|
Голові Верховної Ради України ПОДАННЯ Щодо розробки нових механізмів забезпечення права 30 червня 2000 р. Уповноважений з прав людини на підставі ст.150 Конституції України, ст.40 Закону України “Про Конституційний Суд України”, ст.13, 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звернулася до Конституційного Суду України з конституційним поданням про визнання неконституційними окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. 10 жовтня 2001 р. Конституційний Суд України прийняв рішення №13-рп/2001, яким визнав заощадження громадян України їх власністю, а окремі положення ст.7 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” щодо повернення заощаджень залежно від “віку вкладника” та “інших обставин” – неконституційними. Зазначене рішення було сприйняте вкладниками та їхніми нащадками як реальний крок держави до захисту їхніх законних прав розпоряджатися власними коштами. Проте рівень бюджетного фінансування компенсаційних виплат зі знецінених заощаджень громадян, який щорічно встановлюється законом України про державний бюджет, не забезпечує виконання зобов’язань держави перед громадянами України щодо реалізації їхніх прав на користування та розпорядження своїми грошовими заощадженнями та страховими внесками. Про це свідчить той факт, що до цього часу громадянам повернуто лише близько 1% від загальної суми боргу вкладникам установ Ощадного банку та державного страхування. Не виконуються і окремі положення Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, зокрема, ч.2 ст.1 про те, що компенсації підлягають також грошові заощадження громадян України, які поміщені в установи Ощадного банку та колишнього Укрдержстраху протягом 1992–1994 рр. і які знаходились на рахунках Ощадного банку України не менше одного повного календарного року в період 1992–1995 рр. Хоча до необхідності розв’язання цієї проблеми Уповноважений з прав людини привертала увагу у Щорічній доповіді “Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні”, яка була представлена у Верховній Раді України 18 квітня 2003 р. Внаслідок цього втрачається сподівання людей на позитивне розв’язання зазначеної проблеми. Так, у 2003 р. кількість звернень до Уповноваженого з прав людини від громадян України, громадських та правозахисних організацій щодо захисту права власності на трудові заощадження зросла на 23%. Наприклад, у зверненні за підписами чотирьох Героїв Радянського Союзу, десяти інвалідів Великої Вітчизняної війни і дванадцяти учасників бойових дій, яке надійшло до Уповноваженого з Харківщини у березні 2003 року, зазначається: “...ветераны войны по состоянию здоровья не могут защитить свои права согласно ст.55 Конституции Украины. А в Сбербанке Украины на чёрный день, который настал, у них есть трудовые сбережения, и они согласны по безналичному расчёту оплатить хотя бы коммунальные услуги. Но их вкладами, вопреки 41-й статье Конституции Украины, распоряжается государство, которое ветераны войны своей кровью защитили от фашистских оккупантов, но которое сделало ветеранов объектом унижений и издевательств...” Уповноважений змушена констатувати, що стан реалізації права власності громадян на заощадження залишається однією з найгостріших проблем сьогодення, яка формує негативне ставлення суспільства до владних структур, і посилює зневіру людей у можливість побудови Української держави на засадах верховенства права та поваги до прав людини. Назріла необхідність застосування на законодавчому рівні нових підходів до розв’язання цієї проблеми. Закон України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” потребує докорінних змін у частині визначення нових механізмів та джерел повернення знецінених заощаджень, для чого необхідно провести інвентаризацію вкладів населення та здійснити уточнення суми компенсаційних коштів, які треба повернути власникам заощаджень. Стає дедалі очевиднішим, що Державний бюджет не може залишатися єдиним джерелом вирішення цього складного питання, адже проблема полягає не тільки в обмеженості ресурсів бюджету. Порушуються певною мірою і принцип соціальної справедливості, і права тих громадян, які не є вкладниками Ощадного банку та клієнтами Держстраху, на користування бюджетними коштами. При цьому для розв’язання цієї проблеми не залучаються фінансові ресурси тих підприємств, організацій та галузей економіки, які створювалися і отримували інвестиції за рахунок коштів вкладників. Тим більше, що подібний досвід вже існує в деяких країнах СНД, зокрема Білорусі, Росії, Казахстані. Для прийняття рішень щодо нових механізмів та джерел забезпечення прав громадян на користування та розпорядження заощадженнями, визнаними зазначеним рішенням Конституційного Суду України їхньою власністю, і реформування в цілому системи компенсації знецінених заощаджень по вкладах до установ Ощадного банку України та державного страхування напрацьовано достатньо матеріалів. Підвищення темпів економічного зростання також створює нові потенційні можливості для реалізації права громадян на користування та розпорядження власними коштами. На підставі викладеного, керуючись ст.101 Конституції України, п.3, 4 ст.3, п.11 ст.13, ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: надати доручення прискорити прийняття Верховною Радою України законодавчих актів щодо реалізації права громадян на користування та розпорядження особистими грошовими заощадженнями, розміщеними в установах Ощадного банку та державного страхування колишнього СРСР, які рішенням Конституційного Суду України від 10 жовтня 2001 р. №13-рп/2001 визнані їхньою власністю, шляхом розробки нових механізмів та джерел повернення знецінених заощаджень, передбачивши при цьому також механізм індексації та повернення коштів, вкладених у ці установи протягом 1992–1994 рр.
