Голові кваліфікаційної комісії суддів
загальних судів Житомирського апеляційного
округу
 Миколі Георгійовичу Поліщуку

ПОДАННЯ
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини*

Щодо відповідності займаній посаді судді
Острозького району Рівненської області Гуца Ф.Л.

Відповідно до п.11 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та ст.99 Закону “Про судоустрій України” вношу питання на розгляд кваліфікаційної комісії загальних судів Житомирського апеляційного округу щодо відповідності займаній посаді судді Острозького району Рівненської області Гуца Федора Леонідовича, який допустив грубе порушення чинного законодавства, присяги судді та прав людини.

Працюючи на посаді судді Острозького районного суду Рівненської області, Гуц Федір Леонідович допустив грубе порушення ст.332 КПК України та статті 211 ЦКП України – доручав стажисту цього ж суду Довгому І.І. писати вироки по кримінальних справах та рішення по цивільних справах, що знаходились у його провадженні.

Так, замість судді Гуца Ф.Л. стажистом було складено 4 вироки по кримінальних справах та 54 рішення по  цивільних справах. Ці порушення закону та прав людини суддею Гуцом Ф.Л. підтверджуються поданням голови Острозького районного суду Рівненської області Штогуном С.Г. на ім’я Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також здійсненою перевіркою Генеральної прокуратури,

Прошу:

розглянути подання Уповноваженого з прав людини та прийняти відповідне рішення. 

Н.Карпачова

27.02.2003 р.

* Голова кваліфікаційної комісії суддів Житомирського апеляційного округу М.Г.Поліщук 30.04.2003 р. повідомив Уповноваженого з прав людини, що кваліфікаційною комісією проведена перевірка фактів грубих порушень вимог чинного законодавства при здійсненні правосуддя суддею Ф.Л. Гуцем. У процесі перевірки факти допущених даним суддею грубих порушень закону 1997–1998 рр. підтвердилися.
25 квітня 2003 р. Комісія розглянула це питання на своєму засіданні, засудила неправомірні дії судді Ф.Л. Гуца, проте в порушенні дисциплінарного стягнення відмовила, оскільки з часу скоєння суддею порушень минуло понад 4 роки.

 

 

Голові Державного департаменту
України з питань виконання покарань
Володимиру Анатолійовичу Льовочкіну

ПОДАННЯ
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини*

Про негайне звільнення з-під варти з Київського

слідчого ізолятора (№ 13) за рішенням суду Геннадія
Тимошенка Г.О. та Болюри А.В.

14 травня 2003 р. на підставі ухвали колегії суддів судової палати Апеляційного суду Київської області від 13.05.2003 р. були звільнені з-під варти Тимошенко Геннадій Опанасович та Болюра Антоніна Володимирівна.

Підтвердженням того, що зазначені особи були звільнені з-під варти, є довідки:

– серії АБ №003337, виданої Чернігівським слідчим ізолятором (№ 31), про звільнення Тимошенка Г.О.;

– серії ОО №150807, виданої Київським слідчим ізолятором (№ 13), про звільнення Болюри А.В.

Згідно з цими довідками зазначені особи з 21.10.2002 р. по 14.05.­2003 р. утримувались у місцях позбавлення волі і після звільнення мають прямувати за місцем свого постійного проживання в м.Дніпропетровськ: Тимошенко Г.О. – за адресою: вул. Клари Цеткін, 8, кв.3; Болюра А.В. – за адресою: вул. Рогальова, 3, кв.11.

Те, що зазначені особи були звільнені з-під варти підтверджується також і листом Генерального прокурора України Піскуна С.М. на ім’я Голови Верховної Ради Литвина В.М. від 30.05.2003 р., в якому, зокрема, зазначено, що “судове рішення у частині звільнення обвинувачених з-під варти відповідно до Закону України “Про попереднє ув’язнення” було виконано управліннями Державного департаменту України з питань виконання покарань у Житомирській, Чернігівській областях та у м.Києві і Київській області. Шаго Є.П., Тимошенко Г.О. та Болюра А.В. звільнені із слідчих ізоляторів, що засвідчено їхніми підписами у відповідних документах”.

