|
Голові Апеляційного суду м.Києва П О Д А Н Н Я Щодо незаконності притягнення до адміністративної відповідальності Аксентєва О.В., Бібіка І.А. та інших (всього 63 особи),
затриманих під час знесення наметового містечка в м.Києві 16 вересня 2002 р. у м.Києві опозиційно налаштовані до влади сили здійснили акцію протесту, в тому числі встановили наметове містечко. 17 вересня о 4.20 працівниками міліції під час знесення наметів було затримано 64 особи, яких у подальшому місцевими судами Дарницького, Дніпровського, Шевченківського та Святошинського районів м Києва притягнуто до адміністративної відповідальності: 8 осіб – до штрафу та 55 осіб – до адміністративного арешту від 1 до 10 діб, одну особу – було відпущено зразу. Уповноважений з прав людини відповідно до п.3 ст.16 та п.1 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відкрила провадження і здійснила перевірку дотримання конституційних прав затриманих громадян у вказаних райуправліннях міліції м.Києва, спецприймальнику для утримання адміністративно заарештованих осіб ГУ МВС України в м.Києві. Під час перевірки майже всі затримані заявили, що були затримані незаконно і притягнуті до адміністративної відповідальності без достатніх правових підстав. Ці заяви підтвердились. Усі 63 особи після затримання були доставлені у Дарницький, Дніпровський, Святошинський та Шевченківський РУ ГУ МВС України у м.Києві, де на них складено відповідні протоколи та винесено постанови про направлення адмінматеріалів до суду. При складанні протоколів про затримання не вказано жодного свідка, жодного понятого. Звинувачення та відповідні матеріали про адміністративну відповідальність складались лише на підставі рапортів двох працівників органів внутрішніх справ. Так, у адмінматеріалах, складених у Святошинському РУ ГУ МВС України у м.Києві як такі свідки виступають водії автомобілів, які за своїм службовим становищем не брали безпосередньої участі у затриманні, інші працівники міліції сержантського та молодшого офіцерського складу. Деякі з них виступають свідками по кількох адмінматеріалах. Зрозуміло, що вони не можуть бути об’єктивними свідками, тому, що знаходяться у залежному службовому становищі від тих, хто організовував та здійснював затримання. Оскільки вони не були безпосередніми свідками затримання, то рапорти по всіх адмінматеріалах написані або під диктовку або/ як під копірку: “Під час ліквідації наметів громадянин (прізвище) на неодноразові зауваження залишити намет не реагував, поводився нахабно. При затриманні хватався за формений одяг, падав, погрожував, виривався, чинив опір, чим вчинив злісну непокору...” Суддя Святошинського місцевого суду м.Києва Кривов’яз А.П. не помітив цих порушень і, незважаючи на те, що всі 11 затриманих не визнавали своєї вини, виніс постанови про притягнення їх до адміністративної відповідальності. При цьому він констатував, що вина затриманих доведена матеріалами справи, в усіх постановах буквально процитував наведений вище зміст рапортів працівників міліції. У процесі перевірки Уповноваженого з прав людини з’ясувалося також, що під час підготовки та розгляду адміністративних справ було порушено статтю 59 Конституції України та ст.271 Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо права на правову допомогу. Затриманим, як правило, не роз’яснювалось право на залучення захисника з моменту затримання. Оскаржити рішення суду заарештовані не мали можливості, оскільки постанови про притягнення до адміністративної відповідальності на руки їм не видавались. Цим було порушено положення ст.32 Конституції, яка “гарантує кожному судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе”. Крім того, порушено п.7 ст.129 Конституції України щодо гласності судового процесу та ст.17 Закону України “Про судоустрій України” про відкритий розгляд справ у всіх судах, адже судові провадження у більшості відбувались у приміщенні режимних установ – районних управлінь міліції. Уповноважений вважає, що суддями було порушено ст.276 Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо розгляду адміністративних правопорушень за місцем їх вчинення, а саме: затримання відбувалось Печерському районі м.Києва, а розгляд справ про адміністративне правопорушення було здійснено Дарницьким, Дніпровським, Святошинським та Шевченківським місцевими судами. Крім цього, Уповноваженим було з’ясовано, що затриманим фактично не було надано і можливості повідомити рідних та близьких про своє місцезнаходження. Зважаючи на те, що заарештовані особи позбавлені права самостійно звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини, відповідно до п.10 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та, керуючись ч.3 ст.15 зазначеного закону, прошу: витребувати з місцевих судів Дарницького, Дніпровського, Шевченківського та Святошинського районів м.Києва справи щодо застосування адмінарештів та штрафів стосовно всіх громадян, затриманих під час знесення наметового містечка 17 вересня 2002 р. та згідно зі ст.294 Кодексу про адміністративні правопорушення розглянути їх на предмет скасування винесених по них постанов стосовно зазначених громадян. Враховуючи наведені аргументи Уповноваженого з прав людини, подання прошу розглянути невідкладно. Додаток: список на 2 арк. Н.Карпачова 18.09.2002 р.