Н.Карпачова 08.04.2004 р.
Голові Апеляційного суду м.Києва ПОДАННЯ Щодо незаконного арешту Інституті кардіології АМНУ До Уповноваженого з прав людини звернулися з заявою Тимошенко Ю.В., Таран В.В., Білорус О.Г., Шкіль А.В. та інші народні депутати (всього 16 осіб), адвокат Н.В. Пуденко з приводу необґрунтованої зміни міри запобіжного заходу з підписки про невиїзд на утримання під вартою підсудній Болюрі А.В. У зв’язку з повідомленням про грубі порушення конституційних прав Болюри А.В. Уповноваженим на підставі п.1 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відкрито провадження у справі про порушення прав людини. З повідомлень авторів звернень випливає, що у провадженні Шевченківського районного суду м.Києва (головуючий суддя: Шостак О.О., судді: Мороз І.М., Бужак Н.П.) знаходиться кримінальна справа №49-1096 за обвинуваченням Болюри А.В., яка була 01.03.2004 р. госпіталізована до Науково-практичного центру ендоваскулярної нейроренгенохірургії АМН України у тяжкому стані, де знаходилась на стаціонарному лікуванні до 29.04.2004 р. з приводу спонтанного субарахноїдального крововиливу з синдромом артеріальної гіпертензії. 29.04.2004 р. Болюра А.В. була виписана з зазначеного медичного закладу для подальшого амбулаторного лікування і нагляду невропатологом за місцем постійного проживання. Згідно з листком непрацездатності, виданим Науково-практичним центром ендоваскулярної нейрорентгенохірургії АМН України, Болюра А.В. перебувала на стаціонарному лікуванні з 01.03.2004 р. по 29.04.2004 р. і була виписана з діагнозом гостре порушення мозкового кровообігу із заключним висновком: продовжує хворіти. На підставі ухвали Шевченківського районного суду м.Києва від 23.03.2004 р. у період з 02.04.2004 р. по 21.04.2004 р. було проведено комісійну судово-медичну експертизу стосовно Болюри А.В. Відповідно до висновків зазначеної експертизи Болюра А.В. є хворою і потребує нагляду кардіолога та невропатолога за місцем постійного проживання. Після виписки з Науково-практичного центру ендоваскулярної нейрорентгенохірургії АМН України і відповідно до медичної рекомендації Болюра А.В. з 05.05.2004 р. перебувала на амбулаторному лікуванні за місцем її постійного проживання у 10-й міській клінічній лікарні м.Дніпропетровська. З вищевикладеного можна зробити висновок: Болюра А.В. страждає тяжким захворюванням, що підтверджено відповідними медичними документами і висновками зазначеної медичної експертизи, які були надані у встановленому порядку Шевченківському районному суду м.Києва. Окрім того, 07.05.2004 р. захисником Болюри А.В. – Пуденко Н.В. письмово повідомлено головуючого по справі суддю О.О. Шостака про те, що її підзахисна перебуває на амбулаторному лікуванні за місцем постійного проживання в м.Дніпропетровську і надала завірену копію листка непрацездатності хворої Болюри А.В. Попри вказані обставини, тяжку хворобу Болюри А.В. і те, що суду було достеменно відомо про перебування її на амбулаторному лікуванні за місцем постійного проживання в м.Дніпропетровську, 11.04.2004 р. ухвалою Шевченківського районного суду м.Києва стосовно Болюри А.В. було застосовано привід на судове засідання на 19.05.2004 р. Водночас, приймаючи рішення про застосування приводу стосовно Болюри А.В., суд не з’ясував, чи була Болюра А.В. належним чином повідомлена про день і місце судового розгляду справи. За таких обставин суд не мав жодної законної підстави визнавати неявку Болюри А.В. в судове засідання 11.05.2004 р. як неявку без поважних причин і застосовувати щодо неї привід у судове засідання на 19.05.2004 р. За моїм дорученням представник Уповноваженого особисто відвідав Болюру А.В. у Київському слідчому ізоляторі і пересвідчився у вкрай важкому стані її здоров’я, який є реальною загрозою її життю. Під час спілкування з нею встановлено, що 17.05.2004 р. вона прибула до м.Києва з метою ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, але під час слідування до м.Києва стан її здоров’я значно погіршився, у зв’язку з чим 17.05.2004 р. її було доставлено до Інституту кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска, де їй була надана екстрена медична допомога і госпіталізовано. 18 травня 2004 р. захисником Пуденко Н.