КЕРУВАТИСЯ ПОЧУТТЯМ СПРАВЕДЛИВОСТІ І ВЛАСНОЇ СОВІСТІ

 Інтерв’ю газеті «Людина і влада» (№1, січень 1999 року)

 Такими правами законодавчо наділена єдина високопосадова особа в Україні – Ніна Карпачова, Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

1998 рік увійде в історію Української держави і як рік «народження» такої важливої інституції, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини: парламент ХІІІ скликання на своїй останній сесії у квітні 276 голосами обрав на цю посаду відомого фахівця з прав людини, заслуженого юриста України, кандидата юридичних наук, народного депутата Ніну Карпачову. Сидячи в ложі преси на тому знаменному як для держави в цілому, так і, зокрема, для життєвої долі самої Ніни Іванівни засіданні парламенту, ми, журналісти спершу з обуренням сприйняли одне із запитань чоловіків-депутатів до претендентки: чи, мовляв, справді вам стільки-то (було названо цифру) років, як написано в тексті біографії. Після відповіді колега-депутат сказав, що йому все одно не віриться, бо ж на трибуні — зовсім юна чарівлива жінка. Цей дещо незграбний комплімент викликав пожвавлення, оплески у сесійному залі, і парламентарії цього разу вже дружно благословили Ніну Іванівну на цю благородну працю.

Згадуючи цей епізод нині, після більш як піврічного функціонування інституту Уповноваженого, думаєш: справді, за нинішніх обставин в Україні для цієї роботи замало знань і авторитету вченого і депутата, сміливості й наполегливості тощо, а потрібен іще й такий зовнішній імідж Уповноваженого, після спілкування з яким звичайній людині стає легше на душі, і щоб навіть перед поглядом якого не міг встояти ні заскорузлий дрібний чиновник, ні урядовець найвищого рангу, ні обізнаний з усіма тонкощами політичної гри дипломат. На мою думку, все означене дивним чином гармонійно поєдналося в Ніні Іванівні. І мої колеги-журналісти, і громадяни, з якими вона зустрічається на місцях чи приймає у своєму офісі, свідчать, що для хворого в лікарні, яка не опалюється, Ніна Іванівна — медсестра, лише від розмови з якою зникають холод і біль; для пенсіонерки, котра півроку не отримує пенсію, — ніжна й любляча донька; для ув'язненого, який скаржиться на умови утримання — і добра фея, і розрадниця... Можливо, сама Ніна Іванівна й хотіла б бути лише обізнаним у юриспруденції фахівцем, грізним Уповноваженим, телефонний дзвінок якого примушував би порушника прав людини тремтіти, але в умовах нашого всезагального невиконання законів, насамперед владою, до такого ідеалу далеко, і тому судилося Ніні Карпачовій в Україні бути і принцесою Діаною, і матір'ю Терезою, і Галиною Старовойтовою в одній особі. Про те, як це їй вдається, про становлення цієї визначальної інституції будь-якої цивілізованої держави — у бесіді нашого кореспондента з першим в історії України офіційним правозахисником.

— Ніно Іванівно, насамперед, мабуть, почнемо із Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Читачам «Людини і влади» буде цікаво знати: що конкретно ви можете? Адже в нашій юридичній літературі йдеться про те, що в розвинутих країнах омбудсман (народний правозахисник) займається захистом прав людини, але при цьому він позбавлений можливості коригувати рішення відповідних органів, і його подання юридично не зобов'язують їх. А що в нас?

— У статті 13 закону визначено права Уповноваженого з прав людини. Це і право безвідмовного прийому найвищими посадовими особами держави, і можливість бути присутньою на засіданнях парламенту, Кабміну, Конституційного і Верховного Судів, і права, звертатися до Конституційного Суду з поданнями, і запрошувати посадових і службових осіб для надання пояснень, і можливість ознайомлення з документами, в тому числі секретними (таємними)...

— Тобто автор однієї з публікацій у пресі мав усі підстави визначити статус українського омбудсмана як «Уповноваженого без повноважень». Адже кожен, хто ознайомиться із цим законом, зрозуміє, що норми захисту прав і свобод там зводяться переважно до загальних формулювань, і ви, по суті, не маєте реальних важелів впливу.

