|
Президентові України ПОДАННЯ Про забезпечення конституційних гарантій незалежних конституційних органів – Рахункової палати, Уповноваженого з прав людини та інших На пленарному засіданні Верховної Ради України 22 червня 2006 р. і в українських засобах масової інформації оприлюднено текст коаліційної угоди “Про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання”, в додатках до якої визначено розподіл посад Голови Рахункової палати і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини між учасниками коаліції і опозицією терміном на п’ять років. Предметом коаліційної угоди стали також посади Голови Верховної Ради України, його заступників, голів і заступників голів парламентських комітетів, а також керівників органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України. Зазначеними діями суб’єкти коаліційної угоди порушили Конституцію України і чинне законодавство України, перевищивши свої повноваження і фактично узурпувавши права і повноваження всієї Верховної Ради України. Адже Конституція України у ч. 8 ст.83 визначає вичерпний перелік державних посад, кандидатури на які коаліція депутатських фракцій має право вносити Президентові України. Це посади Прем’єр-міністра і членів Кабінету Міністрів України. Відповідно до ч. 9 згаданої статті Конституції засади формування, організації діяльності коаліції встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Згідно ж з п.4 ст.61 Регламенту до коаліційної угоди додаються лише списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів України. Ніяких інших додатків до угоди Регламентом не передбачено, а тому вони є незаконними. До того ж відповідно до статей 98 і 101 Конституції України Рахункова палата і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є конституційними органами парламентського контролю, які здійснюють свою діяльність від імені всієї Верховної Ради, а не від імені її частини, як коаліції, так і опозиції. Відповідно до ст.4 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України, її розпуску і навіть – введення воєнного або надзвичайного стану! Угода суперечить також рішенню Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 р. про те, що Рахункова палата є конституційним органом спеціальної компетенції і не може підпорядковуватися ні владі, ні опозиції. Законами України встановлені особливі процедури обрання на посади Голови Рахункової палати і Уповноваженого з прав людини та припинення їх повноважень. З метою уникнути залежності Голови Рахункової палати і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від розкладу політичних сил у Верховній Раді України законодавством встановлено навіть різні терміни повноважень парламенту і керівників зазначених конституційних органів. Незалежність омбудсмана – це фундаментальний принцип, якого свято дотримуються в усіх без винятку понад ста країнах, де утворена і діє така інституція. У суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено. Саме через те, що модель Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (українського Омбудсмана) відповідає європейським та світовим стандартам, його обрано у 1998 р. до Європейського, а у 2000 р. – до Міжнародного інститутів омбудсмана. Наміри підпорядкувати діяльність Рахункової палати певній політичній силі також не відповідають не тільки Конституції України, а й вимогам міжнародного права та світовій практиці. Йдеться насамперед про нехтування основними положеннями Декларації про керівні принципи фінансового контролю, прийнятої у жовтні 1977 р. у м. Лімі (Перу), якою керуються 178 країн – учасниць Міжнародної організації вищих органів фінансового контролю (INTOSAI), що діє під егідою Організації Об’єднаних Націй і членом якої є Рахункова палата України з 1998 р. Такі наміри суперечать і головним напрямам Плану дій Україна – ЄС, затвердженого Урядом України 27 квітня поточного року щодо розбудови системи зовнішнього контролю (Рахункова палата України) на принципах політичної та фінансової незалежності. Крім цього, відповідно до статей 88 і 89 Конституції України обрання Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України, а також створення комітетів Верховної Ради України та обрання голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів належать до повноважень усього складу Верховної Ради України. Верховна Рада України, а не якась її частина, у тому числі коаліція депутатських фракцій, має право призначати посадових осіб, зокрема Голову Антимонопольного комітету України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голову Фонду державного майна України –відповідно до п. 12 ст. 85 Конституції України. Тобто зазначена коаліційна угода порушує права народних депутатів України на здійснення ними конституційних повноважень. Враховуючи викладене, керуючись ст.102 Конституції України, згідно з якою Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, відповідно до повноважень, визначених п.11 ст.13, ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: вжити заходів з метою приведення у відповідність до Конституції України і чинного законодавства процесу формування органів державної влади і призначення на державні посади. Н. Карпачова 26.06.2006 р.
