|
Голові Верховної Ради України П О Д А Н Н Я Про право громадян України, Фундаментальною умовою утвердження України як правової держави є закріплення в Конституції України принципу верховенства права, створення та забезпечення належного функціонування механізму конт-ролю за конституційністю законів України (їх відповідністю нормам Конституції України), а також надання реальної можливості доступу до важелів цього контролю громадянам України. Відповідно до ч.2 ст.3 Конституції України права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Ці права і свободи згідно з ч.1 ст.55 Конституції України захищаються судом. Судочинство згідно з ч.3 ст.124 Конституції України здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд України відповідно до ст.147 Конституції України та ст.1 Закону України “Про Конституційний Суд України” визначено як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Розгляд ним питань про відповідність нормам Конституції України (конституційність) законів України згідно з п.1 ст.150 Конституції України може бути здійснено за зверненнями Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Громадяни України не належать до кола суб’єктів, які мають право безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України у випадках, коли захист їхніх прав та свобод прямо залежить від вирішення питань про відповідність нормам Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Відсутність цього права створює суттєві перешкоди у реалізації прав та свобод громадян, передбачених насамперед ст.40 Конституції України щодо права на подачу звернень до органів державної влади, а також ч.1 ст.55 Конституції України щодо права на судовий захист. Це стосується і Конституційного Суду України, на який ч.3 ст.124 Конституції України покладено здійснення функцій судочинства. Таким чином, у Конституції України та Законі України “Про Конституційний Суд України” не закріплене право громадян на подання до Конституційного Суду України конституційної скарги. З проханням порушити це питання у Верховній Раді України до Уповноваженого з прав людини звернулося чимало громадян України, а також представників наукової громадськості, позиція яких все більше знаходить підтримку і серед суддів Конституційного Суду України. Тільки у виняткових випадках, відповідно до ст.43, 94 вказаного Закону, громадяни є суб’єктами права на конституційне звернення з питань надання Конституційним Судом України висновків щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Підставою для такого конституційного звернення є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України та іншими органами державної влади. Це означає для авторів звернень необхідність збирання та надання матеріалів судової та іншої правозастосовчої практики, що у переважній більшості випадків є практично неможливим. Своєрідним підтвердженням цього є співвідношення між кількістю дорослого населення України, яке становить понад 36 млн. осіб, та дванадцятьма рішеннями, ухваленими Конституційним Судом України від початку його діяльності за конституційними зверненнями громадян. Наявність такого інструменту, як конституційна скарга, з якою громадяни за визначених законодавством умов можуть звертатися до конституційних судів для захисту своїх конституційних прав і свобод, є характерною для багатьох країн Європи та окремих країн СНД. Таке право передбачено, зокрема, у Конституції Російської Федерації (ч.4 ст.125), Основному законі Федеративної Республіки Німеччина (п.п.4а, 4в абз.1 ст.93), Законі Республіки Польща “Про Конституційний трибунал” (ст.31.1), Конституції Словенії (ч.3 ст.162), Конституції Угорщини (ч.3 ст.32/А), Конституції Словаччини (ст.127, п.f) ч.1 ст.130), Конституції Чехії (підп.d) п.1 ст.87), Конституції Грузії (п.1 ст.89), Конституції Киргизької Республіки (п.8 ч.2 ст.82), Конституційному законі “Про Конституційний суд Республіки Таджикистан” (ч.3 ст.14). Порівняльний аналіз норм конституційного права іноземних держав та міжнародної правозастосовчої практики конституційних судів дає Уповноваженому з прав людини підстави стверджувати, що гарантована на рівні Конституції можливість безпосереднього звернення фізичних осіб та їх об’єднань до конституційних судів з конституційною скаргою чи її аналогами є надзвичайно важливою гарантією захисту їхніх конституційних прав і свобод. На жаль, Україна щодо гарантування такого права особам, які