В подальшому Тимошенко Г.О. та Болюра А.В. були затримані ст. слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Козловим І.М., а 23.05.2003 р. на підставі подання органу досудового слідства Печерський районний суд м.Києва обрав стосовно Тимошенка Г.О. і Болюри А.В. запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

Тимошенко Г.О. та Болюра А.В. відповідно до цих рішень суду утримуються під вартою в Київському СІЗО (№ 13).

Постановою ст. слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України, радника юстиції Козлова І.М. від 10.06.2003 р. стосовно Тимошенка Г.О. та Болюри А.В. міру запобіжного заходу – взяття під варту, яка була обрана Печерським районним судом м.Києва 23.05.2003 р., – скасовано. Відповідно до ст.20 Закону України “Про попереднє ув’язнення” підставами для звільнення з-під варти, зокрема, є скасування запобіжного заходу.

У зв’язку з тим, що запобіжний захід у вигляді взяття під варту стосовно Тимошенка Г.О. та Болюри А.В. у встановленому законом порядку скасований, зазначені громадяни підлягають негайному звільненню.

Ухвалою колегії суддів судової палати Верховного Суду України у кримінальних справах від 10.06.2003 р. виконання ухвали Апеляційного суду Київської області від 13.05.2003 р. зупинено.

Зупиняючи виконання зазначеного судового рішення, Верховний Суд України ніяких рішень щодо утримання під вартою Тимошенка Г.О. та Болюри А.В. не приймав. Окрім того, справу по суті розглядати не почав.

Оскільки ухвала Апеляційного суду Київської області від 13.05.2003 р. про звільнення Тимошенка Г.О. та Болюри А.В. була виконана і вони були звільнені з-під варти, а запобіжний захід у вигляді взяття під варту, обраний стосовно них згідно з постановою від 23.05.2003 р. Печерського районного суду м.Києва, 10.06.2003 р. скасовано, то подальше утримування під вартою Тимошенка Г.О. та Болюри А.В. є грубим порушенням ст.29 Конституції України та ст.165-2 КПК України, відповідно до яких ніхто не може бути заарештований або триматись під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Таким чином, починаючи з 10.06.2003 р., тобто після скасування за погодженням з заступником Генерального прокурора України ст. слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, який був обраний Печерським районним судом м.Києва від 23.05.2003 р., Тимошенко Г.О. та Болюра А.В. утримуються в СІЗО №13 незаконно, без вмотивованого рішення суду.

Відповідно до ст.3 Закону України “Про попереднє ув’язнення” підставою для попереднього ув’язнення є вмотивоване рішення суду про обрання запобіжного заходу – взяття під варту, винесеного відповідно до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України.

Запобіжні заходи у вигляді взяття під варту, які були застосовані щодо Тимошенка Г.О. та Болюри А.В. на підставі постанов Печерського районного суду м.Києва від 23.10.2002 р. та від 17.12.2002 р., ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13.05.2003 р. – скасовані, Тимошенко Г.О. та Болюра А.В. з-під варти звільнені 14.05.2003 р., а запобіжний захід – взяття під варту, обраний згідно з постановою Печерського районного суду м.Києва від 23.05.2003 р., скасований постановою ст. слідчого від 10.06.2003 р.

Скасовуючи постанову про обрання запобіжного заходу, який було обрано Печерським районним судом м.Києва 13.05.2003 р., ст. слідчий Генеральної прокуратури України постановив вважати Тимошенка Г.О. та Болюру А.В. утримуваними під вартою на підставі постанови Печерського районного суду м.Києва від 23.10.2002 р. у справі №49-1096.

Відповідно до ч.1 ст.156 КПК України тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.

Таким чином, на день скасування цього запобіжного заходу зазначені громадяни підлягали негайному звільненню, оскільки вмотивованого рішення суду про їх подальше тримання під вартою керівництву СІЗО №13 не було надано, а постанови Печерського районного суду м.Києва від 23.10.2002 р. не можуть бути законною підставою для утримання Тимошенка Г.О. і Болюри А.В. під вартою з 10.06.2003 р., оскільки відповідно до ч.1 ст.156 КПК України вони втратили чинність.

