"З прийняттям Загальної декларації прав людини розпочалася нова ера – ера надій і сподівань кожного на право бути людиною"

У грудні світ відзначає 60-річчя визначної події — проголошен­ня Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав лю­дини.   Яку  роль,   на   Ваш   погляд, відіграв цей міжнародний документ у становленні України як незалежної, демократичної, правової держави?

2008-ий — рік 60-ліття цього доле­носного документа загальнолюдського значення. Це ще одна нагода звірити з ним життя нашої молодої держави, Конституція якої гарантує кожному проголошені Декларацією основопо­ложні права і свободи людини — на життя, честь і гідність, свободу, недо­торканність.

Згідно з Декларацією права людини не даруються державою, а належать кожному від народження, вони — осно­ва людського існування і розвитку.

Загальну декларацію прав людини, можна назвати Конституцією людства.

 Знаменно, що як розвиток головної ідеї в Україні 10 років тому було ство­рено контрольний механізм захисту прав людини — інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав і людини. Цей конституційний орган покликаний наполегливо утверджувати принцип верховенства права та пріоритет прав людини в нашій країні, а також у межах своїх повноважень ви­магати від органів державної влади та місцевого самоврядування, від поса­довців   дотримання   прав   і   свобод людини, що містяться у Загальній дек­ларації і Конституції нашої держави.

Як вплинула Загальна декларація прав людини на розвиток міжнарод­ної системи захисту прав людини?

Запровадження єдиної міжнарод­ної системи захисту прав людини ста­ло одним із найважливіших завдань Організації Об'єднаних Націй, створе­ної після найкривавішої в історії людства Другої світової війни. Формування такої системи мало відбуватися навколо єдиних для всього людства понять, цілей і завдань, які викладені у Загальній декларації прав людини.

І хоча положення Декларації мають рекомендаційний характер, вони є універсальними для всіх країн і тому стали основою розбудови системи міжнародних стандартів прав людини. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські і політичні права й Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав люди­ни та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини.

 Обидва пакти є міжнародно-правовими договорами. їх особливість полягає в тому, що коли держави ратифікують пакт і стають його «державами-учасницями», вони добровільно беруть на себе низку юридичних зобов'я­зань із захисту прав, а також відповідальність за сумлінне забезпечення відповідності національних законів взятим міжнародним зобов'язанням.

І, що особливо важливо, прийняті пакти запроваджу­ють конкретні механізми контролю за захистом відпо­відних прав, зокрема, були творені конвенційні Комітети ООН, на які покладено здійснення нагляду за дотриманням зобов'язань, узятих державами, узятих держава­ми — учасницями цих договорів.

Які кроки Україна як демократична держава зробила для ратифікації між­народних конвенцій з прав людини?

Після проголошення незалежності Україна взяла на себе зобов'язання впроваджувати міжнародні стандарти у царині прав і свобод людини. Від часу створення інституції Уповноваже­ного з прав людини сприяння приско­ренню ратифікації найважливіших міжнародних конвенцій і тим самим — наближенню національного законо­давства з прав людини до загальновизнаних норм — стало одним із найваж­ливіших моїх завдань. Суб'єктам права законодавчої ініціативи, а саме — Президенту України, Кабінету Міністрів України — направлялися по­дання Уповноваженого щодо ратифі­кації низки міжнародних і європейсь­ких конвенцій в галузі прав людини, зокрема Конвенції ООН з морського права 1982 року (ратифікована 3 черв­ня 1999 р.), Конвенції ООН про статус біженців 1951 року (ратифікована 10 січня 2002 р.), Конвенції ООН про­ти транснаціональної організованої злочинності 2000 року та Протоколу до неї про попередження і перешкоджання торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї (ратифікована 4 лютого 2004 р.) тощо.

У червні 2005 р. мною було внесене аргументоване подання Президентові України Вікторові Ющенку про не­обхідність підписання та ратифікації Факультативного протоколу до Кон­венції ООН проти катувань. Того ж року за дорученням Президента України відбулося його підписання у Нью-Йорку постійним представником України при ООН Валерієм Кучинським. 21 липня 2006 р. за моєї безпосередньої участі Верховна Рада  України ратифікувала цей важливий документ. На часі — створення незалежного національного превентивного механізму щодо запобігання тортурам в Україні.    

Загалом Україна є учас­ницею 220 угод у рамках Організації Об'єднаних На­цій, 64 угод у рамках Ради Європи (ще 27 угод підписа­но, але не ратифіковано). Важливо, що наша країна ратифікувала також 55 конвенцій Міжнародної організації праці.