Ректору Київського національного ПОДАННЯ Про захист конституційного права Сергія Старового, До Уповноваженого з прав людини звернувся В. Турський – член Ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, член Ради Спілки юристів України, голова Всеукраїнської благодійної організації інвалідів “Обличчям до істини”, з проханням сприяти захисту конституційного права на здобуття вищої освіти Сергія Миколайовича Старового. З таким же проханням звернулася до Уповноваженого на особистому прийомі і мати абітурієнта – Г. Старова. У зверненнях повідомляється, що Сергій Старовий є інвалідом з дитинства І групи по зору. Попри це, у 2006 р. він “на відмінно”закінчив середню спеціальну школу-інтернат № 5 – загальноосвітній навчальний заклад І–ІІІ ступенів для сліпих дітей ім. Якова Батюка в м.Києві. З 10-ти років цей юнак вільно володіє засобами озвученої взаємодії з комп’ютером, сам розробляє комп’ютерні програми. З метою продовження навчання і здобуття вищої освіти С. Старовий 23.06.2006 р. подав документи до приймальної комісії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка для вступу на денне відділення факультету кібернетики за спеціальністю “інформатика”. Проте 3.07.2006 р. йому зателефонували з приймальної комісії і запропонували забрати документи, пояснюючи це відсутністю в університеті фахівців з питань надання допомоги незрячим студентам. Зазначені дії комісії правомірно розцінюються авторами звернень до Уповноваженого як порушення конституційного права людини на здобуття вищої освіти, гарантоване ст.53 Конституції України. Це право проголошене також у ст.26 Загальної декларації прав людини і ст.2 Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Крім того, відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками. Непорушність прав інвалідів та заборона будь-якої їх дискримінації визначена п. 2, 7 Декларації про права інвалідів Організації Об’єднаних Націй. Принцип рівних можливостей інвалідів у галузі вищої освіти закріплений у Правилі № 6 Резолюції 48/96 Генеральної Асамблеї ООН “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”. Згідно зі ст.4 Закону України “Про вищу освіту”громадяни України вільні також у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. В. Турський і Г. Старова у своїх зверненнях до Уповноваженого наводять цілком слушні приклади великого внеску незрячих вчених, юристів, літераторів, діячів культури у світову наукову і культурну скарбницю. Очевидно, що і Сергію Старовому треба надати можливість реалізувати свої здібності, прагнення не залишитись на утриманні держави, а зробити свій внесок у її зміцнення. З огляду на вищевикладене та на підставі ст. 101 Конституції України, п.11 ст.13, ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу: з метою уникнення дискримінаційного підходу поновити порушені конституційні права Сергія Старового на здобуття вищої освіти в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, надавши всі можливості скласти вступні іспити. Н. Карпачова 06.07.2006 р.
Президентові України ПОДАННЯ Щодо негайного повернення в Україну усиновлених Упродовж останніх 10 років Україна веде послідовну й наполегливу боротьбу за припинення торгівлі українськими дітьми-сиротами під виглядом їх усиновлення іноземцями, за внесення змін до українського законодавства. До Уповноваженого з прав людини звертаються громадяни з проханням захистити права дітей, зокрема тих, які проживають за межами України й усиновлені іноземними громадянами. Про факти порушення прав дітей, а іноді й скоєння деякими іноземними усиновителями злочинів стосовно таких дітей стає відомо з повідомлень українських і зарубіжних ЗМІ. Як свідчить правозастосовча практика з питань усиновлення, Міністерство закордонних справ України, його дипломатичні представництва, на які відповідно до законодавства України, а також ст. 31 Консульського статуту України покладені обов’язки ведення обліку усиновлених українських дітей, що проживають у сім’ях іноземних громадян за межами України, та здійснення нагляду за додержанням їх прав, не завжди належним чином виконують вимоги національного законодавства. Так, усупереч п. 30 Порядку здійснення нагляду за дотриманням прав дітей-сиріт після усиновлення (затвердженого Кабінетом Міністрів України 28 серпня 2003 р. за № 377) станом на 1 липня 2006 р. в Україні немає ніякої інформації про умови проживання і виховання 511 українських дітей з 2058, усиновлених іноземними громадянами ще у 2004 році. У вересні 2005 р. діючий на той час при Міністерстві освіти і науки України Центр з усиновлення дітей, висловивши стурбованість у зв’язку з відсутністю свідчень стосовно 1300 дітей, усиновлених протягом 1996–2003 рр., призупинив прийом документів від кандидатів на усиновлення з США, Італії, Франції, Німеччини, Іспанії, Канади. Завдяки цьому, а також діяльності Інтерполу ситуація дещо поліпшилась, проте серйозні проблеми залишилися. Особливо незадовільний стан щодо контролю за усиновленими дітьми-сиротами склався зі США, звідки в Україну на 1 липня 2006 р. не було надіслано інформацію про 795 дітей, усиновлених упродовж 1997–2005 рр. Це відбувається за умов, коли стала відомою інформація про притягнення до кримінальної відповідальності двох громадян цієї країни у 2005 р. за злочини, скоєні щодо усиновлених