В. в канцелярію Шевченківського районного суду м.Києва було надано оригінал довідки Інституту кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска АМН України від 18.05.2004 р., відповідно до якої хвора Болюра А.В. з 17 травня 2004 р. перебуває на стаціонарному лікуванні у відділенні симптоматичних гіпертензій Інституту з діагнозом: гіпертонічна хвороба ІІІ ст. Гіпертонічний криз 17.05.2004 р. Серцева недостатність І ст. Наслідок субарахноїдального крововиливу (березень 2004 р). Ішемічна хвороба серця, стенокардія напруги ІІ ФК. Атеросклеротичний кардіосклероз. Хронічний правобічний пієлонефрит у фазі нестійкої ремісії. Відповідно до цієї довідки хвора Болюра А.В. потребує поглибленого обстеження і лікування в умовах кардіологічного стаціонару. Окрім того, 19.05.2004 р. медичним консиліумом у складі: головного терапевта МОЗ України член-кор. АМНУ, професора Коваленко В.М., керівника відділу гіпертонічної хвороби професора Свіщенко Є.П., керівника відділу хронічної ішемічної хвороби серця професора Лутай М.І., заступника головного лікаря зі стаціонарної допомоги Костиря А.Д., провідного лікаря-невролога Степовика М.В., лікуючого лікаря Перехрестова В.Я., у присутності: заступника Міністра охорони здоров’я, професора Білого В.Я., Головного судово-медичного експерта МОЗ України, професора Шупика Ю.П., заступника начальника Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України, кандидата медичних наук Бурчинського В.Г., судово-медичного експерта МОЗ України Мазної Н.О. після вивчення медичної документації, результатів обстеження і огляду хворої Болюри А.В. було складено висновок. Згідно з зазначеним висновком консиліум констатував, що Болюра А.В. хворіє на: гіпертонічну хворобу ІІ ст., гіпертензивний неускладнений криз 17.05.2004 р., гіпертензивну ретинопатію, дисциркуляторну гіпертинзивну енцефалопатію з двобічною пірамідною недостатністю ІІ (другою) ст. та астено-невротичний синдром. За висновком консиліуму, стан здоров’я хворої Болюри А.В. не дає змоги їй брати участь у судовому засіданні 19.05.2004 р. у зв’язку з ризиком розвитку повторного гіпертонічного кризу. Про судове засідання, яке було призначено на 19.05.2004 р., А.В.Болюра судом не повідомлялась. Окрім того, під час спілкування у СІЗО №13 з заарештованою Болюрою А.В. остання зазначила представнику Уповноваженого з прав людини: “…Я никак не хотела нарушать существующий порядок установленных взаимоотношений между мной и судебными органами. Если бы могла предвидеть такой исход, я бы ползком ползла (извините), в суд”. Ухвалою Шевченківського районного суду м.Києва від 19.05.2004 р. змінено міру запобіжного заходу стосовно Болюри з підписки про невиїзд з постійного місця проживання на утримання під вартою в СІЗО №13 Державного департаменту України з питань виконання покарань. 19.05.2004 р. приблизно о 20 год., перебуваючи на стаціонарному лікуванні в Інституті кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска АМН України, Болюра А.В. була в брутальній та цинічній формі заарештована співробітниками міліції ГУ МВС України у м.Києві в лікарняній палаті та в наручниках доставлена під вартою до Київського слідчого ізолятора. При цьому хворій жінці не дозволили взяти з собою навіть необхідні ліки та особисті речі. Зазначений арешт і етапування Болюри А.В. до слідчого ізолятора було здійснено, попри категоричне заперечення лікарів цієї медичної установи. Зважаючи на вищевикладене, Уповноважений з прав людини розцінює арешт хворої Болюри А.В., за вищезазначених обставин, як один із видів катувань та жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність людини, поводження чи покарання. Тому вимагаю негайно вжити передбачених законом заходів для припинення брутальних порушень прав хворої Болюри А.В. Керуючись ст.3, 15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: при розгляді справи врахувати зазначені в поданні Уповноваженого з прав людини обставини та обрати щодо А.В.Болюри міру запобіжного заходу, не пов’язану з позбавленням волі, у зв’язку як з критичним станом її здоров’я, так і порушенням Шевченківським районним судом м.Києва ст.25, 27, 28 Конституції України, вимог Кримінально-процесуального кодексу України та забезпечити рішенням суду отримання нею необхідної медичної допомоги в продовженні лікування в спеціалізованому закладі – Інституті кардіології імені акад. М.Д. Стражеска АМН України. Н.Карпачова 24.05.2004 р.