Український Омбудсман не тільки сприяє ратифікації міжнародних кон­венцій, а й бере активну участь у підго­товці доповідей України конвенційним органам ООН та у здійсненні контро­лю за впровадженням їхніх зауважень і рекомендацій. У травні 2008 р. Україна представила Раді ООН із прав людини першу Національну доповідь про до­тримання прав людини. Уповноваже­ний взяла також активну участь у ство­ренні та представленні цієї доповіді.

Зараз підготовлено для представ­лення Верховній Раді України спе­ціальну доповідь Уповноваженого «Стан дотримання Україною міжна­родних стандартів у галузі прав і свобод людини», присвячену 60-річчю Загальної декларації з прав людини. У Доповіді вперше в системному ви­гляді надано ґрунтовний моніторинг стану виконання нашою державою за всі роки незалежності взятих на себе зобов'язань щодо високих стандартів у цій сфері. Доповідь неодмінно буде опублікована, щоб кожна людина знала, наскільки реалізація її прав в Україні відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

Чому поряд із міжнародними до­кументами, прийнятими ООН ми стільки уваги приділяємо Європей­ській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколам до неї?

З моменту створення у травні 1949    р.    Ради    Європи    розробка  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод була для цієї організації одним із головних завдань. Підґрунтям для Європейської кон­венції, безперечно, стали положення Загальної декларації прав людини. Вже 4 листопада 1950 р. 10 держав — членів Ради Європи підписали Конвенцію з прав людини, яка набула чин­ності 3 вересня 1953 р. — після того, як ці держави ратифікували її.

Європейська конвенція з прав людини стала першим правовим інструментом у галузі прав людини, що мав на меті захист широкого спек­тра громадянських і політичних прав особи. Одночасно вона є договором, юридично обов'язковим для Високих Договірних Сторін.

Ратифікація Україною Європейсь­кої конвенції з прав людини була однією з головних умов її членства у Раді Європи. Робота з підготовки до  ратифікації цієї конвенції нашою країною розпочалася від часу набуття нею членства у Раді Європи — 9 листопада 1995 р. Зусиллями українських експертів, їхніх колег із  Ради Європи здійснено аналіз чинного українського законодавства і практики його застосування та зроблено висновки про його відповідність положенням кон­венції.

Відомо, що безпосередньо ратифікація Європейської конвенції з прав людини проходила в драматичних умовах напруженої політичної бо­ротьби. Пригадайте, будь ласка, цікаві деталі.

Хочу наголосити, що саме Верховн­а Рада України стала рушійною силою в цьому процесі, насамперед завдяки наполегливості та принциповості більшості народних депутатів України другого скликання. Мені, на той час заступнику голови парла­ментського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, довелося особисто  доповідати це питання у Верховній Раді України 17 липня 1?97 р. Тоді таки вдалося ратифікувати Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. На жаль, внаслідок активного спротиву виконавчої влади були зроблені застереження щодо збереження порядку затримання особи та надання прокурором санкцій на арешт, прав підозрюваного й обвинуваченого, на­кладення арешту як дисциплінарного стягнення відповідно до Тимчасового дисциплінарного статуту Збройних Сил України, надання прокурором санкції на обшук, огляд житла тощо.

І хоча Конвенція набрала чинності з вересня 1997 р., ці застереження, на жаль, ще тривалий час гальмували по­дальшу демократизацію нашої країни й обмежували права та свободи її громадян. Більше того, у газеті «Голос України» було оприлюднено лише За­кон України «Про ратифікацію Кон­венції про захист прав людини і осно­воположних свобод 1950 року», без викладення тексту Конвенції та додат­кових протоколів до неї, що фактично унеможливлювало її дію на території України.

Тому 10 травня 1999 р., вже в ста­тусі Уповноваженого з прав людини, я звернулася до Президента України як гаранта Конституції держави з проханням про офіційне оприлюднення тексту Конвенції — відповідно до  ст. 94 Конституції України. Водночас я звернула увагу Президента, що в національному законодавстві нечітко визначена процедура офіційного оприлюднення міжнародних договорів України, не видано Зібрання чинних міжнародних договорів України, як це передбачено Законом України «Про міжнародні договори України».

Від Адміністрації Президента на­дійшла тоді лише формальна відписка. Конвенцію ж про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та додаткові протоколи до неї за настійливим наполяганням Уповнова­женого з прав людини було опубліко­вано у газеті «Голос України» лише 10 січня 2001р.

До яких конвенцій Україна ще має приєднатися?