дітей. Тільки після арешту у 2005 р. громадянки США Пеггі Сью Хілт за вбивство усиновленої нею дитини з Росії та звернення з цього приводу до МЗС Уповноваженого з прав людини підтвердилась інформація, що в сім’ї подружжя Хілт була друга дитина – українська дівчинка, удочерена ними з Рівненського дитячого будинку у 2001 р. Після виявлення цього факту українські дипломати протягом п’яти місяців не допускались представниками американської влади до зустрічі з дитиною, яка перебувала під опікою Департаменту соціальної служби округу Вейк штату Північна Кароліна. Тільки 12 січня 2006 р. відбулася зустріч з дівчинкою, яка за законодавством України до 18 років залишається громадянкою України. Її подальшу долю не вирішено, як це повинно бути, – з урахуванням інтересів самої дитини відповідно до Конвенції ООН про права дитини та законодавства обох країн. Так звана мати засуджена американським судом на 35 років позбавлення волі, а її чоловік навіть не позбавлений батьківських прав. Досі так і не визначено питання щодо повернення української дівчинки на Батьківщину. Про цей випадок я інформувала Вас під час особистої зустрічі в березні 2005 р. Не менш жахливий випадок пов’язаний ще із одним громадянином США – Джоном Волтером Крюгером, який у 2002–2004 рр. усиновив в Україні трьох хлопчиків 1994, 1995 і 1997 років народження, а у грудні 2005 р. Департаментом поліції м. Бейкерсфільд проти нього було порушено кримінальну справу за звинуваченням у сексуальних знущаннях над цими дітьми. Попри те, що Д. Крюгер вже у 1991 р. був підозрюваним у сексуальних домаганнях, каліфорнійська агенція соціальних послуг Chrysalis House надала позитивний висновок на нього як потенційного усиновителя, що дало підстави українській стороні поставити його на облік кандидатом на усиновителя, а потім двічі надавати дозвіл на усиновлення дітей-сиріт з Херсонського дитячого будинку. Надіслані ним в Україну звіти про стан виховання дітей свідчили про те, що вони “без жодних проблем адаптувались у сім’ї”. Як стало відомо, нині Д. Крюгера випущено під заставу, а діти тимчасово перебувають у сім’ях, які начебто мають “благонадійну репутацію та співпрацюють із соціальними службами”. Департамент соціальних служб м. Бейкерсфільд відмовився від співпраці з Генеральним консульством України в Сан-Франциско, запевнивши, що “стан дітей є задовільним”. Американська сторона не дозволила українським дипломатам зустрітися з дітьми – громадянами України, що позбавило можливості отримати всебічну інформацію. Наведені факти свідчать про відсутність будь-якого контролю з боку американських державних органів за виконанням усиновителями українських дітей зобов’язань, наданих Україні у нотаріально засвідченій формі (відповідно до українського національного законодавства). Міністерство закордонних справ України фактично стало споглядачем такого стану речей, не направивши жодної ноти американській стороні з вимогами усунення брутальних порушень та негайного забезпечення зустрічі представників українських дипломатичних установ із дітьми – українськими громадянами, усиновленими громадянами США подружжям Хілт і Д. Крюгером. Крім того, досі МЗС України не зроблено жодних кроків для виконання рекомендацій чотирьох комітетів Верховної Ради України, прийнятих 11 грудня 2002 р. (за №06-4/4-13), стосовно укладання двосторонніх міждержавних угод з країнами, в які усиновлюються українські діти, передусім зі США, що є країною, яка усиновлює найбільше українських дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування. Так, починаючи з 1996 р., з 14 952 дітей, усиновлених іноземцями, 6035 дітей усиновлено громадянами США. Такі двосторонні угоди повинні стати перепоною ігноруванню та нехтуванню вимогами українського законодавства щодо контролю та охорони прав усиновлених українських дітей-сиріт. На підставі викладеного, керуючись статтями 101, 116 Конституції України та ч. 3 ст. 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: 1. Надати доручення МЗС України про направлення відповідної ноти США щодо усунення порушень прав українських дітей, усиновлених родинами громадян США – Хілтами і Д. Крюгером, на зв’язок з Батьківщиною, надання дипломатичним особам України права на зустріч з ними та вирішення питання щодо негайного їх повернення в Україну. 2. Доручити Генеральній прокуратурі України негайно перевірити стан дотримання МЗС України законодавства щодо здійснення обліку усиновлених українських дітей, що проживають у сім’ях іноземних громадян за межами України, та нагляду за додержанням їх прав. 3. Порушити перед Кабінетом Міністрів України питання щодо укладання двосторонніх угод з державами, в які усиновлюються українські діти-сироти. 4. Направити відповідну інформацію до Ради ООН з прав людини для відповідного реагування. Про результати розгляду подання прошу повідомити в порядку й терміни, встановлені Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. Н. Карпачова 08.08.2006 р.
