не розглядав питання про можливість застосування ст.22 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до якої при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням. Викликає сумнів і правомірність застосування судом норми матеріального права. Так, санкція ч.2 ст.160 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за торгівлю з рук у невстановлених місцях промисловими товарами, до яких не можна віднести ті продукти харчування, якими торгувала пенсіонерка Бензер Г.П. Враховуючи наведене, відповідно до п.10, 11 ст.13, ч.3 ст.15, ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ч.1 ст.294 Кодексу України про адміністративні правопорушення прошу скасувати постанову Жмеринського міського суду Вінницької області від 24 грудня 2001 р. №1-АП-1354. Додаток: на 2 арк. Н.Карпачова 11.02.2002 р.
Прем’єр-міністрові України ПОДАННЯ Про неусунення порушень конституційних 23 серпня 2001 р. №1182/34.3-01-35 Уповноваженим з прав людини внесено подання про усунення порушення конституційних прав затриманих та заарештованих громадян під час перебування їх у міськрайорганах МВС України. Подання було спрямоване на необхідність передбачити в річному розписі призначень Державного бюджету України на 2002 р. витрати на харчування для затриманих і заарештованих осіб під час перебування їх у кімнатах для затриманих міськрайорганів МВС України як захищену статтю видатків та забезпечення її стовідсоткового фінансування згідно з потребою органів МВС України. Підставою внесення подання стали перевірки Уповноваженим з прав людини цих установ, під час яких встановлено, що особи, які затримані за вчинення адміністративного правопорушення або підозрюються у скоєнні злочину і утримуються в кімнатах для затриманих осіб міськрайорганів МВС України терміном до 3-х діб, не забезпечуються триразовим гарячим харчуванням за рахунок державних коштів, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України №336-1992 р. та Інструкцією по організації роботи чергової частини міськрайоргану, затвердженою наказом МВС України №485-1992 р. Внаслідок цього такі особи змушені харчуватися тільки за рахунок передач від родичів та знайомих (за наявності таких). Через брак таких передач вони приречені на постійне недоїдання. Ще гірша ситуація щодо іногородніх та іноземних громадян, які фактично позбавлені будь-якої можливості отримувати продуктові передачі. Відсутність гарячої їжі протягом трьох і більше діб провокує і ускладнює різні захворювання, пов’язані з недоїданням та є одним з можливих засобів тиску на затриманих з боку працівників правоохоронних органів для одержання необхідних свідчень. У відповіді на подання Уповноваженого з прав людини листом від 10 жовтня 2001 р. №29-3431/4 Перший віце-прем’єр-міністр України Дубина О. повідомив (копія додається), що Кабінетом Міністрів України вишукано можливість у проекті Державного бюджету України на 2002 р. у межах наявних ресурсів передбачити збільшення видатків на утримання Міністерства внутрішніх справ порівняно з 2001 р. на 266,3 млн. гривень, що становить 21 відсоток, тоді як таке збільшення в цілому для бюджетних установ становитиме 7,7 відсотка. У цьому листі також зазначалось, що, враховуючи важливість вирішення питання харчування затриманих і заарештованих громадян, Міністерство внутрішніх справ планує при формуванні кошторису на утримання органів внутрішніх справ на 2002 рік передбачити видатки на забезпечення харчування цієї категорії громадян у повному обсязі, зокрема 50 відсотків – за рахунок коштів загального фонду, а решту – за рахунок коштів спеціального фонду Державного бюджету. Проте, як встановлено Уповноваженим з прав людини, під час відвідування у січні–лютому 2002 р. міськрайорганів ГУ МВС України в м.Києві, Дніпропетровській, Запорізькій, Львівській, Тернопільській, Харківській областях, харчування зазначених категорій осіб і досі не здійснюється. Аналогічна ситуація має місце і в інших регіонах України, про що свідчать численні скарги на адресу Уповноваженого з прав людини від затриманих та заарештованих осіб. Таке поводження із затриманими та заарештованими є брутальним порушенням прав людини, визначених Конвенціями ООН та Ради Європи проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, а також ст.3, 28 Конституції України. Внаслідок ненадання затриманій людині харчування порушується її невід’ємне право на життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку, що