Зупинюсь тільки на деяких. Упро­довж кількох років Уповноважений у своїх поданнях Президенту України та Парламенту наполягала на необхідності ратифікації Європейської кон­венції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 року. Майже 5 років знадобилось, аби зусилля Уповнова­женого знайшли підтримку. У березні 2007 р., хоча й із застереженнями, Конвенцію все ж таки було ратифіко­вано. Наступним кроком має стати ра­тифікація Міжнародної конвенції про захист прав трудящих-мігрантів та членів їх сімей 1990 року. Стосовно цієї Конвенції ООН Уповноваженим з прав людини двічі було внесено по­дання главі держави. Сподіваюсь, що і цей процес ратифікації розпочнеться найближчим часом.

Також я звернулася з поданням до Президента України щодо підписання та ратифікації Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильниць­ких зникнень 2006 року. Загалом її підписали вже 74 країни.

Проблема безвісно зниклих людей не оминула й нашу країну. Увесь світ знає про злочинне викрадення жур­наліста Георгія Гонгадзе. Попри те, що слідство тривало кілька років, замов­ників не знайдено. Ще й досі Україна розшукує кількох безслідно зниклих наших співвітчизників, зокрема — на територіях держав, де тривають військові конфлікти...

За останні сім років в Україні вияв­лено зникнення 28 тисяч осіб, пошуком яких відповідні органи перейма­ються не надто активно. Суди України щорічно ухвалюють рішення у 8-9 ти­сячах справ про визнання громадян безвісно зниклими або померлими.

Ратифікація Україною Конвенції ООН про захист усіх осіб від насильницьких зникнень має стати надійним інструментом як протидії на національному рівні безслідним зникнен­ням людей, так і боротьби з державним тероризмом.

Після ратифікації у 2003 році Кон­венції Міжнародної організації праці про професійну реабілітацію і зайня­тість інвалідів наша держава, на моє переконання, має ратифікувати Кон­венцію ООН про права інвалідів. Ратифікація зазначеної Конвенції і Факультативного протоколу до неї, на чому наполягає також і Національна Асамблея інвалідів України, дозволи­ла б створити відповідне правове поле для ефективнішого і справедливішого захисту прав людей з особливими по­требами. 17 січня 2008 р. Уповноваженим з прав людини внесено відповідне подання Президенту України щодо ратифікації цих надзвичайно важливих документів. Цю позицію Омбудсмана підтримує і Представництво ООН е Україні.

Є ще одна дуже болюча проблема про яку не можна не згадати. Щороку в Україні на виробництві гине понад дві тисячі людей. Тому цілком підтри­мую профспілки, які наполягають на необхідності ратифікувати Конвенцію Міжнародної організації праці пре безпеку та гігієну праці на вироб­ництві і Конвенцію Міжнародної організації праці про запобігання важ­ким промисловим аваріям. Відповідні пропозиції внесені Уповноваженим з прав людини Кабінету Міністрів України.

Нещодавно Ви брали участь у роботі традиційного Лісабонського форуму з прав людини, який цього року було присвячено темі універ­сальності прав людини. Яких вис­новків дійшли учасники?

Справді, на цьому Форумі його учасники шукали можливостей створення світової системи забезпечення прав і свобод людини. І, як виявилося справа   не   може    бути    вирішена простим «експортом» європейської моделі. Механізм захисту прав люди­ни в Європі є найбільш розвиненим: з 1953 року діє наднаціональний норма­тивний документ — Європейська конвенція з прав людини, до якої додано протоколи та дія якої розповсю­джується на 47 країн; 1959 року створено Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі країни — члени Ради Європи, діє наднаціональна структура щодо розповсюдження прав людини та де­мократії — Рада Європи, в рамках якої запроваджено посаду Комісара з прав людини. Однак в умовах загальної боротьби з тероризмом система прав людини починає давати збої: використовуються незаконні антигуманні методи — такі, як обмеження доступу до правосуддя, катування, покарання людей без суду тільки через належність до іншої раси, секретні в'язниці тощо.

Яка причина цього?

Перший Верховний Комісар Ради Європи з прав людини, мій колишній ліванський колега шановний Альваро Хіль-Роблес назвав на Форумі найпо­ширенішою причиною цього втрату колективних цінностей та домінуван­ню крайнього індивідуалізму, який призводить сьогодні до того, що на незаконні, недемократичні дії влади не­має відповідної загальної реакції всього суспільства. Іншим фактором, який робить свій «внесок» у деградацію універсальних принципів, є застосу­вання подвійних стандартів, коли з од­ного боку проголошується справедли­ве та гідне ставлення до людини, а з другого — у боротьбі з тероризмом застосовують антигуманні та протиза­конні  методи: катування, засудження без суду тощо. Для виходу з такого становища в світі потрібно створити колективну демократію та надати нового дихання загальнолюдським цін­ностям.