Голові правління Українського національного фонду “Взаєморозумінняі примирення” при Кабінеті Міністрів України Ігорю Миколайовичу Лушнікову П О Д А Н Н Я Про порушення Фондом “Взаєморозуміння і примирення” прав колишнього малолітнього в’язня фашистського концтабору Алли Воронцової під час призначення їй компенсаційних виплат До Уповноваженого з прав людини на особистому прийомі звернулася відомий вчений, професор медицини Воронцова Алла Леонідівна з приводу порушення Фондом “Взаєморозуміння і примирення” її прав як малолітнього в’язня ´етто під час призначення компенсаційних виплат. У роки Великої Вітчизняної війни десятилітньою дівчинкою вона разом з бабусею стала в’язнем політичного концентраційного табору, розташованого спочатку у містечку Вапнярка Вінницької області (1942–1943 рр.), а потім у Первомайську (1943–1944 рр.). Рішенням Експертної комісії УНФ “Взаєморозуміння і примирення” за №Н–32340 від 14.06.2002 р. їй призначена компенсаційна виплата за примусову працю в період націонал-соціалізму: за категорією “ІМПТ”, тобто – “інші місця примусового тримання”. З визначеною Фондом кваліфікацією категорії “інші місця примусового тримання” для нарахування компенсаційних виплат Воронцова А.Л. категорично не погодилася та звернулася до Уповноваженого з прав людини. У зверненні та доданих документах Воронцова А.Л. підтвердила своє право колишнього в’язня концентраційних таборів та гетто на отримання компенсаційних виплат від Фонду. У Довіднику, виданому Державним комітетом архівів України та Українським національним фондом “Взаєморозуміння і примирення”, концентраційний табір у Вапнярці кваліфікований як ´етто. Вивчивши всі обставини та матеріали звернення, Уповноважений з прав людини вважає, що Фондом “Взаєморозуміння і примирення” допущена помилка, через що порушені права Воронцової А.Л. на отримання компенсаційних виплат як колишньому в’язню концентраційних таборів та ´етто. На підставі викладеного та з метою поновлення порушених прав Воронцової А.Л., керуючись ст.101, 116 Конституції України ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: 1. Розглянути на засіданні Апеляційної комісії УНФ “Взаєморозуміння і примирення” справу Воронцової Алли Леонідівни як колишнього в’язня концентраційних таборів та гетто. Додаток: на 6 арк. Н.Карпачова 25.11.2002 р.