спричиняє їй фізичні та моральні страждання, а також ставить її в залежність від працівників правоохоронних органів і може розцінюватись як один з видів тортур. На підставі викладеного та керуючись ст.15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: Надати доручення Контрольно-ревізійному управлінню Міністерства фінансів України здійснити перевірку використання МВС України бюджетних коштів за січень–лютий 2002 р., передбачених на харчування затриманих та заарештованих громадян під час їх перебування в міськрайорганах МВС України (за поданням Уповноваженого з прав людини та дорученням Кабінету Міністрів України). Вжити заходів щодо неухильного виконання Міністерством внутрішніх справ України Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік”, постанови Кабінету Міністрів України №336-1992 р. та Інструкції по організації роботи чергової частини міськрайоргану, затвердженої наказом МВС України №485-1992 р., стосовно надання харчування затриманим та заарештованим громадянам під час їх перебування у міських (районних) органах МВС України. Н.Карпачова 01.03.2002 р.
Прем’єр-міністрові України П О Д А Н Н Я Про усунення порушень прав громадян України – 40 років тому за рішенням Уряду колишнього СРСР на території Республіки Куба була здійснена широкомасштабна військова операція “Анадир”. На територію Куби з дотриманням надзвичайної секретності було перебазовано 43 тисячі радянських військовослужбовців разом з бойовою технікою і військовим спорядженням. Серед них були 13 тис. військовослужбовців – громадян України. Радянські війська разом з кубинськими Збройними Силами несли бойове чергування і забезпечували бойову діяльність радянських і кубинських військ, захищали адміністративно-політичні центри, промислові об’єкти і комунікації від збройних нападів з повітря, моря і суші. Бойова діяльність не обійшлась без жертв: 66 військовослужбовців і 3 особи з числа цивільного персоналу загинули (померли) за різних обставин, пов’язаних з виконанням обов’язків військової служби і навічно залишились у кубинській землі. У жовтні 1993 р. був прийнятий Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, введений в дію з 1 січня 1994 р. Відповідно до п.2 ст.6 цього Закону військовослужбовці і працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього СРСР проходили службу чи працювали в державах, де в цей період велися бойові дії, визнаються учасниками бойових дій. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. №63 було визнано, що на території Республіки Куба з липня 1962 р. по листопад 1963 р. відбувалися бойові дії. Тому громадяни України, які у складі радянських військ у вказаний період перебували в Республіці Куба, набували права визнаватися учасниками бойових дій. Протягом 1994 р. частина громадян України, які з липня 1962 р. по листопад 1963 р. проходили службу у складі радянських військ на території Куби, офіційно були визнані учасниками бойових дій. Проте, починаючи з 1995 р., відповідні структури Міністерства оборони України в масовому порядку почали скасовувати раніше прийняті рішення про встановлення статусу учасника бойових дій ветеранам Карибської кризи. А тим, хто звертався пізніше за встановленням такого статусу, чинилися різні перешкоди, що змушувало їх обстоювати свої права в суді. Так, тільки у 1998 р. до вищих органів державної влади звернулося понад 1,5 тис. громадян, позбавлених статусу учасника бойових дій, який їм було встановлено у 1994–1996 рр. За даними Української спілки воїнів-інтернаціоналістів-“кубинців”, станом на 1 грудня 2001 р. з 4124-х зареєстрованих її членів 2282-м було відмовлено у встановленні їм статусу учасника бойових дій. Більшість з них подали позови до суду. По 124 справах судами прийняті позитивні рішення на користь позивачів – воїнів-інтернаціоналістів. Інші справи нині знаходяться в судах на розгляді. Наведені дані та аналіз документів, що стосуються цього питання, свідчать про масові факти брутального порушення прав громадян України, які у надзвичайно складних і небезпечних для здоров’я і життя умовах самовіддано виконували свій громадянський і військовий обов’язок, виявили при цьому мужність, витримку і саможертовність. Їх ратний подвиг відзначено бойовими нагородами колишнього СРСР і Республіки Куба, у тому числі Грамотою Президії Верховної Ради СРСР та кубинською медаллю “Воїн-інтернаціоналіст” 1-го ступеня. В Україні ж, навіть визнавши факт бойових дій