Механізм захисту прав людини у Північній та Південній Америці було розроблено на прикладі європейсько­го: створено Американську конвенцію про права та обов'язки людей, Амери­канську декларацію з прав людини, які зумовлюють існування Амери­канського суду з прав людини та Американської комісії з прав людини. Повної сили ці документи поки не на­брали через те, що їх не підписали такі країни, як США та Канада, які, незва­жаючи на це, проголошують себе при­кладами для наслідування. Як зазна­чила у своєму виступі на Форумі Віце-президент Американського інституту Генеральної Асамблеї прав людини Маргарет Крахан, яка понад 20 років пропрацювала у США, причина — в поганій геополітичній та правовій освіченості населення цих країн, розшаруванні населення, розподілі ре­сурсів згори донизу, власному суб'єк­тивному непорушному баченні кон­цепції прав людини, подвійних стан­дартах. Все це призвело до того, що США, які домінують на зовнішньо­політичній арені, проводять курс руйнівної політики, політики знищен­ня загальнолюдських цінностей: масо­вий продаж легкої зброї до сусідніх країн породжує самогубства, торгівля наркотиками набрала жахливих об­сягів, зростає злочинність (здебільшо­го серед бідного населення), діють сек­ретні в'язниці, де зникають безслідно люди (Абу-Грейб, Гуантанамо).

Африканський континент став третім у світі, де почав діяти універсальний механізм захисту прав люди­ни. Зокрема, 1986 року в Гамбії було прийнято Африканську хартію з прав людини, яка запровадила контроль­ний орган — Африканську комісію з прав людини, і вже у 1998 році було прийнято протокол про створення Африканського суду з прав людини. Повного складу суддів (11) було до­сягнуто у 2006 році. Тільки половина країн — членів Африканської хартії ратифікували протокол про юрис­дикцію суду. В Африці дуже скрутна ситуація з дотриманням прав людини. У деяких країнах, таких, як Сомалі, не існує жодних прав людини. Гуманітар­на й екологічна криза призвели до жахливих наслідків: 20 % новонарод­жених дітей не доживають до 5 років, кожні 5 секунд в Африці вмирає дити­на, люди позбавлені права на життя та безпеку. Цей регіон потребує негайних заходів реагування всієї світової спільноти.

У країнах Східної Азії відсутній універсальний механізм захисту прав людини, а Асоціація країн Східної Азії (АСЄАН) у цьому контексті мало­ефективна. Справа в тому, що хоч між країнами й приймаються конвенції про захист прав мігрантів, жінок та інші, вони приділяють мало уваги кон­тролю за дотриманням прав людини, адже першочерговим для них є національний суверенітет. Головні принципи діяльності цієї організації — єдність і невтручання. Така політика зумовлена історичним розвитком країн, які багато віків перебували в ко­лоніальній залежності від західних ме­трополій (США, Європа), внаслідок ідеологічного впливу яких почали руйнуватися культурні та релігійні цінності корінних народів, що форму­валися упродовж століть. На Форумі постійно лунала думка про те, що ос­новною метою «цивілізаційної місії» Заходу є привласнення природних ре­сурсів та встановлення своєї гегемонії, а не допомога в побудові справедливо­го устрою. Ембарго та політичні санк­ції або погроза застосування військо­вої сили, які включені в концепцію підтримання   демократії   США   та Західною Європою, у цьому регіоні не діють. Східна Азія потребує особливого підходу з урахуванням її релігійних і культурних особливостей. Країни цього регіону полірелігійні, тому ос­новне   значення   при   встановленні співпраці між місцевими країнами має толерантність. На думку представників Японії, Китаю та Індії, універ­сальна концепція прав людини має враховувати місцеві  культурні традиції та психологічні особливості. Як зазначають китайські правознавці, головним змістом формування універсальності прав людини має стати не протистояння, а гармонія.                   

Яка Ваша позиція щодо стану реалізації в Україні конституційного права на свободу слова та інформації?

Наприкінці вересня 2008 р., проводячи в УНІАН прес-конференцію з  прямою телетрансляцією в ефірі «5 каналу» щодо захисту журналістів від переслідувань за їхню професійну діяльність, я заявила: нині в Україні і спостерігається скоріше імітація свободи слова, що аж ніяк не сприяє і демократичним реформам. Кланово-комерційна преса, монопольно пануючи у вітчизняному інформаційному просторі, грішить замовними піарсюжетами, примітивною кон'юнктурою, замовчуючи справді актуальні проблеми. Політичну цензуру змінила цензура грошових мішків та самоцензура. Нещодавно про це з тривогою говорили й самі представники мас-медіа, котрі взяли участь у засіданні «круглого столу» з такою промовис­тою назвою: «Цензура гаманця».