знаходяться під її юрисдикцією, належить до держав, законодавство яких забезпечує особам лише опосередковану можливість безпосереднього звернення для захисту своїх конституційних прав і свобод до Конституційного Суду України. Слід зазначити, що, наприклад, ст.15 Конституції Республіки Естонія гарантує право кожному при розгляді його судової справи вимагати перевірки будь-якого закону чи іншого правового акта, що стосується справи, чи їх дії на відповідність нормам Конституції. Відповідно до ст.5 Закону Естонської Республіки “Про судочинство в порядку конституційного нагляду” від 5 травня 1993 р., якщо суд при розгляді судової справи доходить висновку, що закон чи інший правовий акт, який належить застосувати, суперечить Конституції, він визнає цей акт таким, що суперечить Конституції, і не застосовує його. Якщо суд своїм рішенням визнав закон чи інший правовий акт таким, що суперечить Конституції і не застосував його, він повідомляє про своє рішення Державний суд (аналог Верховного Суду України) і Канцлера юстиції, чим ініціюється провадження з конституційного нагляду в Державному суді. Така процедура порівняно з українською є набагато гнучкішою і дійовішою. На думку Уповноваженого з прав людини, заслуговує на увагу досвід Республіки Польща, де відповідно до ст.51 Закону Республіки Польща “Про Конституційний трибунал” при прийнятті справи до розгляду Трибунал сповіщає про це Речника громадянських прав (Омбудсмана), який протягом 14 днів з моменту отримання повідомлення заявляє про свою участь у справі. Існуюча як законодавча, так і правозастосовча практика Конституційного Суду України, на жаль, не передбачає процедури повідомлення ним Уповноваженого з прав людини про відкриття конституційних проваджень для можливої його участі у їх розгляді. Здійснення Уповноваженим з прав людини відповідно до ст.101 Конституції України функцій парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина в Україні, вивчення досвіду передової світової практики у цій сфері дає підстави дійти висновку, що одним з найважливіших важелів їх дотримання є закріплення таких прав і свобод, у тому числі права на конституційну скаргу, на рівні Конституції України та регламентація процедури їхньої реалізації у законодавчих актах. Внесення зазначених змін цілком узгоджуватиметься з положеннями ч.3 ст.8 Конституції України, відповідно до якої її норми є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина на підставі Конституції України гарантується, а також з положеннями ч.1 ст.22 Конституції України, відповідно до яких “права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”. Уповноважений з прав людини вважає, що доступ громадян до конституційного правосуддя має стати надійною гарантією не тільки дотримання державою їхніх конституційних прав і свобод, а й демократичним проявом державної політики, спрямованої на пріоритет принципу верховенства права та поваги до прав людини. Таке ж право на конституційну скаргу відповідно до ст.26 Конституції України має стосуватися іноземців та осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами та міжнародними договорами України. Враховуючи наведене, відповідно до п.1, 3 ст.85, ст.154 Конституції України, п.11 ст.13, ч.3 ст.15, ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: ініціювати у Верховній Раді України розгляд питання про внесення змін до Конституції України та Закону України “Про Конституційний Суд України” щодо: забезпечення права громадян України, іноземців та осіб без громадянства на внесення конституційної скарги на порушення чи обмеження конституційних прав і свобод людини у конкретних законах або у нормативно-правових актах, вирішення питання про конституційність яких належить до компетенції Конституційного Суду України; надання повноважень Конституційному Суду України на розгляд таких скарг; обов’язкового повідомлення Уповноваженого з прав людини про прийняття такого роду скарг до провадження Конституційним Судом України. Н.Карпачова 09.12.2002 р.