на території Куби, чиновники вдалися до приниження людської гідності, чинячи всілякі перепони у визнанні статусу учасника бойових дій тим, кому треба було віддати належну шану. Це полягало, зокрема, і в такому: 13 січня 1995 р. було прийнято постанову Кабінету Міністрів України №16, яка суперечила діючому Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” в частині встановлення додаткових вимог щодо підтвердження своєї особистої участі у бойових діях. Ці вимоги поставили воїнів-інтернаціоналістів-“кубинців” у нерівне правове становище порівняно з іншими категоріями ветеранів війни – учасниками бойових дій. Для останніх це питання було законодавчо чітко врегульоване. З того часу воїни-інтернаціоналісти-“кубинці” свою особисту участь у бойових діях мали обов’язково підтверджувати довідкою з Центрального військового архіву Міністерства оборони Російської Федерації. Інші підтверджуючі документи і свідчення не брались до уваги, навіть нагородження бойовою медаллю “За отвагу” за зразкове виконання спеціального завдання Уряду СРСР. Отримати таку довідку з цього закладу з необхідними відомостями виявилося складно, оскільки між Україною і Російською Федерацією не було укладено угоди про порядок обміну і одержання інформації архівних установ про встановлення статусу учасника бойових дій, як це вимагалося у п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. №63. 24 грудня 1998 року між Федеральною архівною службою Росії та Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України підписано Угоду про співробітництво. Проте в ній не передбачено того, що вимагалося у п.3 зазначеної постанови Кабінету Міністрів України №63. Попри неврегульованість питання про обмін інформацією щодо встановлення статусу учасника бойових дій, Центральний архів Міноборони Російської Федерації надсилає українським воїнам-інтернаціоналістам-“кубинцям” архівні довідки. Однак у переважній більшості в них містяться відомості лише про те, що військовослужбовець проходив службу на Кубі у певній військовій частині, на тій чи іншій посаді і у відповідному військовому званні. Чи брала ця військова частина участь у бойових діях – не повідомляється. Крім того, у деяких архівних довідках зроблено приписки про те, що “Советские войска боевых действий на острове Куба не вели”. Аналіз деяких документів Міністерства оброни України свідчить, що такими довідками, надісланими з Центрального архіву Міноборони Російської Федерації, у цьому відомстві скористалися не лише для того, щоб за формальною підставою відмовляти у встановленні певним особам статусу учасника бойових дій, а й піддати сумніву участь у бойових діях всіх радянських військ на території Куби. Уповноважений з прав людини відкрила провадження щодо порушення прав громадян України – колишніх військовослужбовців, учасників бойових дій на території Республіки Куба у 1962–1963 рр. і має достатньо підстав стверджувати, що у Міністерстві оборони України робилось усе можливе, щоб перешкодити воїнам-інтернаціоналістам-“кубинцям” отримати статус учасника бойових дій. Мін’юст України також не звернув уваги на те, що в Міноборони України відомчі нормативно-правові документи, зокрема, ті, що стосуються питання встановлення статусу учасника бойових дій, суперечать Конституції і чинному законодавству України. На жаль, і Кабінет Міністрів України, нечітко сформулювавши окремі положення у своїх постановах №63 від 08.02.94 р. і №16 від 13.01.95 р., ускладнив порядок встановлення статусу учасника бойових дій ветеранам Карибської кризи. На запрошення Міністра закордонних справ Республіки Куба пана Феліпе Переса Роке Уповноважений Верховної Ради України з прав людини перебувала з офіційним візитом у Республіці Куба з 13 по 20 січня 2002 р. Під час переговорів, які відбулися в МЗС Республіки Куба з п.Феліпе Переса Роке, мною було порушено питання щодо підтвердження кубинською стороною факту участі у бойових діях на території Куби радянських військ, до складу яких входили і громадяни з України. Кубинська сторона з великою повагою і шаною ставиться до радянських учасників Карибської кризи 1962 р. і запевнила Уповноваженого з прав людини, що у разі мого письмового звернення надасть підтвердження цього історичного факту. Зважаючи на те що у 2002 р. виповнюється 40 років Карибської кризи та вшановуючи подвиг наших громадян, завдяки саможертовності і мужності яких не спалахнула третя світова війна із застосуванням ядерної зброї, відповідно до ст.101, 116 Конституції України та ст.13, 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу: розглянути подання Уповноваженого з прав людини на засіданні Кабінету Міністрів України та вжити необхідних заходів для усунення порушень прав громадян України – колишніх учасників бойових дій на території Республіки Куба у 1962–1963 рр. – щодо порядку встановлення їм статусу учасника бойових дій. Н.Карпачова 12.03.2002 р.