З другого боку, правдиве слово преси, насамперед про деякі неприйнятні дії високопосадовців, нерідко обертається гоніннями на журналістів. Зафіксована моніторингами Омбудсмана та Інституту масової інформації статистика протиправних дій щодо них вельми невтішна: 2005 рік — 16 випадків побиття, залякувань, роз­бійних нападів на представників ЗМІ, 2006 - 33 такі події, 2007 - 22. У 2008 році ситуація не поліпшилася. Причому, за численними фактами зло­чинного перешкоджання професійній діяльності журналістів кримінальні справи найчастіше не порушуються взагалі, а якщо й порушуються, то розслідуються вкрай неефективно. Стаття 171 Кримінального кодексу України, що передбачає покарання за умисне перешкоджання законній про­фесійній діяльності журналістів — накладення грошового штрафу та обмеження волі до п'яти років, — так і не діє. Тобто названа стаття зовсім не застосовується судами. А це, на мою гумку, означає, що закон в Україні реально не захищає свободу слова.

Показовою є доля відомого своїми викривальними статтями головного редактора газети «Евпаторийская неделя» Володимира Лутьєва. Цього мужнього журналіста, котрий кинув виклик зловживанням у міліцейській, прокурорській та судовій системах, до речі, інваліда другої групи, засудили до восьми років позбавлення волі з конфіскацією майна і зобов'язали ви­гатити сто тисяч гривень за нібито заподіяні моральні збитки одному з кримських депутатів, який спільно з працівниками УБОЗу Автономної Республіки Крим інсценував замах на своє життя і зараз перебуває у розшуку Інтерполу.

Шість років Омбудсман України разом із журналістами боролася за право на життя та людську гідність Володимира Лутьєва, якого могла спіткати трагічна доля Георгія Гонгадзе. 17 вересня 2008 р. Апеляційний суд Миколаївської області виправдав його за всіма пунктами висунутого звинувачення. Я переконана: захист свободи слова, яка є запорукою подальшого розвитку демократії в не­залежній Україні, залишатиметься і надалі одним із моїх пріоритетів як Уповноваженого з прав людини.

Суд — головна ланка захисту прав людини. Яких зусиль, на Вашу дум­ку, слід докласти для ефективного за­хисту прав людини у судах, у тому числі використовуючи механізм Європейського суду з прав людини?

У Конституції України закріплено, що кожен має право на справедливий судовий розгляд. Проте, на жаль, реально це право не забезпечене. Красномовним свідченням цього є статистика Європейського суду, який вже виніс 450 рішень проти України. За 44 заявами затверджено умови угод про дружнє врегулювання. Протягом 2001-2007 років на виконання рішень Євросуду (включно з рішеннями національних судів) із державного бю­джету сплачено 18 мільйонів 374 ти­сячі 525 гривень 51 копійку.

У 408-ми рішеннях по суті (90,7 %) констатовано порушення ст. 6 Конвенції «Право на справедливий судо­вий розгляд». При цьому, порушенням ст. 6 вважається: тривалість прова­дження у кримінальній (17 рішень) та цивільній (65 рішень або 14,4 %) спра­вах, тривалість виконання рішень національних судів (291 рішення або 64,7 %), процесуальні порушення з бо­ку суду (17 рішень) тощо.

У 20-ти рішеннях по суті (4,4 %) констатовано порушення Україною ст. З Конвенції «Заборона катування».

 У цьому сенсі дуже важливим є пи­тання безоплатної правової допомоги соціально незахищеним громадянам, причому не тільки у кримінальних, а й у цивільних та адміністративних справах. Адже це доступ до правосуддя аб­солютної більшості громадян України.

Тобто йдеться про найбідніші прошар­ки населення, а це понад 70 % грома­дян нашої держави. Вони не можуть сьогодні захистити свої права. Щоро­ку близько 10 тисяч адміністративних та 70 тисяч цивільних позовів повер­таються позивачам у зв'язку з неусуненням недоліків через відсутність правової допомоги.

З цього питання у лютому 2006 р. я внесла відповідне подання Президен­ту України. Указом Президента була затверджена Концепція формування системи безоплатної правової допомо­ги в Україні. Але наступних кроків, надзвичайно очікуваних, так і не було зроблено. Парламенту зрештою необхідно прийняти нові закони України — «Про адвокатуру» та «Про безоплатну правову допомогу», яких, до речі, все суспільство очікує вже понад 10 років. Це якраз і буде допо­могою нашим громадянам з точки зору захисту їхніх прав.