Голові Подільської районної ПОДАННЯ Про порушення конституційних прав Протягом останніх двох років до Уповноваженого з прав людини звернулася велика кількість наших співвітчизників – жертв нацистських переслідувань з приводу відшкодування їм шкоди, заподіяної фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни. На сьогодні в Україні мешкають понад 560 тис. громадян похилого віку, які у роки війни перебували в концтаборах, гетто, інших місцях примусового тримання, були вивезені на примусові роботи до Німеччини та в інші країни, окуповані Німеччиною. З них понад 40 тис. громадян у роки війни перебували на примусових роботах на території Республіки Австрія. Уповноваженим з прав людини здійснюється моніторинг і постійний контроль за компенсаційними виплатами громадянам України у співпраці з Українським національним фондом “Взаєморозуміння і примирення”, створеним при Кабінеті Міністрів України. В цьому напрямі досягнуті певні позитивні результати у поновленні прав громадян щодо встановлення статусу потерпілих від нацистських переслідувань з подальшим отриманням компенсаційних виплат. У липні поточного року Уповноважений з прав людини особисто зустрілась з остарбайтерами у приміщенні Фонду (вул.Фрунзе, 15), де на власні очі побачила складні умови праці його співробітників. У кімнатах не дотримано жодних санітарно-гігієнічних та протипожежних норм: не вистачає площі, шафи для документів переповнені, справи остарбайтерів лежать навіть на підлозі, відсутні вільні проходи для працюючих. З 2002 р. значно зросли обсяги робіт Фонду за компенсаційними виплатами жертвам нацистських переслідувань за рахунок коштів німецького Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” та австрійського Фонду “Примирення, миру і співробітництва”, а також наданню гуманітарної допомоги за рахунок інших благодійних фондів. Нині 128 працівників Фонду працюють у напруженому режимі у дві зміни. Правління Фонду і його служби розміщені в частині будинку загальною площею 711 кв.м, в іншій частині цього будинку (загальна площа 440 кв. м) знаходяться служби шляхово-експлуатаційної дільниці Подільського району. З огляду на вищезазначене Уповноважений з прав людини вважає, що внаслідок вищезазначених обставин порушуються конституційні права працівників Фонду на належні, безпечні й здорові умови праці, через що унеможливлюється своєчасний розгляд всіх звернень від українських жертв фашизму і вся ця процедура розтягується на декілька років, замість того щоб ще при житті віддати належне постраждалим. На підставі ст.101, 119 Конституції України, п.11 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу: з метою дотримання конституційних прав працівників Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення” при Кабінеті Міністрів України на належні, безпечні й здорові умови праці та прав наших співвітчизників – жертв нацистських переслідувань у роки Великої Вітчизняної війни, які постійно відвідують фонд, вжити невідкладних заходів для переведення служб шляхово-експлуатаційної дільниці Подільського району до іншого приміщення, створивши тим самим належні санітарно-гігієнічні умови для роботи фонду. Додатково. Правління Фонду зобов’язалося фінансувати роботи з благоустрою службових приміщень, які будуть виділені шляхово-експлуатаційній дільниці Подільського району. Н.Карпачова 25.11.2002 р.
Міністру внутрішніх справ України ПОДАННЯ Про усунення порушення конституційних прав У листопаді 2002 р. представниками Уповноваженого з прав людини проводилося вивчення стану дотримання прав і свобод людини стосовно затриманих і заарештованих осіб, які перебували в ізоляторі тимчасового тримання та в кімнатах для затриманих Київського і Центрального райвідділів міліції м.Сімферополя. Під час відвідування цих установ виявлено, що умови, в яких перебувають зазначені категорії осіб, не відповідають не тільки вимогам Інструкції про роботу ізоляторів органів внутрішніх справ для тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб, затвердженої наказом МВС України №548 ДСК від 14 серпня 1995 р., а й елементарним санітарно-побутовим вимогам. Санітарний стан камер незадовільний, стіни брудні, замість гладкої поверхні вони виготовлені “під шубу”, розміри вікон значно зменшені. Попри це, надмірне їх за´ратування, обладнання з внутрішньої сторони дрібною сіткою і відсутність кватирок не забезпечують доступу свіжого повітря та денного світла. До того ж не здійснюється прогулянка для ув’язнених. У двох із семи камер відсутні ліжка, заарештовані сплять на голих дерев’яних настилах, при цьому постільні речі їм не видаються. Радіомережа у камерах не працює, періодичні друковані видання ув’язненим не надаються, що позбавляє їх зв’язку із зовнішнім світом. Непоодинокі випадки утримання в одній камері вперше заарештованих разом з раніше судимими. Замість передбаченого триразового харчування ув’язненим надається їжа один-два рази на добу. Існують випадки жорстокого поводження з затриманими, позбавлення їх можливості користуватися послугами адвоката та неповідомлення близьких родичів про місце їх перебування, що позбавляє можливості своєчасно отримувати передачі. Під час бесіди з перевіряючими начальник ІТТ Шпотенко І. висловив думку про те, що отримання передач призводить до зайвих клопотів для працівників підрозділу. Саме жорстокість і приниження були застосовані в ІТТ м.