Крім того, згідно з ч.8 ст.156 КПК України у разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено в установленому цим Кодексом порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Начальник місця досудового ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, стосовно якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

На підставі викладеного та керуючись ст.15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”,

прошу:

1. Розглянути подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і вжити передбачених законом заходів щодо припинення порушень прав громадян Тимошенка Геннадія Опанасовича та Болюри Антоніни Володимирівни, утримуваних у Київському слідчому ізоляторі (№ 13) та звільнити їх з-під варти негайно, оскільки їх тримання під вартою є грубим порушенням ст.29 Конституції України, Закону України “Про попереднє ув’язнення” та КПК України. 

Н.Карпачова

20.06.2003 р.

* 20.06.2003 р. Уповноваженим з прав людини також було направлено аналогічне подання “Про негайне звільнення з-під варти Тимошенка Г.О. та Болюри А.В. з Київського слідчого ізолятора (№13)” начальнику Київського слідчого ізолятора (№13) І.В.Скоробагачу.
На подання Уповноваженого щодо негайного звільнення Г.О. Тимошенка та А.В. Болюри з-під варти від виконувача обов’язків голови Держдепартаменту України з питань виконання покарань О.Б. Пташинського та начальника Київського СІЗО І.В. Скоробагача надійшли за своїм змістом цинічні повідомлення про те, що підстави для їх звільнення відсутні, тобто суд нам не указ. Тільки 3.09.2004 р. заарештованих було звільнено з-під варти.

 

 

Генеральному прокурору України
Святославу Михайловичу Піскуну

ПОДАННЯ
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини*

Щодо припинення переслідування суддів
Апеляційного суду Київської області
Коротких Олександри, Леонтович Катерини та
Ященко Ірини працівниками Генеральної прокуратури України

На особистому прийомі до Уповноваженого з прав людини звернулися з заявою судді Апеляційного суду Київської області Коротких О.А., Леонтович К.Г. та Ященко І.Ю. з приводу втручання працівників Генеральної прокуратури України у відправлення правосуддя у зв’язку з незаконним порушенням 22.05.03 р. Генеральною прокуратурою кримінальної справи за фактом службового підроблення ухвали Апеляційного суду Київської області від 13.05.03 р. по справі за скаргою адвоката Швеця В.Д. на незаконність порушення кримінальних справ стосовно Тимошенко Ю.В. та інших.

Судді зазначають, що стосовно них ведеться кримінальне переслідування у зв’язку з прийняттям рішення, яке не задовольнило Генеральну прокуратуру. При проведенні обшуку 23.05.2003 р. працівники Генеральної прокуратури, грубо порушуючи вимоги ст.87 КПК України, до закінчення строку апеляційного оформлення справи та ст.386 КПК України, яка забороняє витребування справи із суду, крім суду касаційної інстанції, були вилучені не оформлені, не прошиті, не пронумеровані матеріали кримінальної справи.

При допитах працівників суду із застосуванням психологічного тиску та погроз вимагалися показання, необхідні працівникам прокуратури. Зокрема, щодо помічника судді Степанової О. збираються компрометуючі дані, які не відповідають дійсності, погрожують поміщенням її до психіатричного закладу та виключенням з вищого навчального закладу.

Після цього слідчий Генеральної прокуратури Гогільчин С.С. звернувся до голови апеляційного суду з вимогою надати кримінальні справи, які розглядали судді Коротких О.А., Леонтович К.Г. та Ященко І.Ю. за останні три роки, які не мають ніякого відношення до порушеної кримінальної справи. Наведені дії слідчого Генеральної прокуратури України грубо порушують вимоги ст.4008 КПК України, згідно з якою лише з метою перевірки заяв про перегляд справи в порядку виключного провадження, поданих заінтересованими особами, підприємствами, організаціями і посадовими особами прокурор вправі витребувати справу із суду. Отримавши відмову Генеральна прокуратура звернулася з поданням до суду про вилучення вказаних справ, який їм відмовив. Разом з тим Генеральною прокуратурою витребувані із прокуратури Київської області копії ухвал, постановлених за участю зазначених суддів.