Президентові України ПОДАННЯ Про брутальне порушення прав на землю мешканців На шпальтах газет “Сегодня“ від 1 липня 2006 р. та “Комсомольская правда” від 4 липня 2006 р. оприлюднено матеріали про те, що 40-річна жителька м. Алушти покінчила життя самогубством, викинувшись з балкона мерії міста. У публікаціях йшлося про бездушне ставлення до мешканки м. Алушти Н. Кобелєвої з боку органів місцевої влади, що спонукало її до такого відчайдушного кроку. Уповноваженим з прав людини відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” було відкрито провадження. За дорученням Уповноваженого її представники з виїздом до м. Алушти вивчили фактичні обставини цієї трагедії, пов’язаної з порушенням найголовнішого конституційного права – права людини на життя. Зібрані матеріали дають підстави стверджувати, що наведені в матеріалах газет факти дійсно мали місце. Встановлено, що загибла Наталя Кобелєва – одинока мати, 1965 р. н., проживала разом з неповнолітнім сином по вул. Сергеєва-Ценського, 6. Мешканці цього будинку, в т.ч. батьки загиблої, ще з початку 60-х років ХХ ст. використовували прилеглі до будинку вільні земельні ділянки площею 0,04–0,05 га під садівництво та городництво. Після смерті батьків Н. Кобелєва продовжувала користуватися їхньою ділянкою. Встановлено, що упродовж останніх років це було єдиним джерелом доходів її сім’ї та єдиною можливістю виховувати та навчати сина. 19 березня 2002 р. сесія Алуштинської міської ради прийняла рішення, яким надала дозвіл на проект відводу про виділення 1 га землі в одному із найбільш престижних районів м. Алушти по вул. Сергеєва-Ценського громадському об’єднанню “Спортивний клуб “Алустон–98” (далі – СК “Алустон–98”) “на розміщення власної бази”, попри висновок Управління архітектури міськвиконкому від 03.09.2001 р. № 375, яким було надано дозвіл на ділянку площею лише 0,6 га. У висновку до того ж зазначено, що тут розташовані земельні ділянки з плодовими деревами та господарськими будівлями громадян. На підставі цього рішення 13 травня 2002 р. був здійснений відвід відповідної земельної ділянки. До зони відводу потрапили і присадибні ділянки мешканців будинку № 6. Рішенням Алуштинської міської ради від 22 травня 2002 р. № 2/115 ця ділянка була передана для будівництва спортивної бази, передусім стадіону, в оренду СК “Алустон–98” терміном на 15 років, хоча схил землі становить до 30 градусів. Цим рішенням СК “Алустон–98“ зобов’язувався у місячний термін укласти з міською радою договір оренди земельної ділянки, але ця умова виконана не була. Відвід ділянки в натурі було здійснено, а рішення міської ради № 2/115 від 22 травня 2002 р. прийняте, попри те, що частина виділеної ділянки була зайнята і понад 40 років відкрито використовувалася мешканцями будинку № 6. Правовий статус цих ділянок так і не був визначений. Так само без урахування цієї обставини Алуштинська міська рада та СК “Алустон–98” 1 листопада 2005 р. уклали договір оренди землі, хоча на виділеній ділянці ще задовго до цього мешканцями зазначеного будинку були зведені господарські будівлі і споруди, підведено воду, за яку місьководоканалу сплачувалися кошти. Більше того, у договорі оренди землі було брутально перекручено дійсний стан речей і записано, що “на момент передачи на участке строений и сооружений нет”. Тим самим були порушені вимоги ч. 2 ст. 212 Земельного кодексу України, тому що виділена земельна ділянка не була приведена до стану, придатного для цільового використання, а також статей 11, 15, 22 Закону України “Про оренду землі”, в яких зазначено, що орендодавець зобов’язаний передати у користування земельну ділянку, придатну для використання за цільовим призначенням і при укладенні договору повинні враховуватися інтереси третіх осіб. Допущені порушення вже були підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди земельної ділянки. Крім того, рішенням міської ради №20/2004 від 23 березня 2004 р. на підставі рішення Алуштинського міського суду на ділянці, вже відведеній СК “Алустон–98”, було виділено земельну ділянку мешканці будинку № 6 Т. Василенко, яка використовувала її під город, терміном на 9 місяців. Як було встановлено, під час прийняття рішення 22 травня 2002 р. міськрада не розглядала і не затверджувала генерального плану забудови земельної ділянки спортивної бази, тобто земельна ділянка була віддана на відкуп СК “Алустон–98”. Навіть на час перевірки представникам Уповноваженого з прав людини такого плану не було надано. Проте на відведеній ділянці під виглядом готелю вже планується спорудити елітний багатоповерховий будинок, про що в журналі “Мир квартир” № 48 від 5 грудня 2005 р. вміщено рекламу: продаж двокімнатних квартир “з чудовим видом на море, гори, 10 хв. до моря, зелена зона, паркінг, цілодобова охорона, два басейни, ресторан, сауни, солярій”, ціна – від $750 кв. м до 31.01.2006 р.” Усе це скидається на аферу зі славнозвісним київським “Еліта-Центром”. Привертає до себе увагу те, що невід’ємна складова договору оренди – акт прийому-передачі земельної ділянки – складений з брутальними порушеннями: в ньому відсутній реєстраційний номер, не зазначені дата і місяць складання. Як на підставу складання договору оренди зроблено посилання на рішення міськради 2002 р. № 2/115, хоча замість цього зазначений 2005 р. За умовами цього договору нормативна, а не експертна, яка відповідає діючим стандартам, грошова оцінка земельної ділянки становила понад 1,5 млн.. грн., а щорічна орендна плата – лише 20,3 тис. грн., або 1,5 тис. на місяць. За