Сімферополя до заарештованого євпаторійського журналіста Лутьєва В., якого було затримано 11 листопада 2002 р. За станом здоров’я громадянин Лутьєв інвалід другої групи. Попри те, що він є важко хворою людиною, в ізоляторі тимчасового тримання його утримували в одній з найгірших камер: без ліжка, спав він на голому дерев’яному настилі без постільних речей. Хіба це не знущання над хворою людиною з боку начальника ІТТ?! Лутьєва В. у день переведення до слідчого ізолятора силоміць постригли, при цьому волосся було вистрижене клаптями, в окремих місцях пошкоджена шкіра голови. Такі дії були проведені без відповідної згоди на це органу чи особи, яка розслідує дану кримінальну справу, як це передбачено наказом МВС України від 14 серпня 1995р. №548. Водночас Лутьєв В. неодноразово піддавався тиску з боку працівників ІТТ: на його адресу висловлювалися погрози, у нього вилучено папір, ручку, Кримінально-процесуальний кодекс; за вказівкою начальника ІТТ до нього декілька разів не допускали адвоката та не надавали необхідної медичної допомоги, навіть не дозволили родині передати йому ліки від головного болю. Постановою суду від 20 листопада 2002 р. Лутьєв В. переведений для подальшого тримання під вартою у Сімферопольський слідчий ізолятор №15, однак начальник ІТТ Шпотенко І. цю постанову не виконав і протиправно утримував заарештованого в ІТТ фактично до 26 листопада цього року, що є грубим порушенням вимог Закону України “Про попереднє ув’язнення”. Під час перевірки кімнат для затриманих осіб Центрального та Київського райвідділів міліції м.Сімферополя було з’ясовано, що особи, які підозрюються у скоєнні злочину, заарештовані та затримані за вчинення адміністративного правопорушення, утримуються там терміном понад три години, іноді навіть більше однієї доби. Вони зовсім не забезпечуються гарячим харчуванням за рахунок державних коштів, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України №336–1992р. та Інструкцією по організації роботи чергової частини міськрайоргану, затвердженою наказом МВС України №485–1992 р. Внаслідок цього такі особи змушені харчуватися тільки за рахунок продуктових передач від родичів та знайомих або голодувати. У кімнатах для затриманих цих установ відсутні також елементарні комунально-побутові умови. Вони належним чином не освітлюються і не провітрюються, туди практично не надходить свіже повітря. Привертає увагу і те, що порушення конституційного права людини на гідне поводження з нею стосуються значної кількості громадян. Так, протягом 2002 року у 17-ти ІТТ Автономної Республіки Крим утримувалося 10 486 осіб, а в 43-х кімнатах для затриманих райвідділів міліції відповідно – 30 194. Аналогічні порушення умов тримання в’язнів та поводження з ними відзначаються і в Доповіді Європейського комітету проти тортур Ради Європи за результатами перевірок органів МВС, здійснених в Україні у 1999–2000 рр. Проте рекомендації ЄКПТ щодо забезпечення нормальних санітарно-побутових умов особам, які тримаються в ІТТ та кімнатах для затриманих, так до цього часу і не виконано. Таке поводження із затриманими та заарештованими є брутальним порушенням прав людини, визначених Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованою Україною 26 січня 1987 р., Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, ратифікованою Україною 17 липня 1997 р. та ст.3, 28 Конституції України. Внаслідок нестворення належних санітарно-побутових умов, жорстокого поводження та ненадання затриманій людині харчування порушується її невід’ємне право на життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, що спричиняє їй фізичні та моральні страждання, а також ставить її в залежність від працівників правоохоронних органів і може розцінюватись як один з видів тортур. На підставі викладеного, керуючись п.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: 1. Вжити відповідних заходів щодо усунення порушення конституційних прав затриманих та заарештованих громадян під час перебування їх у кімнатах для затриманих Київського і Центрального райвідділів міліції та в ізоляторі тимчасового тримання м.Сімферополя. 2. Розглянути питання щодо подальшого перебування на посаді начальника ІТТ м.Сімферополя Шпотенка І.А. Н.Карпачова 06.12.2002 р.