— Не можу погодитися з подібним твердженням. Я була керівником авторського колективу, що працював над створенням цього закону, і впевнена: там втілено сильну модель Уповноваженого з прав людини. Інша річ, що ще повною мірою не відбулося правове становлення цієї інституції. Адже для реалізації мандата Уповноваженого було передбачено, що до 1 лютого 1998 року Кабінет Міністрів подасть до парламенту пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із законом і скасує нормативні акти, що йому суперечать. Проте цього не було зроблено. Ми ж спільно з Мін’юстом розробили такий законопроект, але в Кабміні його настільки було вихолощено, що розглядати в парламенті немає сенсу. Тобто, доки не буде внесено необхідних змін до законодавства ми, справді, не зможемо ефективно захищати права наших громадян.

— Так, зведення неприступної бюрократичної стіни (вона дедалі міцнішає), об яку розбиваються речі, що мають набагато більшу пробивну силу, аніж таке екзотичне для чиновництва поняття, як «права людини», стало чи не найбільшим «успіхом» за роки незалежності. То як же вам вдається за таких умов іще щось і вирішувати? Ось, приміром, ви особисто чи ваш представник поки що не маєте права навіть виступити в суді, бо до Цивільного процесуального кодексу не внесено відповідних змін...

— Наведу конкретні приклади нашої дієвості. Відомо, що в жовтні 1998 року, нарешті, завершилася гучна справа Лариси Хоролець, колишнього генерального директора «Українського дому». Лише завдяки нашому контролю суд визнав незаконним звільнення її з посади: представник Уповноваженого з прав людини як спостерігач відвідував судові засідання у справі, де суддя... боявся винести рішення відповідно до закону. Тобто лише завдяки нашій присутності досягнуто позитивного результату. Чи згадати сумнозвісну постанову Кабміну, за якою 5,7 відсотка медпрацівників має бути скорочено. Я направила відкриті листи Президентові, Прем'єр-міністрові та Голові Верховної Ради, де йшлося про те, що таке рішення порушує і права медпрацівників, і права громадян, яких буде позбавлено належного безплатного медичного обслуговування. Згодьтеся: в той час, коли в Україні лютує туберкульоз, гепатит, СНІД, анемія, нараховується 2 мільйони психічно хворих, скорочення не лише фінансування галузі медицини, а й її працівників інакше як злочином проти свого народу назвати не можна. Восени я відвідала базову клінічну лікарню №14 у Радянському районі Києва, так там лікар веде вже більш як 15 хворих за максимальної норми 8. Медсестри ж самі змушені носити на руках тяжко хворих, оскільки скорочено санітарів. Так от, розголос про те, що Уповноважений готує з цього приводу документи на подання до Конституційного Суду (а я зустрічалася з міністром охорони здоров'я, попрацювала з профспілками, з Комітетом Верховної Ради з охорони здоров'я) змусив міністра охорони здоров'я Андрія Сердюка призупинити виконання власного наказу щодо скорочення чисельності медпрацівників.

— А якби цього не сталося, то ви змушені були б іти до кінця, тобто таки оформити оте подання?

— Річ у тім, що це дуже складний процес. Адже в самому законі про Конституційний Суд передбачено досить жорсткі обмеження, що, по суті, іноді унеможливлюють конституційне подання. Найперше слід довести, що навіть різне тлумачення конституційної норми.

— Ось ви навели факт про запобігання ймовірному несправедливому судовому рішенню. Це ж добре, що на суді був ваш представник!

Але навіть за оцінками експертів, які працюють у держструктурах, не менше 10 відсотків судових ухвал — несправедливі.. А як повідомляють наші правозахисники, за свідченнями працівників. системи виконання покарань третина ув'язнених у колоніях загального режиму отримали неадекватно жорсткий до скоєного злочину вирок. Як ваша служба впоруватиметься із скаргами подібного змісту?