 Надзвичайно болюче питання — право на оскарження рішення суду що­до адмінарештів. Принаймні, є не­обхідність внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопо­рушення із запровадженням у ньому апеляційного, касаційного порядку пе­регляду судових рішень. Мабуть, не ви­падково є вже рішення Європейського суду з прав людини, прийняте 6 верес­ня 2005 р. у справі «Гурепка проти України», в якому суд визнав порушен­ня прав заявника за ст. 2 Протоколу № 7 до Європейської Конвенції, а саме констатував відсутність в українсько­му законодавстві можливості оскарження рішення суду про притягнення до адміністративної відповідальності.

Щороку близько 70 тисяч адмінарештованих позбавлені конституцій­ного права на оскарження судових рішень саме у цьому питанні. Тому у квітні 2008 р. я внесла подання Президентові України про захист прав людини на оскарження судових рішень у справах про адмінправопорушення. За дорученням Президента такий зако­нопроект був розроблений і поданий Урядом до Верховної Ради України.

У той же час сьогодні виявляється, що справедливість стосовно самих суддів в Україні також поставлена під загрозу. Щоб ефективно захищати права людини, що є обов'язком суддів, треба, щоб сам суддя був захищений. Саме така моя позиція, про яку нещо­давно було заявлено на IX з'їзді суддів. Це цілком узгоджується з принципами верховенства права, неза­лежності суддів та з дотриманням поваги до прав людини.                      

Зараз відбуваються спроби проштовхнути у парламенті закон, який  спрямований фактично на руйнацію системи правосуддя, на встановлення контролю над судами з боку інших гілок влади та політичних сил, на послаблення інституту відповідальності суддів. Як Уповноважений з прав людини я категорично виступала і виступаю проти такого реформування, адже систему правосуддя в Україні треба не руйнувати, а зміцнювати!                  

Для цього, на мою думку, необхідно запровадити у чинному законодавстві принцип безперервності мандату судді, призначеного вперше в межах п'ятирічного строку. Це дасть можливість суддям виконувати свої повноваження до вирішення парламентом питання щодо їх дострокового призначення. Адже понад 1 000 суддів вже кілька місяців чекають свого призначення Верховною Радою Україні: Також необхідно прийняти єдиний Дисциплінарний статут суддів, у якому варто чітко врегулювати передусім строки проходження та розгляди кваліфікаційними комісіями, Вищою радою юстиції, парламентом та Президентом України матеріалів про дисциплінарну відповідальність суддів. Рішення Верховної Ради України про звільнення  судді з посади за порушен­ня присяги мають бути остаточними і не підлягати оскарженню.

 Хочу зупинитися на ще одній проблемі. Громадськість вочевидь стурбована останніми подіями, пов'язаними із загостренням політико-правової кризи в країні, які поставили під загрозу дотримання конституційних прав людини, зокрема оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевої влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право вільно обирати та бути обраним тощо.

Дії щодо оскарження та виконання Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України VI скликання та призначення позачергових виборів» — фактичне звільнення з посад деяких судів та ліквідація Окружного адміністративного суду  призвели до масо­вих брутальних порушень прав людини, зокрема до блокування представниками різних політичних сил роботи Окружного адміністративного суду м. Києва та Київського апеляційного адміністративного суду , тиску на судів, введення до приміщень судів воєнізованих угруповань, перешкоджання суддям у розгляді апеляційної скарги на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 жовтня 2008 р.

Як Уповноважений з прав людини вважаю, що ліквідація в такий спосіб Окружного адміністративного суду м. Києва є порушенням закону  та фактично унеможливлює захист багатьох конституційних прав людини у столиці нашої держави.

Відомі, на жаль, масові порушення прав затриманих та заарештованих осіб у спецустановах міліції України. Яка позиція Уповноваженого щодо таких порушень?

У своєму поданні від 11 серпня 2008 р. Президентові України про брутальні порушення прав затриманих і заарештованих у спецустановах міліції Автономної Республіки Крим, міст Севастополя та Одеси я запропонува­ла розробити на державному рівні цільову програму поліпшення умов утримання взятих під варту та затри­маних осіб у спеціальних установах міліції, передбачивши для цього від­повідне бюджетне фінансування.

Результати останніх перевірок, здійснених у спецустановах Автономної Республіки Крим, міст Севастопо­ля та Одеси, свідчать: громадян, які лише підозрюються у вчиненні злочи­ну чи адміністративного правопорушення, продовжують тримати в спеціальних установах міліції в умо­вах, що принижують людську гідність і за міжнародними стандартами вважаються одним із видів катувань.