цих умов, а також з урахуванням того, що орендна плата і пеня СК “Алустон–98” не сплачувалися понад 3 роки, і міськрада, виділивши земельну ділянку, не отримувала за це жодної копійки, викликає сумнів законність рішення міськради від 22 травня 2002 р., а наявність зазначених порушень при укладанні договору оренди земельної ділянки є підставою для відмови у його державній реєстрації і визнання недійсним. Попри те що на виділеній земельній ділянці площею 1 га протягом трьох років нічого так і не було побудовано, міськрада рішенням від 5 жовтня 2005 року додатково виділила СК “Алустон–98” ще 0,5 га землі, прилеглої до зазначеної ділянки. Таким чином, захищаючи інтереси фактично комерційної структури і виділивши їй величезну земельну ділянку площею 1,5 га, міська влада при цьому проігнорувала права простих громадян, нічого не зробила, щоб запобігти конфлікту, і відібрала мізерні клаптики землі у простих громадян, для яких це було єдиним джерелом існування. Водночас, на думку Уповноваженого, саме ці рішення, а також бездушне ставлення до загиблої Н. Кобелєвої з боку окремих посадових осіб державних органів стали одними з чинників цієї трагедії. Починаючи з 2001 р., мешканці будинку № 6 по вул. Сергеєва-Ценського, в т.ч. Н. Кобелєва, на підставі вимог ст. 119 Земельного кодексу України неодноразово зверталися до міської ради про узаконення і передачу їм у власність присадибних ділянок. Попри те що їхні сім’ї відкрито користувалися цими ділянками багато років, Алуштинська міськрада замість позитивного вирішення питання надавала людям формальні відписки. Після прийняття всіх зазначених вище рішень міськрада з огляду на те, що нею були допущені порушення чинного законодавства, і знаючи, що Н. Кобелєва не погоджується віддавати землю, зробила все можливе, щоб силоміць відібрати її земельну ділянку. При цьому не може не викликати обурення у будь-якої нормальної людини, що для досягнення мети відібрання в простої громадянки України єдиного джерела існування – маленького клаптика землі – на користь бізнесової структури в м. Алушті була запущена і використана на повну потужність вся державна машина. 2 листопада 2005 року інспектор Держінспекції по контролю за використанням і охороною земель у м. Алушті Т. Одинець провів перевірку законності користування Н. Кобелєвою присадибною ділянкою площею 5 соток. У складеному акті він, попри те, що її сім’я багато років відкрито користувалася вказаною земельною ділянкою, зазначив про її самозахоплення. Того ж дня було складено протокол про адміністративне правопорушення і винесено постанову, якою на Н. Кобелєву накладено штраф у розмірі 85 грн. Виконувач обов’язків прокурора м. Алушти А. Могаричов замість того, щоб розібратися із законністю рішень міськради, 8 грудня 2005 р. звернувся до Алуштинського міського суду з позовною заявою в її інтересах, де зажадав звільнення Н. Кобелєвою земельної ділянки та знесення господарських споруд. У позовній заяві з формальних позицій зазначено, що спірна земельна ділянка виділена СК “Алустон–98”, а діями Н. Кобелєвої “порушуються інтереси” держави. 8 лютого 2006 р. Алуштинський міський суд задовольнив позов прокурора в повному обсязі та зобов’язав Н. Кобелєву звільнити зайняту нею земельну ділянку. У задоволенні зустрічної позовної заяви Н. Кобелєвій суд відмовив. При цьому взяв до уваги лише безпідставне твердження прокурора, що Н. Кобелєва, користуючись спірною ділянкою понад 15 років, не зверталася в порядку ст. 119 Земельного кодексу України до місцевих органів влади з питання її закріплення за нею. Як підтвердила перевірка Уповноваженого, зазначене спростовується поясненнями мешканців буд. № 6, яким у задоволені їхніх неодноразових звернень, в т.ч. Н. Кобелєвої, було відмовлено з формальних підстав. Водночас перевіркою Уповноваженого з прав людини виявлено значну кількість фактів виділення міськрадою земельних ділянок для посадових осіб, а також відвертого розбазарювання державної землі. Зокрема, лише рішенням міськради від 5 липня 2006 року були затверджені договори оренди земельних ділянок судді міського суду Т. Піменовій площею 0,0761 га та її чоловікові Р. Піменову – 0,0686 га у зоні центрального парку міста Алушти; депутату міськради І. Довбні – 0,0237 га, шести приватним підприємцям, а також двом громадянам Російської Федерації – Л. Косаревій та Л. Дзогій – у центральній частині міста. Також у цей час виділені великі земельні ділянки бізнесовим структурам у рекреаційній зоні, в районі аквапарку на набережній м. Алушти тощо. Усього тільки цим рішенням було роздано в оренду терміном на 49 років близько 4 га землі! А в цей час Н. Кобелєва подовжувала боротися за своє законне право на 4 сотки землі. Не погоджуючись з рішенням Алуштинського міського суду, вона оскаржила його в апеляційному порядку, проте апеляційний суд, посилаючись на те, що заявниця не дотрималася всіх вимог, передбачених законом при оформленні апеляційної скарги (Н. Кобелєва не мала коштів для залучення юристів до написання апеляції), 11 травня 2006 р. прийняв ухвалу вважати скаргу не поданою. 