Подана суддями апеляційного суду 26.05.2003 р. скарга на незаконність порушення Генеральною прокуратурою кримінальної справи не розглядається в Печерському районному суді м.Києва, оскільки Генеральна прокуратура на запити суду щодо надання матеріалів, на підставі яких було порушено кримінальну справу, та копій постанов про порушення кримінальної справи не реагує, порушуючи вимоги ст.2362 КПК України щодо строків розгляду таких скарг, які повинні розглядатися протягом десяти днів.

Автори вважають, що кожна дія працівників Генеральної прокуратури України при розслідуванні кримінальної справи за фактом службового підроблення ухвали Апеляційного суду Київської області від 13.05.03 р. супроводжувалася порушенням вимог кримінально-процесуального закону, що підтверджує втручання в діяльність суддів при відправленні правосуддя та порушує конституційні права суддів та позбавляє права на судовий захист.

Cуддями Коротких О.А., Леонтович К.Г., Ященко І.Ю. 4.06.2003 р. була подана прокурору Шевченківського району м.Києва заява з проханням порушити кримінальну справу за фактом втручання службових осіб Генеральної прокуратури України в діяльність суддів апеляційного суду. В подальшому зазначена заява 5.06.2003 р. була передана для розгляду прокурору Печерського району м.Києва. До цього часу вони не отримали повідомлення про прийняте рішення.

На підставі викладеного та керуючись вимогами ст.15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”,

прошу:

розглянути подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і вжити передбачених законом заходів щодо припинення переслідування працівниками Генеральної прокуратури України суддів Апеляційного суду Київської області Коротких О.А., Леонтович К.Г. та Ященко І.Ю.

Н.Карпачова

18.07.2003 р.

* Заступником Генерального прокурора України О. Медведьком 16.08.2003 р. було надано відповідь, що за наслідками перевірки фактів, викладених в поданні Уповноваженого з прав людини, постанову Генеральної прокуратури України від 22 травня 2003 р. про порушення кримінальної справи визнано законною та обґрунтованою, а дії слідчого С.Гогільчина, який проводив слідчі дії по справі, правомірними.
25 вересня 2003 р. апеляційний суд Житомирської області визнав постанову Генеральної прокуратури про порушення кримінальної справи незаконною та скасував її, а Верховний Суд України 11 грудня 2003 р. залишив без задоволення відповідне касаційне подання Генеральної прокуратури України.
2 квітня 2004 р. Рада суддів України, розглянувши це питання, не знайшла у діях вказаних суддів навіть дисциплінарного порушення.
На думку Уповноваженого з прав людини, Генеральна прокуратура вкотре продемонструвала вміння захищати «честь мундира» та відверте нехтування конституційним принципом про заборону впливу на суддів та втручання у судову діяльність.

 

 

Прем’єр-міністрові України
Віктору Федоровичу Януковичу

ПОДАННЯ
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини*

Про проект Закону України “Про внесення змін
до Закону України “Про правовий режим території,
що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок
Чорнобильської катастрофи”

13 серпня 2003 р. Кабінет Міністрів України схвалив проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Зазначеним законопроектом передба­чається змінити концептуальні підходи до визначення правового статусу забруднених територій і, як наслідок, – статусу близько 2,3 млн. громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи і мешкають на цих територіях.

Зокрема, пропонується відмовитися від переселення громадян із зон безумовного обов’язкового і гарантованого добровільного відселення як одного з основних захисних заходів і важливої складової існуючої системи захисту потерпілих. У чергах на переселення перебувають нині близько 25 тис. сімей, більшість з яких чекають переселення понад 5 років. З урахуванням переселення ці люди планували своє життя й у майбутньому. Особливо гострою є ця проблема для тих, хто залишається в напіввідселених населених пунктах зони безумовного відселення.