Генеральному прокурору України ПОДАННЯ Про захист порушеного права на житло До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернулася народний депутат України Валентина Петрівна Семенюк. Посилаючись на газету “Вечерний Луганск”, вона звертає увагу на факт порушення конституційних прав на житло громадян, які проживають у гуртожитку ВАТ НВФ “Луганські акумулятори”. У зверненні повідомляється, що керівництво цього підприємства у 2000 р. за рахунок боргів малому підприємству “Фелікс” (м. Краснодон) передало за мировою угодою гуртожиток у м.Луганську, вул. Оборонна, 7-а, де проживає більше 140 осіб, переважно сімейних, у тому числі: пенсіонери, інваліди, матері-одиночки, які пропрацювали на підприємстві по 20–30 років і є його акціонерами. МПП “Фелікс” не виконав гарантійних зобов’язань, передбачених мировою угодою, перепродавши цей гуртожиток приватній особі, Івашкіну Л.В., мешканцю Старобільського району (Договір купівлі-продажу від 21.06.2002 р.). Договір знаходиться у БТІ м.Луганська. Новий власник, за заявою мешканців гуртожитку, створює непридатні умови для проживання, не укладає договорів з міськими комунальними службами на забезпечення житла теплом, газом, водою, електроенергією, не здійснює ремонту, що призводить до руйнування будинку. Керуючись п.3 ч.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, звернення народного депутата України було надіслане 15.10.02 р. за належністю для розгляду і вжиття заходів прокурору Луганської області. З отриманої відповіді за №07/1-6304-00 від 08.11.02 р. вбачається, що прокуратура області не вникла по суті у факти порушення житлових прав громадян, а також не надала оцінки законності дій посадових осіб при укладенні і виконанні мирової угоди, зокрема, чи мав право в.о.голови правління ВАТ НВФ “Луганські акумулятори” Портной Н.Н. підписувати мирову угоду на погашення боргу “майном у натурі” без згоди акціонерів. Крім цього, прокуратура не надала оцінки діям держвиконавця ВДВС Ленінського району м.Луганська, який, на порушення ст.64 Закону України “Про виконавче провадження”, зробив опис і наклав арешт на майно боржника без дотримання черговості. Описавши житлове приміщення без обліку майна першої і другої черги, держвиконавець явно діяв в інтересах кредитора, порушуючи при цьому ст.47 Конституції України, яка гарантує право на житло. У своїй відповіді обласна прокуратура посилається на те, що мешканці гуртожитку не оскаржили судових рішень до Верховного Суду України у законодавчо визначений термін. Тим часом мешканці гуртожитку не могли захистити свої права, оскарживши судове рішення, оскільки їх представникам (на заяви від 11.12.2000 р. і 12.12.2000 р.) було відмовлено в участі в судовому засіданні і вони не були учасниками процесу, тобто сторонами у цивільній справі. Крім того, мирова угода між двома юридичними особами затверджувалася райсудом, а не арбітражним судом, що суперечить п.1 ст.24 ЦПК України. Не менш важливе значення має і складений кредитором гарантійний лист від 20.12.2000 р., у якому кредитор взяв на себе зобов’язання не погіршувати права та інтереси мешканців, дотримуватись норм житлового законодавства, проводити поточний та капітальний ремонт будівлі згідно з існуючими санітарними нормами і правилами. Однак, не виконавши цих зобов’язань, МПП “Фелікс” перепродало гуртожиток у власність приватній особі, в договорі з яким вже не передбачено гарантій для мешканців гуртожитку, внаслідок чого новий власник будівлі порушив питання про відселення. У договорі купівлі-продажу як продавець фігурує громадянин Мартинов А.С., який у даний час є довіреною особою нового власника гуртожитку Івашкіна Л.В. (останній особисто ніде не з’являється). Стосовно всіх цих обставин щодо договору купівлі-продажу виникають також інші питання, на які повинна була звернути увагу обласна прокуратура. Перевірка з виїздом на місце, яка проводилася за дорученням Уповноваженого з прав людини, засвідчила, що звернення мешканців гуртожитку в міські та обласні інстанції з проханням захистити їхні житлові права не мали позитивних наслідків. Мешканці гуртожитку пішли на публічний захід – вивісили на балконах будівлі плакати з проханням допомоги в їхньому горі. Беручи до уваги, що до Уповноваженого з прав людини продовжують надходити скарги на порушення ст.47 Конституції України, якою визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону та рішення суду, керуючись ст.15 Закону України “Про Уповноваженого з прав людини” та ст.6 Закону України “Про прокуратуру”, прошу: вжити всіх необхідних заходів прокурорського реагування щодо поновлення порушених житлових прав 140 мешканців гуртожитку ВАТ НВФ “Луганські акумулятори”. Відповідно до ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу надати інформацію про вжиті заходи. Додаток: 1 арк. Н.Карпачова 12.12.2002 р.