Міністру закордонних справ України ПОДАННЯ Про порушення прав громадян Грузії, До Уповноваженого з прав людини надходять численні звернення від громадян Грузії, які бажають набути громадянство України, з приводу перешкод, що виникають у них у процесі оформлення громадянства України. Аналіз зазначених звернень дає підстави стверджувати, що порушення прав заявників пов’язані з дією Договору між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства. Більшість осіб, які звертаються до Уповноваженого, – етнічні українці, які самі або близькі родичі яких народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території України, тобто мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням на підставі ст.8 Закону України “Про громадянство України”. За загальним правилом, особи, на яких поширюється дія цієї статті і які перебувають у громадянстві іноземної держави, реєструються громадянами нашої держави та протягом року з дати реєстрації повинні подати до органу, що її здійснив, документ про припинення іноземного громадянства. Одночасно з клопотанням про набуття громадянства України вони подають зобов’язання припинити громадянство іноземної держави (окрему письмово оформлену заяву). Крім цього, у випадку, якщо вартість оформлення виходу з іноземного громадянства перевищує мінімальну заробітну плату, встановлену в Україні, зацікавлена особа може замість документа про вихід з громадянства іноземної держави подати декларацію про відмову від іноземного громадянства, що значно спрощує процедуру набуття громадянства України. Згідно з отриманою нами інформацією консульський збір за оформлення виходу з громадянства Грузії становить 394 грн., що значно перевищує встановлений законодавством України розмір мінімальної заробітної плати, яка з 1 липня 2002 р. становить 165 грн. Водночас дані положення не поширюються на громадян держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави (ч.4 ст.8 Закону). Громадяни таких країн можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. На теперішній час подібні двосторонні угоди України діють з Грузією та Узбекистаном. Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства підписаний 28 жовтня 1997 р. і набув чинності для України 2 жовтня 1999 р. Ст. 2 Договору встановлено, що особи, які бажають отримати громадянство однієї з договірних сторін, можуть звертатися до відповідної договірної сторони з метою набуття громадянства за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони або в установленому законодавствами цих Сторін порядку вийдуть з громадянства однієї з них. Тобто громадянин Грузії, який бажає набути громадянство України за територіальним походженням, може подати заяву про набуття громадянства України до відповідного органу виконавчої влади України тільки разом з документом про припинення громадянства Грузії. Дану норму можна було б вважати прийнятною, якби порядок її реалізації був ефективним та спрямованим на забезпечення прав людини. Водночас, як свідчить низка звернень до Уповноваженого з прав людини, на практиці цього не спостерігається. Процедура оформлення виходу з громадянства Грузії обтяжена низкою вимог, які заявники часто не в змозі виконати, зокрема, йдеться про необхідність подання довідки про відсутність заборгованості за житло, яку необхідно оформити за місцем попереднього проживання у Грузії. Для громадян Грузії, які внаслідок загрози для свого життя і здоров’я змушені були залишити місця постійного проживання у Грузії, зокрема в Автономній Республіці Абхазія, за відсутності знайомих чи родичів в Грузії, отримати таку довідку практично неможливо. Поїздка в Грузію з метою оформлення такої довідки є обтяжливою фінансово. Водночас її відсутність фактично блокує весь процес отримання документа про вихід з громадянства Грузії. Крім цього, навіть зібравши усі довідки та сплативши встановлений консульський збір, зацікавлені громадяни, як правило, змушені чекати на оформлення документа про вихід з громадянства Грузії понад рік, а в деяких випадках і набагато довше. Так, у серпні 1999 р. до консульського відділу Посольства Грузії в Україні звернулись громадяни Палагаєва Л.Н. і Бондаренко І.