Тому відмова держави від переселення без визначення подальшої долі згаданих категорій громадян, як це пропонується законопроектом, буде сприйнята ними як грубе порушення їхніх конституційних прав.

Крім цього, законопроектом передбачено запровадження менш вимогливих критеріїв щодо можливості проживання людей на забруднених територіях, а також здійснення захисних заходів. Зокрема, чинним Законом України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, встановлено обов’язкове відселення людей, якщо “розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини... може перевищити 5,0 мзв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала в доаварійний період”. А захисні заходи запроваджуються, якщо цей показник перевищує 0,5 мзв (0,05 бер) на рік.

Законопроектом же дозволяється проживання на території, де ця доза може перевищити 5,0 мзв. Не встановлюється навіть верхня межа можливого опромінення людини, що, на думку Уповноваженого, є неприпустимим.

Захисні заходи запроваджуються лише, якщо доза перевищить 1,0 мзв на рік, тобто рівень, удвічі більший від встановленого чинним законом.

Зазначені новації законопроекту в підсумку призведуть до виведення з-під захисту Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи”, понад 1,5 млн. осіб, які мешкають сьогодні на території зони посиленого радіоекологічного контролю і частково – зони гарантованого добровільного відселення.

Такі норми законопроекту, у разі його прийняття, суперечитимуть вимогам ст.22 Конституції України про неприпустимість звуження існуючого обсягу прав і свобод громадян, а також порушуватимуть природні права кожної людини на життя і здоров’я, закріплені Конституцією України (ст.27 та ст.49).

Крім цього, законопроект суперечить чинній Концепції проживання населення на територіях України з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (затверджена Постановою Верховної Ради України №791-2 від 27 лютого 1991 р.), а також ст.2, 3, 4, 10, 11, 14 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Уповноважений з прав людини вважає надзвичайно актуальною проблему, пов’язану з поверненням забруднених населених пунктів до повноцінного життя. Вона потребує розробки і реалізації Державної програми реабілітації населених пунктів, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи, з визначенням конкретних обсягів робіт по кожному населеному пункту та термінів їх виконання, проведенням додаткових досліджень радіаційного стану і на цій підставі – прийняття рішень про переведення забруднених населених пунктів в іншу категорію або віднесення до категорії “чистих”.

На підставі викладеного та керуючись ст.101 Конституції України та ст.13, ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”,

прошу:

розглянути та врахувати викладені пропозиції при доопрацюванні проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” з метою запобігання порушенню конституційних прав громадян, узгодження зазначеного законопроекту з чинними законами України та врегулювання питань подальшої долі громадян, які мешкають на забруднених територіях і в установленому порядку включені до списків на переселення, а також пропозиції щодо розробки і реалізації Державної програми реабілітації населених пунктів, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи. 

Н.Карпачова

29.08.2003 р.

* Віце-прем’єр-міністр України А.Клюєв 16.01.2003 р. поінформував про те, що подання Уповноваженого з прав людини щодо необхідності доопрацювання проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” з метою запобігання порушенню конституційних прав громадян розглянуто у Кабінеті Міністрів України. Пропозиції Уповноваженого, викладені в поданні, будуть враховані під час доопрацювання. Результатом подальшої співпраці Уповноваженого з Урядом і профільним парламентським Комітетом Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи стало відкликання цього законопроекту, який, у разі прийняття, спричинив би порушення прав мільйонів постраждалих людей.

 

 

Прем’єр-міністрові України
Віктору Федоровичу Януковичу

ПОДАННЯ
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини*

Про розвиток транспортного коридору
через Керченську протоку з метою
забезпечення прав мешканців регіону

В рамках комплексної перевірки стану дотримання прав та свобод людини в Автономній Республіці Крим, яка була здійснена у вересні 2003 р. Уповноваженим з прав людини, одним із питань, яке ретельно вивчалось у м.Керчі та на Керченському півострові, була проблема забезпечення соціально-економічних, культурних та громадянських прав мешканців регіону.