Генеральному прокурору України П О Д А Н Н Я Щодо захисту права на життя Почесного громадянина м.Кременчука, пенсіонера Матицина Володимира На адресу Уповноваженого з прав людини звернулися народний депутат України В.П.Пустовойтенко, дружина заарештованого пенсіонера Матицина М.В. та адвокат Бойко П.А. щодо захисту його прав на життя та надання медичної допомоги. Встановлено, що громадянин Матицин В.М., 1945 р. н., пенсіонер, притягується до кримінальної відповідальності за ч.2 ст.165 КК України (в редакції 1960 р.), ч.1 ст.263 КК України. Згідно з постановою Комсомольського міського суду Полтавської області від 13 вересня 2002 р. про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою він утримується у Дніпропетровську в СІЗО №3. Досудове слідство по кримінальній справі проводить прокуратура Полтавської області. Оскільки обвинувачений скаржився на тяжкий стан здоров’я, на підставі постанови старшого слідчого облпрокуратури від 10 вересня 2002 р. було проведено комплексну судово-медичну експертизу, яку здійснювали обласний судово-медичний експерт, виконувач обов’язків головного лікаря Полтавського обласного клінічного кардіологічного диспансеру, лікар-невролог Полтавської обласної клінічної лікарні, завідувач відділу експертизи потерпілих, звинувачених та інших осіб, судово-медичний експерт – кандидат медичних наук. Експерти дійшли висновку, що Матицин В.М. дійсно є тяжко хворим, потребує “дообстеження і лікування в умовах Київського науково-дослідного інституту кардіології імені проф. М.Д. Стражеска та перебування у лікувальному закладі кардіологічного профілю”, адже, перебуваючи в умовах слідчого ізолятора, він позбавлений можливості постійного нагляду лікарем-кардіологом, а також можливості одержання потрібної екстреної медичної допомоги у разі виникнення такої необхідності. Стан здоров’я Матицина В.М. був визнаний медиками настільки серйозним, що йому було виписано направлення для стаціонарного обстеження і лікування до названого інституту кардіології. Попри це, на лікування Матицина В.М. не направлено, а поміщено у СІЗО №3 м.Дніпропетровська. Представники Уповноваженого з прав людини під час планового вивчення умов тримання заарештованих у СІЗО №3, яке було проведене 5 листопада 2002 р., з метою перевірки заяви Матициної Т.Ю. зустрілися з Матициним В.М., взяли пояснення начальника медично-санітарної частини, вивчили медичну документацію. Під час бесіди Матицин В.М. заявив, що не має претензій до адміністрації СІЗО в частині умов тримання, але стан здоров’я, за його оцінкою, критичний. Можливості медично-санітарної частини СІЗО обмежені, і він об’єктивно не може отримувати необхідне медичне лікування, а тому потребує лікування в умовах стаціонару у спеціалізованому медичному закладі. Самопочуття його значно погіршилося під час перебування у СІЗО, і він побоюється за своє життя. Про це він подав перевіряючим – представникам Уповноваженого з прав людини – відповідну заяву. Адміністрації СІЗО було запропоновано визначитись із поміщенням Матицина В.М. на стаціонарне лікування. Оскільки стан здоров’я Матицина В.М. різко погіршився, 26 листопада 2002 р. він був переведений у терапевтичне відділення міжобласної соматичної лікарні для засуджених м.Дніпропетровська, але це не дало позитивних наслідків і 3 грудня 2002 р. він був обстежений в умовах обласного діагностичного центру, проконсультований головним кардіологом управління охорони здоров’я та іншими фахівцями. 5 грудня його терміново направили в ендокринологічний центр міського медичного об’єднання №4 і після відповідного обстеження негайно госпіталізували. Поряд з повним підтвердженням вкрай тяжкого стану здоров’я, що було встановлено ще під час проведення судово-медичної експертизи у вересні 2002 р., у Матицина В.М. виявлено пухлину та підозру на рак щитовидної залози, яка не підлягає консервативній терапії, а вимагає оперативного втручання з проведенням попереднього адекватного багатопрофільного доопераційного лікування. Попри це, 16 грудня 2002 р. Матицину В.М. з невідомих причин перервали оперативне лікування та відправили знов у СІЗО, чим, на думку Уповноваженого з прав людини, фактично поставили під загрозу його життя. Згідно зі ст.1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10.12.1984 р., ратифікованою Україною, термін “катування” означає будь-яку дію, якою особі навмисно заподіюються страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї відомості чи визнання, покарати її за дії, у вчиненні яких вона підозрюється, коли такі страждання заподіюються державними посадовими особами. Таким чином, за зазначених обставин перебування Матицина В.М. в умовах СІЗО є для нього фактично катуванням. З матеріалів, які було вивчено Уповноваженим з прав людини, вбачається, що Матицин В.М. виключно позитивно характеризувався як людина та в минулому керівник підприємства. Зокрема, нагороджений чотирма орденами, відзнакою Президента України “Заслужений працівник промисловості України”, академік Української Академії національного прогресу, має звання “Почесний громадянин міста Кременчука” та ще понад 15 різних відзнак. З огляду на наведене та, враховуючи норми ст.3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, та ст.1 Конвенції ООН від 10.12.1984 р., керуючись ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: з метою безумовного забезпечення вимог ст.27, 49 Конституції України, усунення обставин, що загрожують здоров’ю і життю Матицина В.М., розглянути питання про можливість заміни йому запобіжного заходу на інший, не пов’язаний з позбавленням волі. Додаток: на 10 арк. Н.Карпачова 27.12.2002 р. | |