1 та 13 червня 2006 р. постановами державного виконавця Алуштинського ВДВС М. Дяченко на Н. Кобелєву накладені штрафи у розмірі 170 та 340 грн. тепер уже за невиконання рішення суду. 27 червня розпочалося його примусове виконання у присутності представників органів виконавчої служби, внутрішніх справ та міської ради, під час якого трактором-екскаватором почали зносити господарські будівлі та споруди, розташовані на спірній ділянці. Доведена до відчаю жінка, ризикуючи своїм життям, стала на перешкоді трактору-екскаватору. Проте представників влади та правоохоронців і ця обставина не зупинила. Дільничні інспектори Алуштинського МВ ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим Д. Ребіков та Д. Гриньов замість того, щоб владнати конфлікт, не розбираючись по суті в питанні, склали протокол про скоєння Н. Кобелєвою адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КУпАП. Крім того, працівники міліції не вжили також передбачених законом заходів щодо перешкоди у вивезенні президентом СК “Алустон–98” А. Коростельовим особистого майна Н. Кобелєвої на територію спортивного клубу, в чому не було необхідності, оскільки її оселя була поруч з земельною ділянкою. Крім того, 29 червня 2006 р. директор ПП “КиївБудГранд“ Д. Русанов, підрядник будівництва спортивної бази, та три не встановлені особи знову приїхали на спірну ділянку і почали самовільно завантажувати в автомобіль майно, що належало на праві власності Н. Кобелєвій. Побачивши це, остання почала захищати своє майно. Проявляючи повну неповагу до людської гідності Н.Кобелєвої, нехтуючи тим, що вона захищає своє майно, Д. Русанов застосував до неї насильство, зухвало зв’язав руки та прив’язав її електричним кабелем до дерева, завдавши тілесних ушкоджень. Цими діями він заподіяв сильних фізичних і моральних страждань Н. Кобелєвій (що може бути розцінено як застосування тортур), внаслідок яких у неї стався акт самовільної дефекації. Крик по допомогу останньої почули сусіди, які пізніше відв’язали її від дерева і надали першу допомогу. Після цих знущань, приниження людської честі та гідності Н. Кобелєва поїхала до Алуштинської міської ради, де в цей час відбувалося сесійне засідання. Вона намагалася зробити останню спробу бути врешті почутою та владнати спірне питання з міським головою В. Щербиною, але останній не став її слухати, посилаючись на зайнятість. На знак протесту проти свавілля, бездушності посадовців, прийняття ними незаконних рішень, застосування тортур, приниження людської гідності Н. Кобелєва на очах депутатів вибралася через вікно сесійної зали Алуштинської міської ради на балкон і викинулася з п’ятого поверху. Її неповнолітній син Валентин залишився круглим сиротою. Викликає подив, що вже після жахливої трагедії, яка набула широкого резонансу та вимагала ретельної перевірки всіх обставин можливого доведення Н. Кобелєвої до самогубства, прокуратура м. Алушти навіть не спромоглася порушити кримінальну справу, а за формальними підставами 7 липня 2006 року відмовила в її порушенні. Перевіркою Уповноваженого з прав людини встановлено, що безпосередньо до зазначеної трагедії має відношення колишній заступник прокурора м. Алушти М. Любинецький, який, за поясненнями громадян, є фактичним керівником СК “Алустон–98”. Мешканці будинку № 6 заявили, що відразу після спорудження ним власного елітного будинку, який, за їх оцінками, коштує понад 1 млн. доларів, розташованого поруч з їхніми земельними ділянками, Любинецький, обстоюючи інтереси цієї фірми, постійно вимагав негайного звільнення займаних ними присадибних ділянок, погрожував помістити сина Н. Кобелєвої до слідчого ізолятора, саму Наталю – до психіатричної лікарні, а деяких інших мешканців – зарити трактором-екскаватором. Люди також пояснюють, що саме за його вказівкою було вирубано лісові насадження, у зв’язку з чим вони зверталися до міської прокуратури, знищено фруктові дерева, розібрано огорожу навколо земельних ділянок та зруйновано систему підводу до них води. Крім того, встановлено, що дружина Любинецького є співзасновницею СК “Алустон–98”. Під час перевірки Уповноваженого з прав людини голова правління СК “Алустон–98” після консультацій по телефону з М. Любинецьким відмовився пред’являти перевіряючим установчі документи та надавати пояснення. Також слід зазначити, що М. Любинецький є керівником житлово-рекреаційного кооперативу с. Рибаче в 20-ти км від Алушти, де йому виділено під малоповерхову забудову 2 га землі у прибережній смузі. Перевіркою виявлено також факти відвертої зацікавленості органів міліції м. Алушти у необ’єктивному розгляді звернень громадян щодо брутальної поведінки М. Любинецького у питаннях зносу їх земельних ділянок. Так, 12 січня 2006 р. громадянка Т. Василенко звернулася до Алуштинського міськвідділу міліції з заявою про притягнення М. Любинецького до відповідальності за те, що він 11.01.2006 р. дав незаконну команду своїм найманим робітникам знести огорожу на її земельній ділянці. Через десять днів було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину. Дивує, але у цій постанові зазначено, що працівникам міліції “установить и опросить гр-на Любинецкого Н. В. и его наёмных рабочих не предоставилось возможным”(!). Тобто жодної перевірки звернення не проводилося. Так само вчинили працівники Алуштинського міськвідділу міліції у лютому 2006 р. при розгляді заяви Г. Василенка про притягнення до відповідальності