Прем’єр-міністрові України ПОДАННЯ Про приведення у відповідність до До Уповноваженого з прав людини надходять звернення від окремих громадян та громадських організацій щодо захисту конституційних прав постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи на одержання належних пенсій, пільг і компенсацій. Статтями 30, 36, 37, 39, 48, 50, 51, 54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“, розміри пенсій, пільг і компенсацій для постраждалих встановлені залежно від визначеної законом мінімальної заробітної плати. Згідно зі ст.67 зазначеного Закону “конкретні розміри всіх доплат, пенсій і компенсацій підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати“. Після набуття чинності Конституцією України низкою законів України встановлювався розмір мінімальної заробітної плати відповідно до зростання вартості життя і рівня інфляції. Ці закони містили положення щодо незастосування встановленого розміру мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення розмірів пенсій і компенсацій. Зокрема, згідно зі ст.2 Закону України “Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2002 рік“ (Відомості Верховної Ради України, 2002, №15, ст.99) встановлено, що “до прийняття Верховною Радою України змін до законів, у нормах яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, Кабінету Міністрів України здійснювати зазначене застосування, виходячи з реальних можливостей видаткової частини Державного бюджету України на 2002 рік“. Проте, починаючи з 1 січня 2003 р., цей Закон втратив чинність. А наступні законодавчі акти, якими встановлювався розмір мінімальної заробітної плати, зокрема Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2003 рік“, а також Закон України “Про Державний бюджет України на 2004 рік“, не містять норм щодо обмеження розміру мінімальної заробітної плати для розрахунків виплат і компенсацій постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, починаючи з січня 2004 р., як розрахункова величина для встановлення пенсій, пільг і компенсацій має застосовуватися мінімальна заробітна плата 205 грн. на місяць, встановлена ст.89 Закону “Про Державний бюджет України на 2004“. На практиці ж органи виконавчої влади керуються постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 р. №836, якою встановлені розміри виплат, компенсацій і пенсій у десятки разів менші, ніж визначені Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“. Уповноважений з прав людини має підстави розцінювати наведене як порушення вимог ч.2 ст.19 Конституції України, згідно з якою “...органи державної влади ... зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України“. Крім цього, п.2 постанови Кабінету Міністрів “Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету“ від 3 січня 2002 р. №1, встановлено, що, “... виходячи з розміру 19 грн. 91 коп., проводяться розрахунки: а) пенсій, призначених відповідно до частини четвертої ст.54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ (796-12); б) додаткової пенсії, передбаченої Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ (796-12), під час призначення та перерахунку пенсій відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення” (1788-12) (крім пенсій працівникам, передбаченим у частині третій статті 53 зазначеного Закону) і пенсій, передбачених частиною четвертою статті 54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“. На думку Уповноваженого, в такий спосіб Кабінет Міністрів України також порушує згадану ч.2 ст.19 Конституції України і права постраждалих громадян на належне пенсійне забезпечення. Як порушення вимог Конституції України розцінює Уповноважений і дії Уряду щодо застосування у п.