Прем’єр-міністрові України ПОДАННЯ Про порушення прав людини під час До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надходять численні звернення громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України, у зв’язку з неналежним застосуванням органами внутрішніх справ України на місцях окремих положень Закону України “Про громадянство України” в редакції від 18 січня 2001 року, який набрав чинності 1 березня 2001 р. Необхідність прийняття нової редакції Закону була викликана численними труднощами, з якими стикалася при набутті громадянства України велика кількість осіб, зокрема вихідців з України, які після розпаду СРСР почали повертатися на Батьківщину з колишніх радянських республік. Головна проблема полягала у неможливості отримати документ про припинення або відсутність громадянства іноземної держави через високу вартість консульського збору. Водночас надання такого документа висувалося як безальтернативна умова отримання громадянства України, що випливало з принципу єдиного громадянства, закріпленого в Конституції України та законодавстві України про громадянство. Згадані проблемні питання були значною мірою врегульовані новою редакцією Закону України “Про громадянство України” від 18.01.2001 р., на виконання якого було видано Указ Президента України “Питання організації виконання Закону України “Про громадянство України” від 27 березня 2001 р. Зазначеним Указом на Міністерство внутрішніх справ України було покладено функції спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства. Зокрема, Законом України “Про громадянство” України” передбачена можливість для осіб – вихідців з України набуття громадянства України за територіальним походженням на підставі ст.8 зазначеного Закону із застосуванням процедури реєстрації. Положення вищезгаданої статті, зокрема, передбачають, що особи, які самі або близькі родичі яких (згідно з вичерпним переліком) народилися або до 16 липня 1990 р. постійно проживали на визначених у Законі територіях України та взяли зобов’язання припинити іноземне громадянство, реєструються громадянами України. При цьому на вищезазначене коло осіб, які є іноземцями, Законом покладається обов’язок припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію протягом року з моменту реєстрації громадянином України. Якщо особи, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, або їм надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства. При цьому Закон у частині 13 ст.1 визначає незалежну від особи причину неотримання документа про припинення іноземного громадянства, у тому числі високу вартість оформлення виходу з іноземного громадянства, що перевищує мінімальну заробітну плату, встановлену в Україні. Мінімальну заробітну плату в Україні, відповідно до положень Закону України “Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2002 рік” від 13 грудня 2001 р., встановлено в розмірі 140 грн. у період з 1 січня по 31 червня 2002 р. та в розмірі 165 грн. у період після 1 липня 2002 р. Слід зазначити, що документ про припинення громадянства іноземної держави або його відсутність видається консульствами та дипломатичними представництвами країн, акредитованих в Україні, і складає в середньому 100 доларів США. Так, за останньою інформацією, консульський збір за вихід з громадянства країн–членів СНД складає: Республіка Азербайджан – 300 USD, Республіка Молдова – 200 USD, Республіка Туркменистан – 59 USD, Російська Федерація – 20 USD. Тобто з-поміж перерахованих країн тільки консульський збір, що справляється дипломатичними установами Російської Федерації, не перевищує мінімальної заробітної плати, встановленої в Україні. Відповідно лише громадяни Російської Федерації зобов’язані протягом року з моменту реєстрації їх громадянами України подавати до органів внутрішніх справ України документ про відсутність або про припинення громадянства Російської Федерації. До громадян інших країн–членів СНД, консульський збір у яких перевищує мінімальну заробітну плату, встановлену в Україні, повинні застосуватися положення ч.5 ст.8 Закону України “Про громадянство України” від 18.01.2001 р. Аналогічні процедури передбачені і для осіб, які набувають громадянства України відповідно до ст.9 Закону України “Про громадянство України”, тобто на загальних підставах. Так, відповідно до ч.