М. Любинецького за крадіжку майна цього громадянина, яке знаходилося на його земельній ділянці. У постанові про відмову в порушенні кримінальної справи записано: “Гр-н Любинецкий отказался в порядке ст. 63 Конституции Украины от дачи каких-либо пояснений в отношении себя и своих родственников”, тобто знову перевірку не було здійснено. Проте у постанові зазначено, що “в действиях лиц, похитивших имущество, не усматриваются признаки преступления.” Шановний Вікторе Андрійовичу! Працівники Секретаріату Уповноваженого з прав людини двічі виїжджали до м. Алушти з метою перевірки скарг мешканців міста. Після першої поїздки стало відомо, що М. Любинецький активно готується стати служителем Феміди – суддею Алуштинського міського суду. 21 червня 2006 р. Вища рада юстиції звернулася з поданням до Президента України про призначення М. Любинецького на посаду судді Алуштинського міського суду. З метою перевірки цієї інформації 24 липня 2006 р. я зателефонувала керівнику головної служби правової політики М.М. Полудьонному і попросила його призупинити підготовку указу Президента про призначення М. Любинецького на посаду судді до завершення нашої перевірки. М. М. Полудьонний запевнив мене, що призупинить підготовку указу і попросив надати йому підтвердження протиправних дій М. Любинецького. Ми домовилися, що після приїзду групи працівників Секретаріату Уповноваженого з прав людини з Алушти такі матеріали будуть направлені до Секретаріату Президента України. 29 липня ц.р. працівники Секретаріату повернулися до м. Києва і розпочали підготовку актів реагування Уповноваженого з прав людини. Усе це наклалося на відомі політичні події, які в той час відбувалися в Україні. Це і Ваша безпосередня участь у “круглому столі”, врегулювання кризи в парламенті, процес підписання Універсалу національної єдності. 4 серпня 2006 р. мною було завершено провадження та направлено подання Генеральному прокурору України О.І. Медведьку про брутальне порушення прав мешканців міста Алушти Автономної Республіки Крим на землю та доведення через це до самогубства 40-річної Н. Кобелєвої. 7 серпня 2006 р. я повторно зателефонувала керівнику головної служби правової політики М.М.Полудьонному і отримала відповідь, що персональний Указ Президента України № 660 про призначення М. Любинецького на посаду судді підписаний ще 31 липня 2006 р., тобто через тиждень після моєї з ним розмови! Пане Президенте, мене не може не дивувати такий поспіх у просуванні кандидата на посаду судді по всій вертикалі органів державної влади. 24 липня 2006 р. мешканці міста Алушти, в тому числі і ті, хто зазнав знущань з боку М. Любинецького, направили голові Секретаріату Президента України О.Б. Рибачуку, Міністру юстиції України С.П. Головатому, в. о. Голови Вищої ради юстиції Л.П.Ізовітовій, Генеральному прокурору України О.І. Медведьку, Міністру внутрішніх справ України Ю.В. Луценку лист-благання про допомогу, у якому просили захистити їх людську гідність від свавілля майбутнього судді М. Любинецького, для якого, як вони зазначили “жизнь человека ничего не значит. Разве можно давать ему такую власть над судьбами людей!”. З підписанням указу Президента п. Любинецький отримав одночасно і суддівську недоторканність. З огляду на вищенаведене вважаю, що ця людина не має морального права займати посаду судді. Провадження Уповноваженого з прав людини свідчить, що саме своїми діями та бездіяльністю окремі посадовці та інші особи довели Н. Кобелєву до самогубства. Зважаючи на викладене, вважаю, що наведені факти свідчать, по-перше, про порушення Алуштинською міською радою Земельного кодексу України, Закону України “Про оренду землі”, крім того, ігнорується Указ Президента України від 26 липня 2006 р. “Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок” при вирішенні земельних питань у частині надання громадянам переважного права на одержання земельних ділянок у власність та оренду. По-друге, трагедія сталася внаслідок бездушного ставлення, приниження людської гідності Н. Кобелєвої багатьма посадовими особами м. Алушти, порушень при вирішенні питань вилучення в неї земельної ділянки фактично на користь комерційної структури. 8 серпня 2006 р. я зустрілася з Генеральним прокурором України О.І. Медведьком. Під час зустрічі було обговорено подання Уповноваженого з прав людини, за наслідками якого надано відповідне розпорядження прокуророві Автономної Республіки Крим В.В Шемчуку. Цього ж дня прокуратурою АР Крим було порушено кримінальну справу за фактом доведення до самогубства Н. Кобелєвої. Враховуючи наведене та керуючись статтею 101 Конституції України, статтями 13, 15, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу: 1. Розглянути подання та надати доручення щодо перевірки брутального порушення конституційного права на життя Наталії Кобелєвої, протиправних дій посадових осіб органів влади м. Алушти по розбазарюванню земель, ігнорування положень Указу Президента України “Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок” від 26 липня 2006 р. 2. Створити урядову комісію з комплексної перевірки зазначених фактів. Вважаю за доцільне залучити до її роботи представників Уповноваженого з прав людини, фахівців з Держкомзему України та народних депутатів України (за згодою). 3. Скасувати Указ Президента України від 31 липня 2006 р. № 660 про призначення М. Любинецького на посаду судді Алуштинського міського суду. 4. Про наслідки розгляду прошу поінформувати Уповноваженого з прав людини. Н. Карпачова 10.10.2006 р.