п 5, п.12 постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку надання документів та їх складу при застосуванні податкової соціальної пільги“ обмежень на користування податковою соціальною пільгою для осіб, віднесених до 1 або 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які брали участь у ліквідації аварії, або потерпіли від неї, пізніше 1986 року. Адже згідно зі ст.14 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“, до категорій 1 і 2 можуть бути віднесені і особи, які брали участь у ліквідації наслідків аварії не тільки у 1986, а й у наступних, 1987–1989 рр. Враховуючи те, що згаданими нормами постанов Кабінету Міністрів України порушуються конституційні права людини на соціальний захист, керуючись ст.101 Конституції України, п.11 ст.13, ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“, прошу: вжити необхідних заходів з метою приведення у відповідність до Конституції України і чинного законодавства: постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 р. №836 “Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“; постанови Кабінету Міністрів України “Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету“ від 3 січня 2002 р. №1 – у частині запровадження визначеної законом величини мінімальної заробітної плати; постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку надання документів та їх складу при застосуванні податкової соціальної пільги“ від 26.ХІІ.2003 р. №2035 в частині поновлення права всіх осіб 1 і 2 категорій, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, на користування податковою соціальною пільгою. Н.Карпачова 07.06.2004 р.
Віце-прем’єр-міністрові України ПОДАННЯ Про забезпечення прав на належний медичний До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшло звернення від Всеукраїнської громадської організації “Об’єднання інвалідів – хворих на “хворобу Гоше” з проханням сприяти запровадженню і належному фінансуванню державної програми надання допомоги громадянам, враженим цією тяжкою недугою. У цьому зверненні, зокрема, йдеться про те, що на сьогодні в Україні зареєстровано 17 дітей, які хворіють на “хворобу Гоше”. Раніше це тяжке генетичне захворювання було невиліковним. Проте 10 років тому винайдений препарат “Церезим”, вживання якого, подібно інсуліну при діабеті, дає змогу людині повернутися до нормального життя. “Церезим” є єдиним у світі препаратом для лікування таких хворих. Законом України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” не передбачено видатків на фінансування програми надання допомоги хворим на “хворобу Гоше”. У зв’язку з цим громадська організація від імені батьків дітей, хворих на цю хворобу, порушує питання про виділення бюджетних коштів на лікування вражених цією хворобою у 2004 р. Перший заступник Міністра охорони здоров’я України О.М. Орда поінформував Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про те, що Міністерством розроблено проект постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження заходів щодо подальшого розвитку медико-генетичної допомоги населенню України на 2004–2006 роки”, де передбачено і медикаментозне забезпечення дітей, хворих на “хворобу Гоше”. Зазначений проект постанови було направлено на погодження до Міністерства фінансів України, яке надіслало відповідь, що згідно з п.55 розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.03.04 №150-р “Про заходи щодо забезпечення складання проекту Державного бюджету України на 2004 рік” заборонено вносити у 2004–2005 рр. міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади пропозиції щодо збільшення бюджетних асигнувань на окремі бюджетні програми без визначення додаткових джерел фінансування”. Відповідно до Указу Президента України від 24 липня 2000 р. №918/2000 “Про затвердження положення про Міністерство охорони здоров’я України” визначення джерел фінансування не є компетенцією Міністерства охорони здоров’я України. Змушена нагадати також, що ст.49 Конституції України гарантує громадянам України право на охорону здоров’я та медичну допомогу. Враховуючи викладене, а також доручення сесії Верховної Ради України Кабінету Міністрів України від 02.06.04 р. щодо підготовки узгодженого варіанта проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” та винесення його на розгляд сесії до 16 червня 2004 р., керуючись ст.101 і 116 Конституції України, п.11 ст.13, ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: вжити заходів щодо захисту права на належний медичний захист хворих на “хворобу Гоше” і внесення пропозицій Верховній Раді України щодо фінансування зазначеної проблеми у 2004 р. Н.Карпачова 15.06.2004 р.