ч.2, 3 п.2 ст.9 Закону “Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.” Водночас, як свідчать численні звернення з цього питання до Уповноваженого з прав людини, органи, що відповідають на місцях за застосування Закону України про громадянство, вищезазначені положення Закону не застосовують, посилаючись на відсутність механізму їх реалізації. Факти, які містяться у зверненнях громадян, свідчать про те, що органи внутрішніх справ на місцях вимагають від осіб, які набувають громадянство України на підставі ст.8 та ст.9 Закону України “Про громадянство України”, надання у безумовному порядку документа про відсутність або про припинення громадянства іноземної держави одночасно із заявою про набуття громадянства України. При цьому ані процедура реєстрації, ні положення Закону України “Про громадянство України” щодо можливості надання, за певних умов, декларації про відмову від громадянства іноземної держави не застосовуються. Так, громадянка Республіки Молдова Євгенія Філіпчук, яка на даний час проживає в с.Червоне Поле Бердянського району Запорізької області, звернулася до органів внутрішніх справ за місцем проживання із заявою про набуття громадянства України відповідно до ст.8 Закону України “Про громадянство України”. У прийнятті документів до розгляду їй було відмовлено через відсутність документа про вихід з громадянства Республіки Молдова. Громадянка Вірменії Ружицька Ольга, мешканка с.Мухавка Чортківського району Тернопільської області, звернулася до органів внутрішніх справ за місцем проживання із заявою про набуття громадянства України відповідно до ст.8 Закону України “Про громадянство України”. Через відсутність документа про вихід з громадянства Вірменії їй також було відмовлено. Аналогічні факти порушення прав людини під час застосування окремих положень Закону України “Про громадянство України” наводять у своїх зверненнях на адресу Уповноваженого з прав людини Чиркова В.І. (Дніпропетровська обл.), Давидова Л.М. (м.Тернопіль), Боксарьова Т.М. (м.Житомир) та багато інших. Більшість із зазначених осіб знаходяться у скрутному матеріальному становищі і не в змозі оплатити всі витрати, пов’язані з набуттям громадянства України. Водночас, не маючи громадянства України, вони є фактично безправні, оскільки не можуть влаштуватися на роботу, отримати необхідну соціальну, медичну допомогу, реалізувати своє право на земельний пай тощо. На думку Уповноваженого з прав людини, така практика органів внутрішніх справ України по застосуванню окремих положень Закону України “Про громадянство України” не відповідає чинному законодавству України і є порушенням права людини на набуття громадянства України, оскільки унеможливлює його реалізацію більшістю із зацікавлених осіб через їхню бідність. Головною причиною такого стану справ є відсутність ґрунтовного механізму реалізації вказаних положень Закону України “Про громадянство України”, зокрема тривале неприйняття Кабінетом Міністрів України додаткових нормативних актів, які регламентували б окреслене коло питань. Водночас прийняття таких нормативних актів було передбачено прикінцевими положеннями Закону України “Про громадянство України”, згідно з якими на Кабінет Міністрів України покладався обов’язок у тримісячний строк від дня опублікування Закону забезпечити приведення центральними органами виконавчої влади України нормативно-правових актів у відповідність із Законом. У зв’язку з вищевикладеним, керуючись ст.3, 15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: прискорити розробку та затвердження Кабінетом Міністрів України нормативно-правових актів, які передбачали б чіткий механізм реалізації окремих положень Закону України “Про громадянство України”, зокрема у тих, що гарантують максимально сприятливий режим набуття громадянства для осіб, які не в змозі оплатити усі пов’язані з цим витрати. З метою практичного застосування зазначених положень Закону України “Про громадянство України” доручити вжити додаткових нормотворчих та організаційних заходів органам Міністерства внутрішніх справ України. Н.Карпачова 13.03.2002 р. | |