Стурбованість Уповноваженого з прав людини, як видно з виступів у засобах масової інформації, цілком  поділяють  і  самі представники МВС Украї­ни. В спецустановах пору­шують права як затрима­них, так і самих праців­ників міліції, зокрема щодо умов їхньої  праці.  Адже правоохоронці         несуть службу в тих же нестерп­них умовах задухи, нестачі повітря та освітлення, у ма­лих за розмірами службових приміщеннях ув'язнені, котрі утримуються разом із хворими на інфекційні захворювання, зокрема туберкульоз, працівники міліції постійно перебувають у групі ризику Актуальні питання, порушені Уповноваженим з прав людини у поданні Президентові України,  потребують невідкладного вирішення.

За   дорученням   глави   держави подання Уповноваженого щодо порушення прав затриманих і заарештованих  осіб  у  спеціальних  установах міліції, які розміщені на території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та Одеси, надіслано для розгляду за компетенцією до Генеральної   прокуратури   та   Кабінету Міністрів України, які мають поінформувати Омбудсмана про результати. Розгляд цього питання перебуває на контролі у Секретаріаті Президента України.

Нині Україна, як і весь світ, живе в умовах фінансово-економічної кризи. Яких зусиль докладає Омбудсман для боротьби з бідністю та недопущення масових звільнень? 

Нажаль, для нашої держави ця криза несе поглиблення  бідності, від якої вже зараз за офіційними даним , страждає понад чверть населення, збільшення розриву між бідними і багатими, масове безробіття, збільшення безпритульності, бездоглядності, дитячої злочинності, створення нової хвилі міграції, зростання проблем вразливих вразливих груп суспільства, загострення міжетнічних конфліктів, посилення явищ ксенофобії та расизму. Під загрозою стабільність економіки країни.  Мені як Омбудсману довелося вперше в країні порушити проблему бідності відповідно до стандартів ООН. Щоб кардинальним чином змінити ситуацію, Україна зобов'язана робити конкретні кроки на шляху соціально-економічних перетворень:  підвищення  заробітної плати, вдосконалення тарифної сітки, запровадження коефіцієнтів до тарифів. Разом    із    Федерацією    профспілок України ми розглянули це питання і підписали відповідну угоду про співпрацю.

7 жовтня 2008 р., у Всесвітній день дій за гідну працю, Омбудсман закликала роботодавців, органи державної влади, правоохоронні органи, профспілки,    інші   суспільні   інститути спрямувати зусилля на практичне забезпечення  трудових  і   соціальний прав людини як основи для зростання

рівня життя населення та подолання бідності в Україні. 

Закликано уряд, органи державної влади та місцевого самоврядування, роботодавців ужити всіх необхідних за­ходів щодо забезпечення права кожної людини на високоякісне робоче місце, справедливу заробітну плату, достатній рівень соціальної захищеності. Слід виз­начити пріоритетом економічної та соціальної політики держави створення умов для повної та продуктивної зайня­тості, гідної праці для всіх, зокрема для жінок та молоді, спрямувати зусилля на формування сучасного податкового і трудового законодавства, зокрема шля­хом запровадження міжнародних норм і стандартів. Маємо подбати про належні умови підприємницької діяльності, про повагу до трудових прав найманого працівника та їх безумовну реалізацію.

Як, на Вашу думку, в Україні повинна вирішуватися проблема нелегальної міграції?

Щороку 5-7 мільйонів українців з урахуванням сезонних робітників перебувають на заробітках за кордоном — у Росії, Італії, Іспанії, Німеч­чині, Чехії, Польщі, Ізраїлі, Порту­галії, Греції, Канаді, США тощо.

При цьому Україна виявилася чи не найменше готовою ефективно проти­стояти викликам сьогодення у сфері міграції, про що йшлося ще у Спеціаль­ній доповіді Уповноваженого з прав лю­дини «Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном» 2003 року. За п'ять років Верховна Рада України не спромоглася прийняти закон «Про основні засади державної міграційної політики», який мав би чітко визначити напрями й пріоритети діяльності нашої держави у сфері міграції, комплексно поєднавши її еміграційну й еміграційну складові, сформувати єдину державну політику. Не створено Державної міграційної служби. Питаннями міграції опікується низка міністерств і відомств, дії яких майже зовсім не скоординовані і постійно недофінансовуються. Так і не укладено угоди про працевлаштування, соціальний захист, правову допомогу в цивільних справах із країнами, де пере­буває найбільше українських трудових мігрантів.