Голові Верховної Ради України ПОДАННЯ Про поновлення прав дітей на оздоровлення Уповноваженим з прав людини у травні 2004 р. вивчався стан дотримання конституційних прав і свобод людини в Одеській області. При цьому встановлено, зокрема, що впродовж останніх років порушуються права дітей на оздоровлення та відпочинок у Дитячому центрі “Молода гвардія”. Унікальний у минулому Республіканський піонерський табір ЦК ЛКСМУ “Молода гвардія”, а нині – Дитячий центр “Молода гвардія” (далі – ДЦ) перестає належати українській дітворі. У піонерському таборі протягом року за безплатними путівками раніше відпочивали понад 12,5 тиc. дітей. Минулого року у літній період оздоровилися менше 2,5 тис. дітей за путівками вартістю 865 грн. на одну зміну. Державне фінансування роботи ДЦ здійснювалося з 1954 р. у повному обсязі відповідно до потреб. Починаючи з 1998 р., фінансова підтримка цього закладу у різні роки становить від 30 до 60% від потреби, внаслідок чого державою було недофінансовано 3,6 млн. грн. на необхідні заходи, для забезпечення діяльності центру. У серпні 2002 р. ДЦ виключений з переліку закладів позашкільної освіти, які фінансуються з державного бюджету і повністю переведений на господарсько-підприємницьку діяльність сезонного характеру. Складна фінансова ситуація призвела до того, що керівництво ДЦ вимушене здавати приміщення в оренду комерційним структурам – кадровому агентству “Талант-профі”, філіалу АКБ “Імексбанк” та іншим. Частина майна ДЦ Спілка молодіжних організацій України продала ТОВ НВО “Технофінпроект”, яке в свою чергу перепродало цю нерухомість ВАТ “Чернігівавтодеталь”. Катастрофічна нестача коштів призводить до того, що приміщення ДЦ суттєво псуються, потребують капітального ремонту. Чудове місце розташування ДЦ – на 38 га приморських земель та майже 1 км прекрасного морського пляжу – притягують увагу різних ділків, які у будь-який спосіб намагаються заволодіти цією перлиною Причорномор’я, що десятиріччями слугувала дітям. Свої претензії на п’ять корпусів дружини “Морська” через господарський суд пред’являє приватне підприємство “Консалтинг-агенція-Кредо” (м.Київ). Федерація дитячих організацій України намагається отримати через міську раду свідоцтво на право власності на нежилі приміщення та споруди. Постановою Верховної Ради України “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” від 4 лютого 1994 р. визначено, що зазначене майно, розташоване на території України, є загальнодержавною власністю. Згідно зі ст.33 Закону України “Про власність” управління державним майном від імені народу здійснює Верховна Рада України або визначений нею орган. На думку Уповноваженого з прав людини, відповідно до цих положень і повинно вирішуватися питання набуття права власності щодо майнового комплексу ДЦ. У подібний спосіб, наприклад, розв’язані проблеми майна і фінансування колишніх російських піонерських таборів “Океан” та “Орльонок” і білоруського – “Зубрьонок”. Відповідно до вимог п.1 ст.92 та ст.101 Конституції України, керуючись ст.2, 3, 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: з метою поновлення прав дітей України на оздоровлення та відпочинок у Дитячому центрі “Молода гвардія” вжити заходів щодо врегулювання питання про державну власність цього унікального дитячого оздоровчого закладу та забезпечення належного бюджетного фінансування його діяльності. Н.Карпачова 25.06.2004 р. | |