— Дійсно, із майже 7 тисяч листів, що надійшли за час існування інституту Уповноваженого, найбільше скарг, на несправедливі рішення судів, на окремих суддів. За деякими з «сигналів» я вже зробила подання до Вищої ради юстиції. Також вивчається питання на предмет конституційного подання щодо компетенції Вищої ради юстиції з питань формування суддівського корпусу, у якому вона поки що обмежена. Але хай ваші читачі не подумають, що наша робота полягає лише у вивченні, написанні чи відправленні документів, тобто в паперотворчості. До нашого; маленького й невпорядкованого «офісу» щодня приходить до 100 відвідувачів, наші працівники самі виїжджають до людей. Приміром, кілька колективних звернень розглядали з виїздом до в'язниць. Через брак фінансування, на жаль, далеко поїхати не можемо. Виїжджали до Бориспільського району в колонію посиленого режиму для осіб, уперше засуджених за тяжкі злочини. Насамперед вони скаржилися на несправедливість вироків. Це зрозуміло, але нас вразило те, що в'язні хочуть працювати, та роботою практично не забезпечуються. Згідно з нашим законом в'язні мають право безцензурно надсилати листи Уповноваженому, але адміністрація колонії про це не знала. Ми добилися, що перший заступник голови Державного департаменту з питань виконання покарань генерал-майор Олександр Пташинський наказав двохстам керівникам підвідомчих управлінь і установ вивчити і скласти залік щодо норм закону про Уповноваженого з прав людини. До речі, згодом таку вказівку своїм структурам дало Міністерство внутрішніх справ. Наведу й факт, що, гадаю, стане знаменним в історії нашої держави. За час існування СБУ вперше «на волю» вийшов безцензурний лист, адресований Уповноваженому. Керівництво слідчого ізолятора поставило норму закону вище відомчої інструкції. Так, звісно, й має бути у правовій державі, але нині цей вчинок вимагав неабиякої мужності.     

— Ще розкажіть, будь ласка, про тематику звернень до вас громадян.

— Звісно, дуже багато скарг на нерозв’язання соціальних проблем. Вони в нашій державі найболючіші. Навіть право на працю реально не забезпечено: нині із 27,7 мільйона працездатних зайнято всього 11,5 мільйона громадян держави працездатного віку. А, скажімо, такі факти: 1997 року 2,2 мільйона найманих працівників державних підприємств перебували в адміністративних відпустках і 2,1 мільйона — працювали неповний робочий день. Чим цьому можна зарадити? У кожному конкретному випадку ми звертаємося до відповідних інстанцій і приємно, що 90 відсотків реагувань на наші звернення дають позитивні результати. До речі, й деякі народні депутати надсилають звернення своїх виборців на моє ім'я. Чемно відписую, що прийматиму людей за умови, коли ви, шановні народні обранці, теж докладете зусиль, аби щось зробити для виборців, а не одразу перекладати проблеми на чиїсь плечі. Адже в моїй структурі зараз працює лише 25 осіб, а потрібно втроє більше. Нам ніде розміститися: на п'ять квадратних метрів — шість працівників, більше, ніж у камерах деяких слідчих ізоляторів, які я відвідала. Соромно сказати, але навіть необхідні для роботи комп'ютери ми позичили у друзів, сім місяців я і мої помічники не отримували жодної копійки зарплати. В регіонах ще немає представників Уповноваженого. Проте наш невеличкий дружний колектив однодумців відчуває потребу допомагати людям, робити це щиро, з повною віддачею. Коли ж зустрічаєшся з громадянами, то усвідомлюєш: наскільки вони незахищені, навіть не знають елементарних прав своїх! Згадаю хоча б випадок, що стався в моєму рідному Криму: п'ятьох інвалідів із Сімферопольського будинку-інтернату для престарілих під благодійним прикриттям злочинці продали в Молдову, аби літні люди жебракували і збагачували купку злодюг. Це і сором, і ганьба, і біль наш! Уповноваженим з прав людини було відкрито провадженння за цим фактом. Або візьмемо пологові будинки, де підмінюють новонароджених малюків на неживих чи згадаємо ще один жахливий вид бізнесу — торгівлю людьми...

— Так, факт, який прозвучав у вашому виступі на міжнародній конференції у Ялті «Права людини для людського розвитку» просто приголомшив: виявляється, у сексіндустрії західних держав експлуатується понад 100 тисяч наших співвітчизників, які виїхали за кордон у пошуках роботи...

— Мене запросили виступити на цю тему перед представниками усіх країн — членів Ради Європи та неурядових організацій. Адже я автор закону про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, зокрема й за вивезення молодих жінок за кордон з метою сексуальної експлуатації. Як виявилося, лише кілька країн у Європі мають законодавство із запобігання торгівлі людьми. Україну було втягнуто в цей транснаціональний злочин і як донора, і як країну-транзит. Наш закон Радою Європи визнано модельним для розробки майбутньої Європейської конвенції із запобігання торгівлі жінками. Це питання вважаю у своїй роботі пріоритетним і нині при Уповноваженому створюється координаційна рада, що займатиметься запобіганням торгівлі людьми.