Президентові України ПОДАННЯ Про ратифікацію Європейської конвенції Інформую Вас, що Уповноваженим з прав людини 2 квітня 2003 року у Верховній Раді України було представлено Спеціальну доповідь “Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном”. Порушення цієї проблеми на державному рівні було вельми необхідним, адже процеси трудової міграції з України набули загрозливих масштабів. Головною проблемою сучасної української трудової міграції, на жаль, переважно нелегальної, є правова незахищеність наших громадян за кордоном – як з боку України, так і з боку країн їхнього тимчасового працевлаштування. У доповіді було внесено пропозицію щодо ратифікації Верховною Радою України Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 року. Питання приєднання України до зазначеної Конвенції в рамках Ради Європи порушувалося Уповноваженим з прав людини ще у 2001 році у поданні до Прем’єр-міністра України А. Кінаха. Згідно з відповіддю Уряд підтримав позицію Уповноваженого та розпочав підготовчу роботу по приєднанню України до цього документа. Відповідно до Конвенції кожна держава надає трудящим-мігрантам, які перебувають на її території, режим не менш сприятливий, ніж режим, який надається її власним громадянам щодо: умов праці та соціально-економічного забезпечення (соціальна і медична допомога, доступ до житла та квартирна плата, оподаткування доходів тощо). Конвенція містить гарантії щодо возз’єднання сімей трудящих-мігрантів на території держави працевлаштування. У разі звільнення працівника з незалежних від нього причин йому надається можливість повторного працевлаштування. Крім цього, Конвенцією передбачено гарантії стягнення сум, належних у зв’язку з утриманням (аліменти тощо). Згадане положення є важливим з огляду на те, що не з усіма країнами–учасницями Конвенції Україна має договори про правову допомогу в цивільних та сімейних справах, і тому стягнення таких сум з українських заробітчан, які перебувають у цих країнах, є дещо ускладненим. Водночас слід зазначити, що положення Конвенції поширюються лише на тих громадян держав-учасниць, які мають дозвіл на здійснення оплачуваної діяльності на їх території. Станом на 1 листопада 2006 року учасницями Конвенції, що набула чинності 1 травня 1983 року, є 9 європейських держав: Італія, Іспанія, Норвегія, Нідерланди, Португалія, Туреччина, Франція, Швеція, Молдова. Ще 5 держав підписали, але поки що не ратифікували Конвенції: Німеччина, Греція, Бельгія, Люксембург та Україна. Слід зазначити, що у країнах Західної Європи, які ратифікували Конвенцію, працює чимало українських громадян, які потребують захисту. Приєднання нашої держави до Конвенції дасть змогу створити суттєві гарантії для дотримання трудових, соціальних та інших прав наших співвітчизників, які працюють за кордоном. Першим кроком на шляху до ратифікації стало підписання Конвенції Останнім часом Україною зроблено низку важливих кроків у напрямі забезпечення прав та інтересів українських трудових мігрантів за кордоном. Головним є те, що держава дедалі більше визнає цю проблему як один з пріоритетів своєї політики. Важливим здобутком у цій сфері стало укладення двосторонніх угод з цілою низкою держав щодо працевлаштування українських заробітчан. За інформацією Міністерства праці та соціальної політики України, на сьогодні Україна уклала такі угоди з 12 країнами: Польщею, Росією, Португалією, Словаччиною, Молдовою, Білоруссю, Латвією, Литвою, Вір-менією, В’єтнамом, Лівією та Азербайджаном. Триває процес укладання відповідних угод з Аргентиною, Грецією, Італією, Іспанією, Румунією, Угорщиною та ін. Поряд з цим численні звернення, що надходять від українських заробітчан до Уповноваженого з прав людини, свідчать про існування серйозних проблем з дотриманням їхніх прав на території держав працевлаштування, якими передусім є держави–члени ЄС. Крім цього, здійснений у Спеціальній доповіді аналіз причин міграційних процесів у світі і в Україні дає підстави Уповноваженому стверджувати, що для нашої держави трудова міграція за кордон залишатиметься впродовж ще тривалого часу одним із визначальних чинників економічного та соціального життя країни, безпосередньо впливаючи на стан дотримання громадянських, політичних, соціально-економічних, культурних прав громадян України. Приєднання до зазначеної Конвенції відповідатиме національним інтересам України, сприятиме належному захисту прав українських громадян, зайнятих трудовою діяльністю у державах–членах Ради Європи, а також, без сумніву, більш глибокій інтеграції нашої держави у Європейське Співтовариство. У зв’язку з викладеним, керуючись ст.101 Конституції України, статтями 3, 13 і 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ПРОШУ: розглянути питання про внесення на ратифікацію до Верховної Ради України Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів Додаток: Спеціальна доповідь “Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном” (укр., англ.). Н. Карпачова 13.11.2006 р. | |