Н. з клопотанням про вихід з громадянства Грузії. При цьому вони подали всі необхідні документи та сплатили консульський збір. Однак до цього часу, тобто вже протягом 2,5 року, з невідомих причин зазначені особи не можуть отримати документ, який підтверджує факт виходу з громадянства Грузії. Водночас відповідно до ст.38 Закону Грузії “Про громадянство Грузії” термін розгляду заяви і ухвалення рішення з питань громадянства не повинен перевищувати одного року. Аналогічна ситуація склалася з громадянкою Ломтатідзе, яка переїхала в Україну в 1994 р. 20 грудня 2000 р. Ломтатідзе Людмила Андріївна та її діти: Ломтатідзе Наталя Вановна і Леван Ванович подали до консульського відділу Посольства Грузії в Україні клопотання і документи на оформлення виходу з громадянства Грузії, але до цього часу питання не вирішено. Як зазначає заявниця у своєму зверненні на ім’я Уповноваженого з прав людини, співробітники консульського відділу в усній формі повідомили, що в поданих нею документах відсутня довідка з попереднього місця проживання в Грузії про відсутність боргів перед державою, і запропонували виїхати в Грузію для якнайшвидшого вирішення питання. Однак засобів для поїздки в Грузію у заявниці немає. Повнолітні вже діти (1981 і 1982 року народження) дотепер не мають посвідчення особи і не можуть влаштуватися на роботу. Родина Чілінгарян: Чілінгарян Михайло Вартанович, його дружина – Чілінгарян Галина Олексіївна і двоє їх дочок – Христина та Яна в 1997 р. переїхали з м.Тбілісі до України на постійне проживання. 13 квітня 2000 р. вони подали до консульського відділу Посольства Грузії в Україні клопотання і документи про вихід із громадянства цієї держави, але питання досі залишається не вирішеним. Згідно з наданою заявниками інформацією після звернення до консульського відділу з приводу тривалого оформлення виходу з громадянства Грузії їм було надане усне роз’яснення про неможливість позитивного вирішення питання про вихід із громадянства Грузії з огляду на наявність заборгованості із квартирної плати і комунальних послуг у м.Тбілісі. Водночас перед від’їздом в Україну заявники продали свою квартиру в столиці Грузії, на підтвердження чого є відповідні документи. Таким чином, на думку Уповноваженого з прав людини, ситуація із застосуванням Договору про уникнення випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28.10.97 р. призводить до порушення права людини на зміну громадянства, насамперед через невиконання своїх зобов’язань грузинською стороною. Вирішення даного питання, на думку Уповноваженого з прав людини, можливе за умови внесення змін і доповнень до згаданого Договору, які давали б право компетентним органам України розглядати перевищення грузинською стороною річних строків оформлення документа про вихід з громадянства Грузії поважною причиною в розумінні п.11 ст.1 та ч.5 ст.8 Закону України “Про громадянство України”, тобто підставою для подання зацікавленими особами замість документа про вихід з громадянства Грузії декларації про відмову від громадянства цієї держави. Внесення таких змін і доповнень дасть змогу також визначити правовий статус громадян Грузії, які очікують на рішення компетентного органу Грузії понад рік. Адже ситуація таких громадян ускладнюється тим, що паспорти громадян колишнього СРСР зразка 1974 р., які більшість з них має як єдине посвідчення особи, є недійсними на території України, що обмежує їх права на працевлаштування, освіту, пенсійне забезпечення та вільне пересування. З огляду на викладене та керуючись ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: 1. Привернути увагу грузинської сторони до численних фактів порушення прав громадян Грузії у процесі виходу з громадянства цієї держави, зокрема, тривалі терміни розгляду клопотань, а також обтяжливість процедури (витребування документа про відсутність боргів перед державою). 2. Розглянути можливість внесення змін або доповнень до Договору між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28 жовтня 1997 р. щодо можливості оформлення зацікавленими особами замість документа про вихід з громадянства Грузії декларації про відмову від громадянства Грузії у разі, якщо грузинська сторона не прийняла рішення про оформлення відповідного документа протягом року або розглянути питання про денонсацію Договору між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства. Н.Карпачова 06.12.2002 р. | |