— У законі сказано, що Уповноважений подає Верховній Раді щорічну доповідь, а в разі необхідності виступає й із спеціальними доповідями з окремих питань щодо дотримання прав і свобод людини і громадянина. Які проблеми Ви маєте намір порушити в цих доповідях?

— Про щорічну поки що рано говорити — її планую десь на травень 1999 року, — а ось щодо спеціальної, то вона якраз стосуватиметься питань, про які ми щойно згадували. Якщо вже розвивати «міжнародну тему», то скажу, що в останні роки майже 130 кораблів з українськими екіпажами були покинуті нашою владою напризволяще в іноземних портах. Деякі кілька місяців, а деякі — кілька років не можуть повернутися в Україну. Ціною неймовірних зусиль, з допомогою МЗС України та російського посольства нам вдалося повернути 23 з 27 наших громадян, які перебували як заручники в Нігерії. Але ж це лише невеличка частина тих, які бідують поза океанами. Я намагаюся співробітничати у цьому плані з владними структурами, але часто таке «співробітництво» має односторонній зв'язок...

— Ніно Іванівно, а вам не здається, що подібне байдуже ставлення до вашого конституційного органу з боку владних структур — невипадкове. Адже ваша інституція, так би мовити, додатковий подразник для них. Ось і влаштували Уповноваженому «райське життя» в тісному приміщенні, на «голодній пайці» в плані фінансування... Аби ви знали хто, як мовиться, в домі хазяїн.

— Що ж, спротив деяких владних структур, який ми відчуваємо, то закономірне реагування на унікальний інститут Уповноваженого, адже він має право контролю за посадовою особою будь-якого рівня, Президента в тому числі, якщо порушуються права і свободи людини. А фінансово-економічної незалежності ми, дійсно, ще не маємо: парламент у грудні 1997 року проголосував у другому читанні за бюджет, визначений інституту Уповноваженого на 1998 рік. Але вже в третьому читанні цей рядок невідомим чином було викреслено. Нині я домагаюся від голови Рахункової палати, аби його відомство в порядку контролю перевірило як це сталося, але поки що мене не чують, лише надійшли дві відписки. У законі ж про Уповноваженого чітко сказано у статті 12: «Фінансування діяльності Уповноваженого відбувається за рахунок Державного бюджету України і щорічно передбачається в ньому окремим рядком». Але то все — в минулому, нині наші клопоти про бюджет-99: знову треба оббивати пороги вищих посадових осіб, наполягати, переконувати... Я не хочу сказати, що не знаходжу розуміння з боку Президента, Голови парламенту чи Прем'єра. Ніхто не відмовляє, але й реально не допомагає.

– Відверто мені було соромно за нашу державу, коли восени почув інформацію в ЗМІ, що посли іноземних держав зглянулися на бідування українського омбудсмана і, можна сказати, пустивши капелюха по колу, збирають гроші на підтримку народного правозахисника.

— Так, з ініціативи посла ОБСЄ в Україні Чарльза Маггі у вересні в посольстві Республіки Польща відбулася моя зустріч з керівниками 24 іноземних посольств і представництв міжнародних організацій. Вони висловилися за моральну і матеріальну підтримку нашої інституції. Уже тепер здійснюється спільний проект із Посольством Нідерландів про надання нашому офісу технічної допомоги. Разом з представником Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні Йожефом Дьорке ми втілили в життя програму допомоги дітям-сиротам у Закарпатті. Кошти, одержані від Представника, передано вітчизняним фабрикам для пошиття майже 200 шубок для дітей, а також для закупівлі вітчизняних іграшок та солодощів. Я зі своїми помічниками і працівниками апарату УВК ООН наприкінці грудня відвідала вихованців Чинадіївського дитбудинку в Мукачівському та Бенянського дитбудинку в Берегівському районах. Оскільки відкритість і прозорість є принциповою позицією Уповноваженого, то запросили до участі в цій милосердній акції журналістів провідних електронних і друкованих мас-медіа.