Новим викликом, вважаю, стала ра­тифікація Верховною Радою України в січні 2008 р. Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб. За угодою через два роки після набуття нею чинності Україна буде зобов'язана приймати всіх іноземців (громадян третіх країн) та осіб без громадянства, які з її тери­торії потрапили до ЄС. Довести цей факт дуже легко: достатньо знайти у кишені мігранта квиток на проїзд в українському транспорті. Така ситу­ація не може не викликати глибокої стурбованості, адже Україна є «східни­ми воротами» до країн Євросоюзу для мігрантів з Азії, Африки та СНД. За оцінками фахівців, ця Угода на сьо­годні є вкрай невигідною та непосиль­ною для України. Не дивно, що вона тісно пов'язана з Угодою про спрощен­ня оформлення віз. При цьому остання набирає чинності виключно у випадку ратифікації Україною Угоди про ре­адмісію осіб. У плані візового режиму ми майже не отримуємо покращення, проте беремо на себе надзвичайно важ­кий тягар при вирішенні проблем нелегальної міграції всієї Європи.

Чи можливий надійний захист прав людини без вдосконалення сучасної вітчизняної юридичної науки і освіти?

Надійний захист прав людини без науки неможливий. Особлива потреба — у фундаментальних розробках механізмів обстоювання конституцій­них прав і свобод людини, довкола яких і має відбуватися об'єднання на­уковців і практиків.

Зокрема, про вагому роль науково­го забезпечення правозахисту може свідчити понад 10-річна діяльність функціонуючої у структурі Академії правових наук України, очолюваної академіком НАН України В. Тацієм, Львівської лабораторії з прав людини і громадянина (керівник — професор П. Рабінович). Наукові здобутки цієї лабораторії активно використовують­ся Омбудсманом у повсякденній роботі із захисту прав людини.

Дуже важливим є вихід у світ ко­лективних монографій, зокрема, «Проблеми реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні», «Ґендерні паритети в умовах трансформації суспільства», «Наукові засади і прак­тика застосування нового Сімейного кодексу України», «Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина в Україні» тощо. Це тільки останні чотири видання, які бу­ли підготовлені спільно науковцями Інституту держави і права імені В. Корецького за участю його директора академіка НАН України Ю. Шемшученка й Омбудсманом України.

А для освітянських закладів пе­редбачається щось у Ваших планах?

Так, у моїх планах на наступний 2009 рік ініціювати перед Міністерством науки і освіти України запрова­дження в середніх загальноосвітніх навчальних закладах окремого нового предмета — «Права людини». Для цьо­го з групою фахівців-правників буду ініціювати підготовку підручника з прав людини.

Що ще, на Вашу думку, на сучас­ному етапі розвитку суспільства необхідно зробити для посилення правового захисту наших громадян?

На сучасному етапі розвитку суспільства у рамках правової рефор­ми, що набирає обертів, має бути роз­ширено права і свободи людини. Для цього слід закріпити в Конституції України примат норм міжнародного права, скоротити термін досудового затримання людини з 72 до 48 годин, що відповідає міжнародним стандартам, надати Уповноваженому з прав людини право законодавчої ініціативи та закріпити право на розгляд консти­туційних подань Уповноваженого з питань захисту прав людини у першо­черговому порядку.  

Запровадження доступу громадян України до конституційного правосуддя, зокрема права на конституцій­ну скаргу безпосередньо до Консти­туційного Суду України, має стати надійною гарантією не тільки дотри­мання державою конституційних прав і свобод, а й демократичним проявом державної політики, спрямованої на пріоритет верховенства права і поваги до прав людини.

Під час т. зв. конституційної рефор­ми, яку так наполегливо намагаються провести деякі гарячі голови, науков­цям і практикам, неурядовим орга­нізаціям, представникам ЗМІ треба не допустити руйнування другого розділу Конституції, який виписаний відповідно до міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини, та не дозволити звузити права і свободи, які сьогодні закладені загалом у Консти­туції України.

Насамкінець, вітаючи співвітчизників з Днем прав людини у цей не простий для країни час, вірю у незворотність   демократичних   процесів адже кожен в Україні сподівається ш Справедливість, на Рівність перед за коном, на Повагу до людської гідності До цього і закликає нас Декларація прав людини, 60-річчя якої все  людство відзначає 10 грудня 2008 р. 

Ніно Іванівно, дякую за змістовні* інтерв'ю, яке базується не тільки на Вашому теоретичному, але й практичному баченні проблем дотриманні прав людини у сучасній Україні. Хочу побажати Вам і очолюваній Вами інституції і надалі високо тримати взяту планку із захисту прав людини і зокрема, наших співвітчизників.   

На початок сторінки    ^^