Географічна віддаленість та відокремленість Керчі від центральної частини Кримського півострова і України загалом ставить розвиток економіки міста та повсякденне життя його мешканців у значну залежність від нормального функціонування переходу через Керченську протоку. Історично склалося так, що жителі цього регіону традиційно здійснювали інтенсивний обмін товарами, людьми, вантажами між Кримом та Кубанню. Це завжди позитивно впливало на економіку Керченського півострова.

Протягом 1990–2003 рр. обсяги промислового виробництва Керчі суттєво зменшилися у кілька разів і становили у 2002 р. лише незначну частину виробництва 1991 р., а встановлення державного кордону між Україною та Російською Федерацією значно ускладнило вільний обмін товарами, послугами та людьми між обома прикордонними регіонами. Це призвело до високого рівня безробіття та виникнення значної кількості нерозв’язаних соціально-економічних проблем у м.Керчі.

За цих умов розбудова транспортного коридору через Керченську протоку є надзвичайно важливим фактором подальшого розвитку економіки Керчі та забезпечення соціально-економічних та гуманітарних прав мешканців міста.

Крім цього, розвиток транспортного коридору дасть змогу максимально ефективно використати транзитні можливості України і створити найбільш короткий транспортний шлях з Європи через Україну, південь Росії до країн Кавказу, Азії та Сходу, що дасть можливість нашій державі інтегруватися до Євразійської автомобільної транспортної системи.

На даний момент у рамках керченського транспортного коридору функціонує автомобільно-пасажирська паромна переправа, яка, однак, не забезпечує повною мірою потреби Криму та Кубані у здійсненні пасажирсько-вантажних перевезень.

Протягом останніх років розглядалася ціла низка проектів, спрямованих на перспективне розширення керченського транспортного коридору, в тому числі: побудова суміщеного мостового переходу (залізничного та автомобільного); тунель під дном протоки (два паралельні залізничні полотна); гідровузол, що складається з греблі (дамби) і розвідного (підйомного) прольоту в центрі мосту; поновлення залізничного паромного сполучення.

З метою визначення оптимального із запропонованих проектів та його наступної реалізації було проведено низку переговорів між керівництвом АРК та м.Москви, що вилилось у створення ОАО “Керченський міст”.

Водночас, на думку керівництва Автономної Республіки Крим, органів центральної виконавчої влади України, причетних до реалізації зазначеного проекту, розбудова транспортного коридору через Керченську протоку можлива лише шляхом укладення двосторонньої угоди між Урядами України та Російської Федерації, яка врегульовувала б організаційні та економічно-фінансові питання розбудови транспортного коридору і його подальшої експлуатації.

Така пропозиція разом з проектом Угоди була направлена спільно Головою Верховної Ради АРК Дейчем Б., Головою Ради міністрів АРК Куніциним С. та постійним представником Президента України в АРК Діденком О. на розгляд Кабінету Міністрів України 17 вересня 2002 р.

Зважаючи на вищезазначене та керуючись п.11 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”,

прошу:

надати доручення щодо вивчення можливості укладення двосторонньої міжурядової угоди між Україною та Російською Федерацією, яка визначила б порядок та умови фінансування, організаційні передумови вибору, будівництва та подальшої експлуатації оптимального варіанта транспортного коридору через Керченську протоку. 

Н.Карпачова

23.10.2003 р.

* Перший заступник Міністра закордонних справ України В.Єльченко 28.11.2003 р. поінформував Уповноваженого з прав людини, що МЗС разом із профільними міністерствами та відомствами України було опрацьоване питання розвитку транспортного коридору через Керченську протоку. Позиція МЗС полягала в тому, що будівництво міждержавного транспортного переходу через Керченську протоку на той час було передчасним з огляду на неврегульованість питання про делімітацію державного кордону в Азово-Керченському регіоні та укладення відповідної угоди з Російською Федерацією. Така ситуація, на думку керівництва МЗС, створювала несприятливу для інвесторів атмосферу невизначеності та фінансового ризику.
Ця відповідь свідчить про те, що позиція МЗС штучно стримує розвиток транспортного коридору через Керченську протоку і не сприяє забезпеченню прав громадян України.

 
 

На початок сторінки    ^^