— Не лише в мене, а й у багатьох людей складається враження, що і створення інституту Уповноваженого, і ратифікація Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, як і багато інших жестів України у бік Європи (скажімо, приєднання до Європейської хартії місцевого самоврядування тощо) — то лише для годиться, лише для зовнішнього образу цивілізованої держави. На ділі ж виходить зовсім інакше. Ось якби, приміром, не ви із вашою неймовірною наполегливістю, сміливістю, з обізнаністю у цій царині, а хтось інший (приміром, пересаджений з вищої чиновницької посади) очолив інститут Уповноваженого? Він би просто відмовився працювати в таких умовах, точніше — без жодних умов. І права людини захищалися б лише на папері, як і багато чого в сучасній Україні. Тож звідси випливає й інше запитання: хто найбільше відповідає посаді Уповноваженого? Адже, буду відвертим, у колах інтелігенції, насамперед старшого покоління, після вашого обрання дехто почав висловлювати сумнів: а чи така кандидатура нам потрібна? Весь світ, мовляв, знає відомих правозахисників Андрія Сахарова, Левка Лук'яненка, Сергія Ковальова... Як ви до цього ставитеся?

 — Реальна практика переконує, що на цю посаду може балотуватися тільки юрист, як би хто емоційно не сприймав завдання й особу Уповноваженого. До речі, я добре знайома із Сергієм Адамовичем Ковальовим, якого свого часу Президент Борис Єльцин призначив на посаду голови комісії з прав людини при Президенті Росії. Коли в Чечні Ковальов почав відстоювати власну позицію, що її завжди повинен мати народний правозахисник (він приречений бути в опозиції до влади), і коли ця позиція різко розійшлася з офіційним курсом, його було негайно знято з посади, оскільки за правовим статусом він був «кишеньковим», президентським, а за власною позицією — справжнім правозахисником.

Ось у чому трагедія призначених, а не обраних парламентом омбудсманів. Між іншим, дуже важливо, що наша Верховна Рада спочатку прийняла закон, а вже потім обрала Уповноваженого. Росіяни ж діяли навпаки, і це мало негативні наслідки: Дума кілька років не могла дійти згоди і з приводу обрання омбудсмана, і з приводу затвердження закону. На думку деяких російських депутатів, обрання українського Уповноваженого і їх підштовхнуло до прискорення вирішення цього питання.

Що ж стосується мене особисто, то навіть якби не була обрана Уповноваженим, це не мало б принципового значення для моєї життєвої позиції: все одно б обстоювала права людини, на різних рівнях, як робила це і до обрання. Для мене значно важливіше те, що, нарешті, в Україні введено інститут омбудсмана, що є кроком уперед на шляху до правової держави. Надзвичайно важливим й відповідальним для мене є визначальний принцип нашого закону: Уповноважений з прав людини має не лише дотримуватися Конституції та чинного законодавства (власне, це обов'язок будь-якого громадянина), а й керуватися у своїй діяльності власною совістю і почуттям справедливості. До речі, в Україні єдина конституційна посадова особа має таке право.

— У розмові з вами ми не обішлися без вживання отого важкого для вимови українською шведського слова «омбудсман», що було введено в юридичну практику ще 1809 року саме в Швеції, і тому відтоді це поняття набуло характеру родового для позначення відповідної особи. Хоч в інших країнах свої назви народного правозахисника — медіатор (Франція), проведор (Португалія), контролер (Литва) і т.д. Тож мені хотілося б побажати вам, як і всім нам, українцям, аби слово "Уповноважений", що пишеться з великої літери, стало, в Україні зрозумілим кожному без пояснень чи уточнень, а у світі щоб це українське слово також почали вживати і розуміти без перекладу, оскільки яскрава і плодотворна діяльність нашого Уповноваженого з прав людини у своїй державі й у міжнародних структурах стала загальнолюдським надбанням.      — А я також хотіла б висловити побажання вашому новоствореному журналу. Оскільки у його назві першим є слово «людина», то хай і в змісті журналу завжди обстоюватиметься така позиція: влада заради людини, а не навпаки. Адже ознакою цивілізованого суспільства є пріоритет прав людини над правами держави. Тож давайте разом утверджувати це в нашій Україні.

— Щиро дякую за побажання і за відверту розмову.

Бесіду вів Олександр БАЛАБКО

На початок сторінки    ^^